Дивись у корінь, або Вибрані місця з листування Олексія Костянтиновича Толстого

До 195-річчя від дня народження

Анатолій ГАТНЕНКО,
м. Київ

У ньому волею долі поєдналися дві крові — російська й українська. Чи не ця обставина обумовила ту контраверзу, що постійно виникала у його житті? Можливо. В одному з віршів поет щиро зізнається:
С мучительной думой стою на пути —
Не знаю, направо ль, налево идти?
Йому до кінця життя не вдалося вирішити цю дилему. Скористаємося  сентенцією Козьми Пруткова, винесеною у заголовок цієї статті. Як відомо, “батьками” цього неоднозначного персонажа були Олексій Толстой і його двоюрідні брати Олексій, Володимир та Олександр Жемчужникови, про яких, до речі, Тарас Шевченко написав у щоденнику: “Очаровательные братья!”.
Тож загляньмо, як то кажуть, у корінь, який дав життя Олексію Костянтиновичу Толстому. По материнській лінії його прадідом був останній гетьман України Кирило Розумовський, а дідом — Олексій Розумовський. Батько майбутнього письменника, граф Кирило Толстой, розлучився з дружиною Ганною Перовською відразу після народження сина. Далі надамо слово Олексію Костянтиновичу, який у листі до італійського драматурга й історика Анджело Губернатіса згадував:
“Я народився у С.-Петербурзі 1817 року, але вже у віці шести тижнів був вивезений у Малоросію своєю матір’ю і дядьком з материного боку Олексієм Перовським, згодом попечителем Харківського університету, відомим в російській літературі під псевдонімом Антоній Погорельський. Він виховав мене, перші роки мої минули у його маєтку, тому я і вважаю Малоросію своєю справжньою батьківщиною. Моє дитинство було дуже щасливим і залишило в мені самі лише світлі спогади. Єдиний син, який не мав жодних товаришів для ігор, зате мав досить жваву уяву, я дуже рано звик до мрійливості, що незабаром переросла у яскраво виражену схильність до віршування. Відчутно посприяла цьому й природа, серед якої я жив: повітря і краса наших величних лісів, які я пристрасно люблю, справили на мене глибоке враження, яке позначилося на моєму характері, на всьому моєму житті… Виховання моє звично продовжувалося вдома…”
Слід зазначити, що дядько письменника, Олексій Перовський (Анатолій Погорельський), був людиною прогресивних поглядів, спілкувався з братами Бестужевими, Рилєєвим, Кюхельбекером. Він автор книжок “Двійник, або Мої вечори в Малоросії”, “Монастирка”, в яких відтворено українські реалії, відомої казки “Чорна курка”, екранізованої, до речі, на кіностудії імені Олександра Довженка.
Мати й дядько возили хлопчика також за кордон, знайомили з шедеврами світового мистецтва. Як згадував поет, у дитинстві він сидів на колінах у Ґете. Ця органічність входження дитини у світовий культурний простір, доповнена згодом університетською освітою, витворила з нього інтелектуала, справжнього аристократа духу. У 13-річному віці він почав писати щоденник, у якому враження від подорожей за кордон, зокрема в Італію, доповнюються роздумами — значно глибшими та ґрунтовнішими, ніж можна було б очікувати від підлітка.
Після університету Толстой обіймав високі посади при царському дворі, був дипломатом, але завжди мріяв цілком поринути в літературну справу. В останні роки життя, отримавши довгоочікувану відставку, він зміг цю мрію здійснити. До творчого доробку Олексія Толстого входять роман “Князь Серебряный”, кілька драматичних творів, поема “Дон Жуан”, велика кількість ліричних віршів і балад. Особливою щирістю, безпосередністю, глибиною почуттів позначена його лірика. Невипадково ж понад 70 (!) віршів поета покладені на музику. І якими композиторами! Чого варті такі імена, як Чайковський, Римський-Корсаков, Мусоргський, Танєєв!..
Закономірно, з огляду на його біографію, розкривається у творчості письменника й тема України. Втім, це звучить занадто сухо — “тема”. Україна в його творах живе, пульсує, вона є джерелом високих думок, він її віддано любить, як і годиться хорошому синові, — а Олексій завжди вважав Україну своєю батьківщиною. Хто з нас не пам’ятає його дивовижний вірш “Ты знаешь край…”, особливо ці рядки:
Ты знаешь край,
Где все обильем дышит,
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишневых рощах тонут хутора,
Среди садов деревья гнутся долу
И до земли висит их плод тяжелый?
Звичайно, ми можемо лише ностальгійно зітхнути за тим “обильем” і за річками, чистішими за срібло. Але ж це було, отже, скажемо, примруживши око: нам є до чого прагнути! Твір дорогий нам тим, що у ньому так щиро, так художньо переконливо поданий чудовий ескіз полотна з величною назвою “Україна”. Це, мабуть, найкращий твір із доробку поета, у якому стільки захоплення природою, культурою, історією нашого краю.
Українськість присутня — і то дуже потужно — і в епістолярії письменника. Ще юнаком, посилаючи вірші до редакції журналу “Современник” із проханням їх надрукувати, Олексій Толстой писав: “Оскільки я малоросіянин, то цілком можливо, ви натрапите у мене на помилки правопису”.
1853 року в листі до майбутньої дружини Софії Андріївни Міллер Олексій Костянтинович захоплено ділиться враженнями про українську музику: “Мій двоюрідний брат приїхав із Малоросії і привіз із собою такі чудові національні мотиви. Вони мені перевернули серце.
… Жодна інша національна музика не висловила свою народність із такою величчю й силою, як малоросійська музика — навіть краще, ніж великоросійська…
Слухаючи її, ти б поступово бачила перед собою всю історію Малоросії, ти б краще зрозуміла характер народності, ніж читаючи Гоголя чи Кониського”.
Цікава контраверза вибудувалася в Олексія Костянтиновича стосовно Київської Русі і Московської. Як відомо, у доробку письменника чимало балад на історичні теми, пов’язані саме з Київською Руссю. Це “Пісня про Гаральда і Ярославну”, “Роман Галицький”, “Ілля Муромець” та інші. У листі до редактора ліберального журналу “Вестник Европы” Михайла Стасюлевича читаємо про мотиви, які спонукали автора до написання цих балад: “… писав я їх не механічно, а всім серцем, співчуваючи всім серцем нашому європейському, норманському періоду і ненавидячи всім серцем наш монгольський, московський період…
…Мета моя була передати лише колорит тієї епохи, а головне, заявити нашу спільність у той час із рештою Європи, наперекір московським русопетам, які вибрали найпідліший з наших періодів, період московський, представником російського духу і російського елементу”.
Розвиваючи цю тему, у листі до Болеслава Маркевича — письменника, за походженням поляка, який вважав себе росіянином і був великодержавним шовіністом — Олексій Толстой висловлює таку думку:
“Скандинави не встановлювали у нас свободи. Вони не встановлювали, бо знайшли цілком уже усталене віче. Заслуга їхня в тому, що вони його зберегли, тоді як мерзенна Москва його знищила — вічна ганьба Москві! Не було потреби знищувати свободу, щоб перемогти татар, не варто знищувати деспотизм менший, щоб замінити його більшим. Збирати російські землі! Збирати — це добре, але запитаємо: що збирати? Клаптик землі — це краще, ніж купа лайна”.
Можна погоджуватися чи ні з цими твердженнями — а письменник не був однозначним у потрактуванні багатьох речей, — але заперечувати їхню щирість не можна.
Під час перебування Толстого в Одесі 14 березня 1869 року у місцевому Англійському клубі дали обід на його честь. На ньому письменник виступив із промовою, яку закінчив тостом: “…За всіх підданців государя імператора, хай якої вони національності!” Промова була опублікована в “Одесском вестнике” і викликала обурення Маркевича, про що він одразу написав Толстому. Олексій Костянтинович не забарився з відповіддю:
“У Вас вистачає завидної сміливості засуджувати мій тост на честь усіх підданців імператора, хай якої вони національності.
Ганьба нам! І це ми хочемо повернутися спиною до Європи! Це ми проголошуємо нові начала і насмілюємося говорити про гнилий Захід. Якби перед моїм народженням Господь Бог сказав мені: “Графе, вибирайте народ, серед якого Ви хочете народитися”. — Я б відповів йому: “Ваша величносте, скрізь, де Вам завгодно, але тільки не в Росії!” У мене вистачає сміливості зізнатися в цьому. Я не пишаюся, що я росіянин, я скоряюся цьому становищу. І коли я думаю про красу нашої мови, коли я думаю про красу нашої історії до клятих монголів і до клятої Москви, ще ганебнішої, ніж самі монголи, мені хочеться впасти на землю і качатися з відчаю від того, що ми зробили з талантами, даними нам Богом!”.
Ця гірка інвектива перегукується із зізнанням великого Пушкіна: “Чорт вигадав мене народитися в Росії з душею і талантом!”.
Підсумовуючи свої думки, Толстой наприкінці одного з листів до Маркевича робить приписку: “Щоб німці не називали нас монголами, не будьмо ними!” Хто з нас не згадає після цих рядків Шевченкове: Німець скаже: “Ви моголи”. “Моголи! Моголи!”.
Гадаю, не помилюся, стверджуючи, що Толстой був знайомий із творами Шевченка і знав процитовані рядки. Цікаве взагалі його ставлення до поета: шанобливе та прихильне, хоча загалом революціонерів та бунтівників Олексій Костянтинович не любив.
Андрій Горонович, художник, який навчався в Академії мистецтв разом із Тарасом Шевченком, звернувся 1850 року в листі до Олексія Толстого з проханням повідомити його про долю засланця. Олексій Костянтинович відповів: “Шевченко не вмер і не вбитий. У мене перед очима зображення Аральського моря, зроблене ним. Він здоровий, незабаром отримає підвищення, оскільки начальство ним задоволене”.
Упевненість, що поет незабаром отримає підвищення ґрунтувалася, мабуть, на тому, що сам Олексій разом з Андрієм та Іллею Лизогубами звернувся до свого дядька Василя Перовського, який був оренбурзьким генерал-губернатором і командиром Окремого оренбурзького корпусу, з проханням полегшити долю Шевченка. Від дядька він, можливо, й одержав згадувану акварель.
Толстой не знав, що керівник 3-го відділення Дубельт, до якого звернувся Перовський, відповів, що прохання недоречне…
Олексій Костянтинович був у близьких стосунках з істориком Миколою Костомаровим, захищав його, як він казав, “від попів та ще придворних, які звинувачували його в ненависті до Росії”. Коли Костомаров, повернувшись із поїздки до Новгорода і Пскова, розповів другові, що там місцева влада та церковники руйнують старовинні храми і мури, письменник, додавши схожих московських вражень, звернувся з листом до царя Олександра ІІ. Зверніть увагу, як актуально його слова звучать і для сьогодення, для нашої держави: “І все це бездумне і непоправне варварство чиниться по всій Росії на очах і з благословення губернаторів і вищого духовенства… Це безприкладний вандалізм, що набув уже характеру хронічного шаленства”.
Олексій Костянтинович спілкувався з багатьма відомими людьми, листувався з ними, зустрічався вдома й за кордоном. Дружина великого угорського композитора Ференца Ліста (до речі, наша землячка Кароліна Вітгенштейн), живучи в Римі, надіслала подружжю Толстих листа, в якому дивувалася, чому вони не приїздять до італійської столиці. Мабуть, висловлювала вона припущення, волієте залишатися вдома? На це Олексій Толстой відповів: “Страшно мовити, але не лише більше любиш свою країну здалеку, але й бачиш її краще і краще розумієш.
Згадайте, що наш найвеличніший геній, Гоголь, той, який цілком справедливо може називатися всесвітнім генієм, написав свої “Мертві душі” саме в Римі.
…І зовсім не від того, що ми хочемо залишитися вдома, ми не їдемо в Рим, а тільки тому, що фінансова криза подіяла на всі російські справи, а головним чином вона відчувається в Малоросії”.
Як бачимо, криза була і в ті далекі часи, і найболючіше вона вразила Україну. Тож, здавалося б, повинен виробитися імунітет. Ба ні…
Закінчуючи ці коротенькі і, певною мірою, безсистемні роздуми над листами знаного російського письменника Олексія Костянтиновича Толстого, мусимо ще раз зазначити, що він не був ані російським шовіністом, ані українофілом, але не був і ксенофобом. У його світогляді чимало такого, що ми не сприймаємо, але багато й близького нам, людям ХХ століття — близького насамперед високою духовністю, глибиною і щирістю почуттів, висловлених у чудовій поезії і прозі, філософським осмисленням високого світу людини.
Не можна не погодитися з думкою Олексія Толстого, висловленою ним в одному з листів: “Залишається істинне, вічне, абсолютне, що не залежить від жодного століття, від жодної моди, жодного віяння — і ось саме цьому я цілком віддаюся. Хай живе абсолютне, тобто хай живуть людяність і поезія!”.
Людина, яка сповідувала такі принципи, без сумніву, гідна нашого пошанування.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment