Любомир ВИННИК: «Організація — це все»

Любомира Винника я випадково зустрів у Львові в фотогалереї відомого українського фотохудожника Василя Пилип’юка. І страшенно здивувався: адже Любомир, який 16 вересня 1971 року назавжди залишив Україну, вже понад 40 років живе на Заході, від жовтня 1973-го — у Швейцарії. Журналіст і художник, фотограф і відеорепортер, він, починаючи від 2002 року, відвідує Україну. Передусім Львів, Івано-Франківськ і Коломию. Його фотовиставки “Подорожі з 26 країн світу” та виставки картуну (сучасна карикатура)  відбулися: 2002-го — у фотогалереї Василя Пилип’юка (Львів), 2010 і 2011-го — у Коломиї в Музеї історії міста; 2011-го — у Львівському Музеї Ідей (виставка картуну в рамках форуму видавців). Цього року — у Художній галереї НСХУ (м. Івано-Франківськ) відкрилася виставка картуну та фотографії. Усього — 56 національних та інтернаціональних індивідуальних виставок — живопис, карикатура, колаж, рисунок, фотографія. “Чимало художніх творів Л. Винника, — читаємо у “Вікіпедії”, — зберігається у картинних галереях, наприклад, у Музеї картин м. Базель, у Національній галереї у Варшаві та в приватних колекціях Європи”.
Ось іще кілька штрихів до біографії Л. Винника: Закінчив студію образотворчого мистецтва на Донеччині. Навчався в Одеській морській школі, служив у Чорноморському флоті. У 1968—1970 роках — журналіст львівської газети “Вільна Україна” та кінокореспондент Львівського обласного телебачення. Здобув освіту в Інституті імені Ґете. Нині працює журналістом, дизайнером, карикатуристом, фотографом і відеорепортером, а також перекладачем для численних журналів, ПР-агенцій, рекламних агенцій, знімає для швейцарського телебачення DRS. Як журналіст, із редакційними завданнями відвідав 26 країн світу.
Так-от, зустрівши Любомира у рідному місті майже через 42 роки, я зрозумів: ми повинні з ним обов’язково поспілкуватися.
Отже, пропонуємо Вашій увазі, шановні читачі, розмову з вільним журналістом, який пише не тільки для швейцарсько-німецької та німецької преси, а й для івано-франківської “Галичини” та “Коломийських вістей”.

“Мене просто викинули”
— Любомире, ти задоволений своїм життям поза Україною?
— П’ятдесят на п’ятдесят.
— Чому?
— Бо таке життя. Я роблю, змушений робити, вічний шпагат. Не змінювався ні на йоту — я українець, а з другого боку — я швейцарець.
— Швейцарець — тільки за паспортом?
— Ні, за переконанням, бо  люблю Швейцарію, бо — патріот.
— А України — теж патріот?
— Ясно.
— Хіба можна бути патріотом двох країн?
— Можна.
— Ти вже 42 роки за кордоном. Пам’ятаю, який галас здійнявся, коли стало відомо, що ти збираєшся виїхати до Польщі, за межі “радянського щасливого краю”. Наша студія телебачення тоді ходором ходила. І не тільки студія.
— Власне, я поїхав робити фільм про Варшаву. Привіз позитив… Чим страшенно здивував багатьох… Фільм (на 16-міліметровій плівці) демонструвався по телебаченню. А потім подав документи на виїзд до Польщі.
— І що?
— Викликав мене Бойко (тодішній заступник директора Львівського телебачення. — Б. З.) і сказав: “Пиши заяву про звільнення”. Чому? “Бо ти — зрадник Батьківщини”.
— А в чому полягала “зрада” ?
— Бо одружився з полькою. А ОВІР надіслав на телебачення про це повідомлення, що я прагну покинути радянську Батьківщину… Телебачення, журналістика — це ж ідеологічні медіа…
— І ти подав заяву?
— Я нічого не подавав. Мене просто викинули. Півтора року боровся за своє право виїхати до Польщі. Ходив до ОВІРу як на побачення. Жив тоді на Зеленій, у Васютинських… Над нами жив Ступницький…
— Головний редактор головної обласної партійної газети — “Вільна Україна”…
— Так. Як почули господарі хати, що я — “зрадник”, викинули мене не те що з хати, з ліжка. Мусив знайти якусь роботу. Але це було майже неможливо, бо був “політично неблагонадьожний”. Нарешті вдалося: став робітником на складі підприємства, яке шило бюстгальтери. Там і жив. У котельні була ніша в стіні. І я там ночував понад рік.
— Чому так довго?
— Бо в ОВІРі шість чи сім разів відмовляли мені у виїзді. Дякувати Богу, допоміг, певно, новий консул Польщі у Києві — Роман Брож, який, потрапивши уперше в Радянський Союз, взявся за цю “квадратуру кола” — мою долю. І почав довбати тих київських… Можна було б ще довго розповідати про мої “митарства”. А вже як я брав документи в ОВІРі, — паспортистка сказала мені знамениту фразу: “Ты еще на коленях будешь ползти на Родину. Но мы тебя не пустим”. Це було жахливо.
— Таке враження, що ніби це було вчора… Швидко вдалося влаштуватися у Варшаві?
— Відразу. Бо перед тим я малював рисунки Варшави фломастером. Показав їх спеціалістам, зокрема Збігнєву Гжибовські. Через три місяці мав площу уже в тижневику “Stolica”.
— Ти часто за сорок з гаком років відвідував Україну?
— Оце вдесяте. Уперше — 2002-го, коли мав виставку у фотогалереї Василя Пилип’юка.

“В Україні немає організації”
— Поговоримо про побут. Ти якось сказав, що в Західній Європі — не їжа, а хімія…
— Саме хімію ми там і їмо. Це жах. Невідомо, навіть, що купити, аби нормально з’їсти. У Польщі, щоправда, вже трохи інакше. А в Швейцарію завозять продукти невідомо звідки. Зокрема й м’ясо. Усе консервоване. Множиться чоловіча імпотенція, відбуваються всілякі вибрики природи. У молодих чоловіків навіть груди жіночі виростають.
— Від чого?
— Від гормонів. Скажімо, на курці, яка продається, червоними літерами написано: не торкатись курки руками.
— Тобто?
— Ну, поки не запечеться, тобто поки куряче м’ясо не потрапить під високу температуру. Взагалі абсурд. На Заході немає здорового ґрунту. Там земля вже десятки разів опрацьована хімічно.
— Не те, що в Україні, якій земля родюча Богом дана.
— До прикладу. Їду зі Львова до Франківська. Поля неорані, в бур’янах у людський зріст. Що це таке? Та Україна може буквально засипати Європу екологічно придатними продуктами. Коли в Локарно з’являються сливи, навіть із Польщі, тобі продадуть лише одну порцію. Бо охочих придбати екологічно чистий продукт — дуже багато, а його (продукту) так мало. У нас щодо сільського господарства існують два поняття: екологічне і традиційне.
— Що це значить?
— Екологічне — земля без хімії, а традиційне — суцільна хімія. Відбулося колосальне забруднення ріллі. Словом, хімічне —   нині традиційне. Унія (ЄС. — Б. З.) накидає всюди свої норми. І в Польщі також. Навіть дотації дістане рільник у Польщі, якщо робить традиційне (аж ніяк не екологічне). Унійні помідори — кругленькі, червоненькі, але на смак ніякі.
— В Україні стверджують, можливо, крім нинішніх владних мужів (хоча, здається, знову повертаємося до “багатовекторності”), що маємо йти в Європу. Послухавши тебе, думаю: то куди має іти Україна?
— До України. Але ментальність в українців така, що не досить того зробити. Бо, з одного боку, ми ніяк не вийдемо з окупації (і колишніх, і пострадянської — у мізках), з іншого — українці не мають німецької жилки. Є українці — індивідуали. Але маса — ні. Маса хаотична. Тому окремі індивідуали не можуть змінити погоди. Як кажуть німці? “Організація — це все”. В Україні немає організації. Тут всюди імпровізація. Тут — хаос. Це те, що мені найбільше заважає, бо я звик до порядку. В Україні — вічне бідкання. Скаржимося на свою історію, свою долю. Поляки були поділені на три частини. Але зуміли зібратися докупи. Це — нація. А ми?
— Нічого, Любомире, працюватимемо, аби змінити ситуацію на краще. Ти пізнав світ, пізнав різні країни. Скажи: чи проглядається мораль у стосунках між країнами? У політиці.
— Мораль?.. У політиці нема моралі… Я з Лєхом Качинським (колишнім Президентом Польщі. — Б. З.) знався. Спеціально літав у Варшаву, брав  у нього інтерв’ю. Він щиро хотів, щоб Україна була незалежною. Ну, а як тепер мають поляки ставитися до України, коли в неї таке керівництво? Як можуть вірити цій Україні?
— Чому нас не люблять?
— Бо українці не борються. Має місце містичне падіння на коліна перед владою. А насправді народ для того, щоб поборювати владу. Часом мені кажуть: “Ти не патріот, ти критикуєш Україну”. Рабська якась така психологія: має прийти хтось чужий і сказати, як це має бути. Люди не розуміють пріоритетів у житті. Треба передусім організувати гідне життя. А люди чинять навпаки. Мільйони дорогих авт, розбиті дороги і купи пам’ятників.
— Якби ти жив в Україні, до якої б партії вступив?
— До української. Я б усі партії заборонив, ліквідував. У Америці є дві партії. А в Україні — під двісті чи й більше. Кожна партія — розпродаж України.
— За кого б проголосував на виборах?
— Не бачу жодної опозиції. Усе, що вони говорять, — слова. Цінується те, що робиш, а не те, що говориш. Немає реалістичного думання. Отже, в Україні має бути “Українська партія”. Усе, що проти, — антиукраїнське. Не національне. Тож досить ходити по краю прірви.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment