Чистий серцем. Пам’яті Богдана Ступки

У московському видавництві готується до виходу в світ (українською мовою!) книга “Богдан Ступка. Біографія”, яку написав генеральний директор Національного культурного центру України в Москві, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко. Щире тепло та безумовна довіра до нього, які Ступка проніс через три десятиліття їхньої дружби, висловлені в передмові до книги, котру Богдан Сильвестрович написав власноручно. Ключові слова в ній: “Якщо читачі хочуть познайомитися з історією мого життя і моєї творчості — цій книзі вони можуть довіряти”.
Ми починаємо публікацію уривків із останніх глав Ступчиної біографії, що написані автором фактично в щоденниковій формі й містять животрепетний матеріал із життя Майстра, безпосередні свідоцтва про тяжкі для нього 2011—2012 роки. Книга закінчена за життя Богдана Ступки. Після його відходу у Вічність 22 липня 2012 року автор не змінив у ній жодного слова.

А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.
Тарас Шевченко

2011 рік: муки та радощі
Ювілейний для Богдана Ступки 2011 рік розпочався, здається, світло та спокійно й обіцяв стати роком радощів. 5 січня провів з артистом багато часу — від обіду до півночі. Довго працювали з текстом книги “Богдан Ступка”, що готувалася до видавництва в Москві до його 70-річчя, й особливо ретельно Богдан Сильвестрович переглядав свої відповіді на запитання, зібрані в окремий розділ — їх налічувалося близько восьмиста.
Усе це відбувалося в унікальній атмосфері Ступчиного кабінету — веселій і діловій: заходили артисти, режисери, працівники театру, відвідувачі. І з усіма художній керівник був уважним, щирим, усміхненим. Здавалося, що Ступка лише жартує, розсипає дотепи й “травить” анекдоти, бо розкотистий сміх, точніше регіт, час від часу здригав шибки у вікнах. Але я зацікавлено пильнував, як вирішуються конкретні питання, з якими приходили до нього люди. Ступка робив усе від нього залежне! Вислуховував, відповідав, підтримував, допомагав, розв’язував питання, телефонував, підписував і… відмовив. Один раз. Умотивовано й толерантно.
Коли нарешті залишилися наодинці, Богдан Сильвестрович якийсь час читав мені вголос афоризми з книги “Зуд мудрости” Михайла Туровського, що лежала на столі, заваленому папками та журналами. Наприклад: “Эволюция: самоуважение перешло в самовлюбленность”. Або: “Конец света может быть и не скоро, но как нам надоели репетиции”… Затим Ступка запросив мене до своєї “царської ложі” на спектакль “Едіт Піаф. Життя в кредит”.
Невдовзі після пам’ятного для мене 5 січня, Ступка потрапив спочатку до Феофанії, а потім у тяжкому стані вилетів до Мюнхена, де йому зробили складну операцію. Остап Ступка говорив: “Січень був важким для нас усіх, але ми його пережили. Батько — людина настрою. Були й песимістичні нотки. Але він ніколи не буде скаржитися, хоча все може бути видно по очах”. Поруч із Богданом Сильвестровичем були сім’я, найперше — дружина Лариса Семенівна.
Після Мюнхена Богдан Сильвестрович зо два тижні перебував у Феофанії. 14 лютого зустрівся з ним у лікарні, й Майстер дав остаточний дозвіл на публікацію в книзі про нього розділу “800 відповідей Богдана Ступки”.
Невдовзі Богдан Сильвестрович поїхав до Кончі-Заспи. Зателефонував йому з Москви в той момент, коли він з усією родиною сидів за столом:
— Що там за гамір?
— Так, тут Лариса, Остап, Дмитрик, Богданчик, Устя, Іра… Вечеряємо…
Як я зрадів! Ступка говорив, як завжди, бадьорим, знайомим і рідним голосом… Він сидів у компанії з найближчими людьми, і, відчувалося, був щасливим!
Чомусь заговорили про соціальні проблеми, про малозабезпечених людей, про газ, про ціни. Ступка розмову підбив словами про тих, хто вміє з усього мати вигоду: “З павутиння мотузки плетуть, а з повітря гроші роблять”.
Ще один дзвінок також припав на побутову подію. У неділю 20 березня втрапив Ступку вже за іншим столом — у ресторані. Вперше після операції! Він відпочивав із родиною та близькими товаришами. Перший серед них — Андрій Сердюк. Давній друг, дивовижної душі людина, що все життя безоплатно допомагає іншим, нині — Президент академії медичних наук України. Сиділи вони в “Да Вінчі” — улюбленому ресторані Ступки. І це мене дуже потішило.
На дзвінок 2 квітня Богдан Сильвестрович відповів: “Передзвони через п’ятнадцять хвилин. Я в кадрі”. Саме в той момент він давав інтерв’ю телебаченню про народного артиста України Володимира Нечепоренка. А ще тиждень потому — ввечері 9 квітня — мій дзвінок “знайшов” Ступку в театральній ложі художнього керівника: він дивився спектакль “Соло-мія”.
Особливо сильно порадувала розмова зі Ступкою на початку травня: Богдан Сильвестрович розповів, що до свого ювілею планує зіграти роль Фірса в чеховському спектаклі “Вишневий сад”. Участь у ньому візьмуть Остап і Дмитро Ступки… Поставить виставу московський режисер Вадим Дубровицький…
— Я забронював роль Фірса. Давно мрію. Думаю, за віком і фізичним станом пора. До того ж, цікавий поворот придумали: Фірса не забули, він сам вирішив не їхати, не кидати старий будинок. На ньому тримається “Вишневий сад”. Не буде його, не буде й саду… Якщо нормально піде, 21 жовтня зіграємо в Києві перед глядачами. Але я тепер не загадую. Як буде, так і буде.
Ніби відчував, що не збудеться!
У травні Богдан Сильвестрович полетів до Мюнхена. Нібито все було гаразд: “Провели спеціальне обстеження — здоровий”.
На початку наступного місяця (6 червня) я був у Києві, й Ступка відразу запросив пообідати в ресторані “Фелліні”. Він замовив прекрасне чилійське вино, був у доброму гуморі, фонтанував творчими планами. Розповів, як планує в жовтні провести в театрі, так би мовити, офіційне відзначення свого 70-річчя. Родзинка полягала в тому, що на сцені повинен знаходитися джазовий колектив:
— Адже мій перший, самостійний виступ на сцені був у львівському джаз-клубі — мімом і конферансьє. Я ж був стилягою, носив штани “дудочки” і накручував “кок”. Дружинники таких ловили, розпорювали “дудочки” й давали кулаком під дих. Мода тоді була протестом проти консерватизму та застою.
15 червня Ступка приїхав до Москви з сином Остапом, онуком Дмитром і невісткою Іриною. На вокзалі, та що там — уже у вагоні — його зустріла знімальна група ОРТ, яка на той час робила великий документальний фільм до 70-річчя Богдана Сильвестровича (у ювілейний день він вийшов в ефір під назвою “Богдан Ступка. Тот еще перец”. — В. М.). Йшов рясний літній, але досить холодний, дощ. З машини, яка привезла Ступчину родину з вокзалу до Національного культурного центру України, вийшли у доброму настрої. Тут же, при вході, всі разом сфотографувалися. Богдан Сильвестрович був у червоній футболці, світлому піджаку, в улюбленому своєму капелюсі й з чорною парасолькою. Вигляд мав прекрасний!
Того дня учасники театрального проекту вистави “Вишневий сад” зібралися в Центрі на перше організаційне засідання з режисером Вадимом Дубровицьким і артистами Юрієм Стояновим, Олексієм Серєбряковим, Ганною Дубровською та іншими учасникам проекту.
16 червня Ступка провів на “Мосфільмі” — озвучував свою роль у фільмі “Одного разу в Ростові” режисера Костянтина Худякова, а ввечері поїхав до Києва. Тиждень потому — 22 червня — він знову приїхав до Москви. У моєму кабінеті показував Роману Балаяну пластичний малюнок ролі Фірса. Режисер відреагував професійно, і два майстри “витанцьовували” ходу Фірса, демонстрували один одному, як той поправляє складки у Раневської чи знімає пилинки з одягу Гаєва. У книзі “Богдан Ступка”, що вийшла в Москві два місяці потому, є фотографія, яка наочно свідчить про мою розповідь.
Через день — 24 червня — до Ступки в Культурний центр прийшов Михайло Швидкой. Сказав журналістам, які чатували на нього:
— Богдан Ступка — обличчя України. Це не значить, що в Україні не було великих художників, письменників, композиторів, які складають її світову славу, але якщо говорити про сучасників, то це — Богдан Ступка. Він — великий національний артист. Для українського театру сама присутність Ступки в сценічному просторі останні 50 років — велике благо…
У червні 2011-го ми багато говорили зі Ступкою на різні теми, зокрема запам’яталися його слова:
— Зараз у мене споглядацький період у житті. В кіно в такому стані зніматися можна: сидиш, наприклад, у кріслі й стукаєш кулаком по столу, зображуючи якогось великого начальника. І все це — крупним планом. У театрі так не вийде.
У театрі справді так і не вийшло. Проте і “споглядацького періоду”, принаймні в Москві, не було! Він працював буквально зранку до вечора! Про московських журналістів, які проривалися до нього, навіть не говоритиму. В ті дні в Москві знімали документальні фільми про Ступку три телекомпанії, з них дві — московські: міждержавна телерадіокомпанія “Мир” і телекомпанія “Останкіно” (ОРТ). Вони брали інтерв’ю у Богдана Сильвестровича, його сина Остапа, внука Дмитра, невістки Ірини.
Знімальна група київського “Нового каналу” збирала інтерв’ю про Ступку у Михайла Швидкого, Сергія Гармаша, Тіграна Кеосаяна… 24 червня вони працювали в Театрі “Современник” до самого вечора, бо ми застали всіх телевізійників, коли приїхали з Богданом Сильвестровичем на виставу “З наступаючим…”
Його гостинно зустріла художній керівник театру, народна артистка СРСР Галина Волчек, яка захоплено говорила про Ступку:
— Таких потужних акторів, як Богдан Сильвестрович, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Я отримую насолоду від будь-якого спілкування з ним: під час особистої зустрічі, коли бачу його на екрані чи на сцені. У будь-якому — акторському чи людському вияві — він для мене — Особистість з великої літери.
Коли бачу Богдана Ступку, завжди виникає бажання запросити його до “Современника”, але добре розумію, що він на це не зможе відгукнутись, оскільки у нього Театр, він — Ступка, який має дуже багато обов’язків.
Яку б роль могла запропонувати? Та будь-яку! Він у будь-якій ролі був би надзвичайним.
Я його обожнюю!
Того вечора після спектаклю в “Современнике” Ступка приїхав у Культурний центр із художнім керівником Театру ім. Євг. Вахтангова Римасом Тумінасом. Вони довго й тепло говорили про різні театральні й життєві справи, і Ступка запропонував Тумінасу поставити на франківській сцені “Пера Гюнта” Ібсена, який залишився своєрідним заповітом від Сергія Данченка…
Часто в наших розмовах я продовжував ставити Богдану Сильвестровичу різноманітні запитання. Тоді, влітку 2011 року, був у нас і такий діалог:
— Краща, на Ваш погляд, книга про Ван Гога (улюблений художник артиста).
— Це просто. “Жага життя” Ірвінга Стоуна.
— Чому просто?
— Ніхто краще від американського письменника про життя Ван Гога, та й не тільки його, не написав.
— Що саме Вам особливо подобається?
— Дивовижний сплав історичної правди, блискучого аналізу творчості й захоплюючого художнього викладу біографічного матеріалу.
— Ще яка книга Стоуна варта, на Ваш погляд, уваги?
— Усі. Скажімо, “Муки та радощі” про Мікеланджело.
— Можна так назвати одну з глав книги про Вас?
— Це було б дуже точно, особливо стосовно цього року мого життя. Втім, така назва годиться для книги про життя будь-якого Митця. Так би мовити, на віки…
Я так і назвав одну з глав книги-біографії — “2011 рік: муки та радощі”.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment