Із книги перетлумачень

Богдан ЧЕПУРКО,
м. Львів

Закінчення.
Початок у ч. 33, 34 за 2012 р.

P. S. ДИВНІ ВИДІННЯ
“Ой видно село — широке село за горою…”
Видай, мені не спекатися так скоро видного і невидного, видимого й невидимого в душі українця, бо стоїть в очах увесь білий світ у світлі українського слова та й просить оприявлення-видання усіх його явних і уявних, сенсорних та образних протоглибин. У своєму есеї “На взір Всевидящого” я ніби виочив самоочевидну функціональність людського ока, але всієї творчої роботи та її дієвих результатів не показав, бо це й неможливо! Тому й поговоримо про трійцю дієслів “дивитись”, “видіти”, “бачити”, — щоб вздріти-глянути на це діло глибше й ширше. “Ти бач!” — скажуть мені в Бачеві Перемишлянського району. Або й не скажуть, хіба що потік Бачівка (ліва притока Гнилої Липи) щось довірчо зажебонить. До слова кажучи, частка “бач” уживається, аби звернути вашу увагу, мовляв “дивись!”, “бачиш?” (ага!), а ще як вставне слово (як бачите) та для підсилення докору (за що? про що?!) чи здивування (чи бач; ти бач! бач, бач…) і так далі. Бачити — сприймати зором, очима, поглядом; спостерігати; розуміти, усвідомлювати; вважати, визнавати… Бачний — обачний, обережний. Вибачати — прощати; вибачити — пробачити. “Бачитися” — зустрічатись; “бачиться” — ввижається, уявляється внутрішнім зором. У Карпатському регіоні “бача” — старший брат, старший вівчар, просто старший, а ще й батько, тобто людина обачна, завбачлива, передбачлива; той, хто краще “бачить”, кому “видніше”! “Видний” — приступний зорові; значний, помітний; ясний чи світлий (“видно, хоч голки збирай!”). Видіти — те саме, що й бачити, але зближене із “відати-знати”: хто не видів, той не відає (не знає). “Видно” чи “видко” — не тільки світло-ясно, а й “зрозуміло” (видно, що так; однак…). Будь-який “вид” рослин чи тварин “походить”, як бачиться, із “видіти-відати”, бо й хто б то знав, якби не бачив! “Вид!” — обличчя; “з виду” — з вигляду. А є ще й “вид” — пейзаж, краєвид, видноколо, виднокіл, виднокрай, виднокруг… Видалось, привиділось — уявилось. Зрештою, тих словоформ — видимо-невидимо! Видиво може бути чудесним, або й страшним видінням чи примарою. Видимість може бути реальна й ілюзорна, міражна. Видіння являються у сні, чи переполошеній уяві. Видовище, видовисько — це вам і шоу, й будь-яке інше дивовижне дійство, образ чи з’ява. Таких дивовиж — море, тьма… Але що вони супроти яснобачення чи ясновидіння!
Досі ж трапляються в Україні “види”, ясновиди, яснозори, “видці”, видальці-бувальці, хоча більше все-таки сновид. Видючий чи видющий має зір, бачить, зрить. Але він ще й проникливий, прозорливий. Смерть буває видюща ще й видима: явна, очевидна, справжня. Дивитися — ще й глядіти, зоріти, бачити, молитися поглядом, подумки, уявляти чи проникати думкою, умом, зором, душевним світлом. Вид і диво, видіти-відати і дивитися-дивуватися — словотвірно споріднені. Дивляться бісом, вовком, у зуби, в корінь, у рот, зизом, косо, криво, кривим оком, згори вниз, крізь пальці, правді в очі, зашморгом, за собою, за іншими… Дивитися можна активно, ба, й агресивно, діюче, уважно, зичливо, розгублено, нерішуче, вагаючись. “Дивні” бувають і в позитивному, і в негативному значеннях. Тут знову маємо зближення із речистим словотвором: дивна річ, небувала річ, інша річ, про що річ… Українська фразеологія із цими словами видюща, щедра, багата, як Бог! Скажімо, світиться мені “дивень” — весільний коровай, а тут “видають чорне за біле”… Де ж таке видано?! Видом не видано! Світ не видів. А воно, бач, є: “Щоб мої очі не виділи!”, “Вже йому світа не видати — помер сарака, спочив у бозі!” А за життя навпаки: “світу не бачити” — це ж не мати нормального життя чи відпочинку. Бува, людина живе, щось робить чи й каже “для виду”, “про людське око” — для годиться. З виду — зовні, вдавано… “Бачити види” — бути досвідченим; зазнати випробувань; не боятися, мовляв, “не таких бачив”! Аж гульк: був, був — тільки й бачили… Ба, й загув. Хто ненавидить — не видить; заздрісна людина замість плекати своє світло, любов, зріти Бога в собі — косить на чуже, зазирає лихим оком у храм ближнього. “Зависть” не відає вісті про природу щастя, тому й мовлять: “Не завидуй багатому!”
Глядіти, доглядати, виглядати, вигляд, не оглядаючись, глядач, наглядний, ненаглядний, неоглядний, “любо оком глянути”, глянути гидко — усе це, як і зріти-дозрівати, наочно доповнює основну трійцю дієслів “дивитись”, “видіти”, “бачити”… Ото, як глянеш збоку чи вгору, оглянешся з осені чи сюди-туди, й куди не глянь — усе прекрасно: того й гляди, задивишся, що й перша-ліпша роззява дишлом у рот влізе. Кінь би сміявся! Тому я волію дивитися на світ ясними, тверезими очима, зірко вдивлятися у глибінь людської душі, дивитись прямо, бачити далеко вперед — отоді й життя набуває зримої значущості, зрячої мотивації та вищого смислу. Як ото писав юний Грицько Чубай: “Ой дивні та передивні сняться мені сни всю ніч. Сниться, пускаю я панові півня і скачу вороним на Січ!”

ЧУЄШ, БРАТЕ МІЙ!
Чулість слуху і серця
Коли далекий козацький нащадок Володимир Маяковський писав “випішем ету мову на знамйонах лексіконах алих — ета мова велічава і праста: чуєш, сурми заграли, час розплати настав”, протиставляючи глухувато-шиплячому “слышишь” наше повне чуттів і переживань, заклично запитальне й вимовне дієслово, він, звичайно, лив поетичну водичку на щиро український млин. А все ж “чув дзвін, та не знав, де він”! Українська мова набагато складніша, багатша й вимовніша, бо має у собі все. Отож порозмислимо не про наче б головну голову, а таки про два вуха, слух, чуття, тишу, звук, німих і глухих на цьому прекрасному білому світі… Буває, особа не конче й глуха, але зосереджена настільки на чомусь, що хоч із гармати пали, думає про своє і… нічого іншого не чує. Та й що почуєш від нашого сучасника, якщо ти слухаєш музику сфер! У душі — натхнення, і поет воістину переключається, чи й виключається від середовища: не буде ж він відключати від себе інших! У ніч просвітленої сльози хочеться вдихнути запах чистого вітру, зітхання живого серця, святий дух слова, бо й жити варто насамперед Богом, а дихати Духом Святим. Любов до себе внутрішнього, вслухання у те глибинне, що мало б бути у всіх, — справжній альтруїзм: тоді тебе обнімає Всевишній! Прив’язаність до eґo-фiґo, потурання низькому, заскорузлому, темному виказує синдром вторинного самолюбування, комплекс саможерного снобізму. Справжнє “я” занедбується — вип’ячується стадне, змовне, замовне, стандартизоване. Бетховен, чим більше наближався до божественної гармонії сфер, тим менше “чув” у буденному житті: позбувшись слуху — позбувся й какофонії. Це дуже показово й… сумно. Покійний, а все ж безсмертний поет Валерій Ілля теж майже не чув у своє останнє десятиліття. Геніальний мистець Іван Сколоздра оглух після операції, яка начеб не мала нічого спільного з “апаратом” слуху.
Людське вухо розташоване біля виска, тобто високо: вище тільки око й чоло. Етимологія наче б неясна. Індоєвропейське “оус”, “ойс” позначає не тільки слух чи вухо, а й розум, інакше кажучи — все. Воно й справді: все у всьому! Архетипні корінчики “ух”, “вух”, “слух”, “гу”, “гук”, “гуч”, “гуш”, “уш”, “агу”, “агуш”, “авуш”, “ауш”, “вуш” — крім усього ще й вигуки та відповідні звуки-згуки, що уособлюють звукову гучність, яку й сприймає… вухо. Що ж таке СЛУХ? Насамперед здатність сприймати звукові коливання різної частоти й амплітуди й перетворювати їх у специфічні відчуття. Ноосферні коливання, мелодійні вібрації світової душі — одна з основоположних ознак біологічного та духовного життя. Завдяки чуттєвій, зокрема й слуховій здатності людина сприймає музику сфер, красу божественного, гармонію усього живого.
Звуковий аналізатор складається із периферійного, зовнішнього, крайнього відділу — вуха (звукоприймача, своєрідної антени, яка ловить хвилі), слухового нерва й провідних шляхів мозку та вискової зони кори великого мозку або ж центрального відділу, в якому й завершується аналіз звукових сигналів. Вушний апарат — орган слуху (насамперед у хребетних) і рівноваги (скажімо, у риб). Усе починається із вушної раковини, яка не тільки вловлює та концентрує звукові хвилі, а й має нервові закінчення для зв’язку з усіма органами людського тіла. У людини ця зовнішня частина вуха втратила рухомість, зате набула нових якостей: недаремно збитошникові м’яли вуха — такий масаж сприяв налагодженню насамперед внутрішньої рівноваги, чи пак гармонії, робив його слух слухняним (послушним). Далі йде зовнішній слуховий прохід, який веде до середнього вуха, де й розміщена барабанна порожнина із відповідною перетинкою і слуховими кісточками — молоточком, куваделком і стремінцем, що закриває овальне віконечко від сторонніх, і слуховою трубою. Усі ці частинки надзвичайно витончені й мініатюрні. Середнє вухо передає звукові коливання у внутрішнє з його півколовими канатиками, слуховим нервом й сукупністю завиткових клітин у завитковій протоці із мембраною над ними. Якраз тут — центр попереднього опрацювання звукових хвиль, що викликають коливання базилярної пластинки із волосковими клітинами. Ті збуджуються і перетворюють наче суто механічну енергію звука в тонкі нервові імпульси, які й доходять провідними нервовими шляхами до відповідних точок центральної нервової системи. Ось такий, спрощений, звісно ж, механізм впливу звукових коливань на фізичне самопочуття і стан душі.
Людина народжується між тишею і звучанням. Грецька Тиха — божество випадковості людської долі, мовляв, такий уже випав жереб. Авестійське “Тиштря” (одна із трьох зір поясу Оріона, втілення зорі Сіріус) — провідник нічних сузір’їв (Стрілець), знаряддя сліпої долі і визволитель вод. Те саме позначає відійська Тиша у набагато давнішій давньоіндійській мітології. Чи не ця благословенна містично-літургійна ТИША чується у давній українській пісні “Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше”, пускаючи за водою віночок долі? Але ми все-таки не з тих, що тихше води, нижче трави — тому й поговоримо ще про звучання… Слово “звук” (звучність, звучати, відзвук, надзвук, озвучити, перезвук, перезва) утворене з допомогою суфіксально-кореневого компонента “к” (душа) та дієслівного “зв” — звати, звеніти, дзвонити. На Рівненщині я записав слово “звань” у значенні “луна”, відлуння, ехо й написав пісню “Звань між скалами — стежкою хтось іде…” Проспівав її поетові Володимирові Лучукові — він схопився за це слово обома вухами, очима й руками, записав у блокнотик, і згодом назвав у своїй книжці свій розділ переспівів “Звань доріг”… Що ж, мова звуків — відкрита для всіх!
Звук виростає із тиші і закінчується німотою — тишею абсолютною: ні звука! І в усі ці містерійно-літургійні дійства, переходи від життя до смерті й навпаки посвячене наше вухо та його слух-чутність. Зовні вуха бувають різні: свинячі, ослячі, собачі, музикальні, нашорошені, сприйнятливі, напружені, уважні, чутливі, в’ялі, гострі, крихітні, стоячі, широкі, обвислі, розпухлі, відстовбурчені. Усмішка може бути від вуха до вуха. “Курити хочеться, аж вуха пухнуть”, — скаже вам затятий курець. “Якби то ваші слова та Богу у вуха!” — відгукнеться на комплімент бідолаха. “По вуха в боргах…” — мовлять про пияка. По вуха бувають закохані; по вуха сидять в лайні. Вуха в’януть, як чуєш малоросійський суржик. Ні вуха, ні рила не тямлять в українстві галицькі “патріоти”. Голодний наминає, аж за вухами лящить. Бува, що у вухах лящить від крику. Лекцію слухають одним вухом, п’яте через десяте. Автору, скажімо, слон наступив на вухо, але чи варто робити з мухи слона?!
Ось тут ми обернемося на слух і слухаємо, слухаємо… Слухати можна до безконечності, а чути тільки те, що чуєш. Слухати, слухатись — бути послушним… У слушний час слухають скаргу чи справу. Добре, як чиновник вислухає бабцю. “Слух” — ще й чутка: ходять слухи, що в тебе не все гаразд!” Отож хоч круть, хоч верть, поговоримо про дієслово “чути”. Чують носом, нюхом, нутром, серцем, душею. Не чують ніг, рук, землі під собою, підошов. Коли приходить натхнення, чуєш крила за плечима. Чути можна краєчком вуха, одним вухом, на власні вуха. “Та хто таке чув, щоб вільна козачка за кріпака оддавалась!”, “Що чути?”, “Що чувати?”, “Що нового?”, “Як ся чуєш?” — запитуємо одне одного. “Чути” вживається також у значеннях “розуміти”, інтуїтивно відчувати, передчувати. Можна бігти, не чуючи землі під ногами. Дієслово “чути” передбачає всі види чуттів, чулість серця, чуйність душі… Чутку або ж вістку, розголос, гомін, плітку, поговір, славу, пересуди, побрехеньку, новину, повідомлення пускають, розпускають, запускають сорокою на хвості, по бездротовому телеграфу “одна баба говорила — друга баба чула”. Чутки ширять, переказують, аж тут бах — і пропав без чутки, безслідно, як у воду канув: ні слуху, ні духу! Чуткий, чутливий, чутний легко сприймає чуттями довколишнє, глибоко реагує на життєві колізії.
Роль слуху дуже велика. З нього розвинулася ціла палітра чуттєвості: від слухання ще й послуху, послушності Богові чи батькові — до всіх чуттів-почуттів. Чуткий, неглибокий, сторожкий сон може бути і в козака, і в останньої шльондри. Людина має п’ять основних чуттєвих органів. Однак є ще й “шосте” чуття — інтуїція. Передбачливість. Додайте до цього естетичне, художнє чуття, почуття ліктя — без душевної любові й слухового апарата їх розвинути неможливо. Десь тут напрошуються три крапки, бо кінця краю нема українській вимовності! А ще ж треба мовити про німого, заїкуватого, мовчазного, недоріку — хоч вони й позбавлені мови чи пак мовлення, але ж душу мають… “Німий” — “не мен” (не має, не мовить, не думає): якщо є мовець, то є й не мовець, німак. Німра, мимра, мимря говорять невиразно, мимрять, не дивляться в очі, одне слово, розтелепи, нерозторопи. “Німиця” — дурман. Як і блекота, викликає розлад мовлення, блекотіння-белькотіння. Аж тут — глухий, глушман, глухман, глухуватий; глухий, як пень; “як не почує, то видумає”. Разом глухий і німий — глухонімий… Чи знає глуха кропива про глуху приголосну в глухому лісі хутірного мовлення?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment