Караул втомився… орати?

Микола ЦИВІРКО

Унітарна держава, якою мислилася і мислиться Україна, повинна мати одну-єдину державну мову — мову титульної нації. Заклавши в 10 статті Конституції чітку і, здавалося, непохитну підвалину, українці вирішили, що мовне питання раз і назавжди розв’язано, і заспокоїлись. Спокій цей скидався на сон, для декого летаргійний.
І ось пробудження. Анекдот про Богдана Хмельницького, у якому славетний гетьман ожив у ХХІ столітті і почувається на майданах Києва чужорідним тілом, ніщо порівняно з тим, що ми нині бачимо і чуємо. Згадувану статтю Основного Закону порушено з неймовірною легкістю. Діючи за буквою “закону Ківалова—Колесніченка”, так само просто і невимушено, наввипередки, часто дублюючи одне одного, обласні й міські ради сходу і півдня підвищують на своїх теренах статус мови сусідньої держави, прирікаючи тим самим мову державну українську на фактичний занепад. При цьому треба розуміти, що в таких областях, як Луганська, рівень застосування української мови й за нібито тепличних умов був, м’яко кажучи, вкрай далеким від оптимального — не забуду, як на параді сільгосптехніки, що проходив 2011 року на Київщині, був з явним викликом оформлений луганський комбайн “КЛЁН”, який сприймався тоді як інопланетний корабель, а нині цілком впишеться в регіональну мовну політику.
Поза сумнівом, Луганськ та інші розуміють регіональність російської мови як її фактичну державність, а двуязичіє, про яке формально згадують виконроби новітнього зросійщення, — як повне і незаперечне одноязичіє. Ясна річ, ми, просвітяни, з таким трактуванням нехай і ворожого для всього українського, але закону ніколи не погодимося. Спробуймо протидіяти українофобам їхньою ж зброєю. Ви кричите про двомовність? Ну, що ж…
Господь Бог із притаманною Йому мудрістю чинить із тими, кого хоче покарати — Він позбавляє їх розуму і виставляє на посміховисько. Затіяне антиукраїнськими силами двуязичіє — від лукавого, хто заперечуватиме? А якщо так, то перші ознаки такої кари мали б проявитися найближчим часом із тенденцією до подальшого посилення. На мій погляд, яскраве тому підтвердження — приурочена до майбутніх парламентських виборів політична реклама.
Вибори — річ недешева. Вимагають великих витрат і водночас змушують економити, де тільки можна. Чому б, наприклад, складаючи тексти агіток і плакатів, не обійтися без такої зайвини, як філолог? Є ж спеціальні комп’ютерні програми. Натиснув кнопку — і на тобі: переклад із мови на мову.
Комуністи України вважають (і це їхнє право!), що нині настав їхній час. Рекламних щитів із агітками у стилі Дем’яна Бєдного і “Вікон РОСТА” з’явилося у Києві безліч. Гадаю, що в інших, люмпенізованіших містах і регіонах, їх не менше, а подекуди й більше. Чи то закликаючи, чи то погрожуючи “повернути країну народові”, Симоненкове воїнство фактично зводить свою агітацію до старих, як світ, схем і стереотипів. Але при цьому, як люди далекоглядні, товариші-інтернаціоналісти вбивають, як їм здається, ще одного зайця — цинічно, по-блюзнірському принижують ненависну “бандерівську” мову. Йдеться про те, що під основним текстом плакатів, виконаним аршинними літерами і, звісно, “мовою Леніна”, у вигляді зноски подано бісерним шрифтом український переклад. І тут шукачеві мовних ляпів і курйозів світить справжнє ельдорадо. На одній із агіток новітній Дем’ян Бєдний обурюється: “Сколько можно ПАХАТЬ на олигарха!?” (за точність вислову не ручаюсь, бо не ставив за мету запам’ятовувати цю маячню). І як, ви думаєте, полум’яний інтернаціоналіст, формально дотримуючись принципу двомовності, переклав цей шедевр українською? Готовий битися об заклад, що ім’я “геніального” перекладача — комп’ютер. Виявляється, з точки зору вірних ленінців, які зекономили на українському філологові, українці на олігархів ОРАЛИ, ОРЮТЬ і довго ще ОРАТИМУТЬ. На щастя для комуністів, їхнє бісерне знущання з української мови мало хто читає, а людина зі слабким зором це зробити просто не в змозі. А то б не одна жертва олігарха почухала потилицю: до чого тут оранка і загалом польові роботи?
А от агітка іншого забарвлення. Виходячи з її змісту, автори її нині при владі і змінювати що-небудь у нашому житті-бутті не мають щонайменшого бажання. “Руїну подолано, СТАБІЛЬНІСТЬ — досягнуто!”. Здавалося б, стисло, лаконічно, влучно. Але Творець ніби виштовхнув самозакоханого товстосума голяком на слизьку кригу, показавши його філологічну недолугість, а точніше — цілковиту відсутність мовного чуття. Українець, для якого мова не чужа, ніколи не скаже: “Досягнуто стабільність”, зате скаже: “СТАБІЛЬНОСТІ досягнуто!”. Цей приклад красномовно свідчить: українська мова неодмінно “віддячить” тим, хто її зневажає і топче.
Обидва описані випадки спричинено негативним явищем, яке у філології має назву калька. Це такий напівпрозорий папір, призначений для зняття копій із креслень і графічних зображень. У нашій мові калька виникає неминуче, якщо під час перекладу з іншої мови ігнорувати тропи і фразеологізми, тобто те, що надає мовам самобутності. У російській мові дієслово “пахать” має переносне значення “тяжко працювати”. В українській дієслово “орати” вживається лише для передачі виробничого процесу. Перекладаючи українською російський вислів “стабильность достигнута” і цілком слушно вживаючи при цьому дієслівну форму на -но і       -то, щоб уникнути неоковирної кальки, треба було зовсім небагато — змінити відмінок іменника. Але щоб вловлювати такі нюанси, треба мову любити, відчувати.
Подібні “тонкощі” — таємниця за сімома печатками для тих, хто українську (та й російську!) мову знає поверхово.
Є підстави вважати, що змальовані нами приклади — лише початок. Такі собі квіточки. Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment