Радомишль, що знаходиться на півдорозі між Києвом та Житомиром, — одне із найстаріших міст Полісся. Пропонуємо читачам “Слова Просвіти” нотатки краєзнавця Олександра Пирогова про славну минувшину цього краю.
Олександр ПИРОГОВ,
м. Радомишль
Шевченко і Радомишль
Про Великого Кобзаря написано чимало. Однак ніколи не вичерпається інтерес у наших сучасників, у прийдешніх поколінь до великого сина України. Він завжди з нами в наших діях і помислах. Чимало цікавого пов’язано з іменем Т. Г. Шевченка і в Радомишлі, і в районі. В Радомишлі його ім’ям названі кінотеатр, вулиця і провулок, школа № 1. На подвір’ї школи № 1 імені Тараса Шевченка 1924 року було відкрито пам’ятник Кобзарю. Це був невеликий бюст поета. На постаменті напис — “Учітесь, брати мої, учітесь, навчайтесь й свого не цурайтесь, і чужому научайтесь”.
Учні дбайливо доглядали пам’ятник і сквер. 1932 року семирічку реорганізували в десятирічку. Трагічна доля чекала на вчителів і учнів, на будинок школи і на пам’ятник. Багатьох репресували в роки комуністичного терору, багато не повернулося з фронтів вітчизняної війни. У роки окупації фашисти розмістили в школі свій гарнізон, викинувши з приміщення парти, шафи, книги, зошити. В грудні 1943 року, перед звільненням міста, через несправність димоходу школа згоріла вщент. А зранку розлючені німці з гвинтівок і автоматів розстрілювати пам’ятник Кобзареві. Бюст був виготовлений із міцного матеріалу, тому кулі тільки відскакували. Окупанти облили його бензином і підпалили. Але він не згорів, лише почорнів від кіптяви, тоді роздратовані вороги закидали його гранатами.
1887 року в селі Веприн Радомишльського повіту в родині волосного писаря народилася українська поетеса Людмила Януарівна Морозова-Курек. Літературний псевдонім “Волошка”. 1908 року віддруковано вірш Волошки “Шевченкові”:
І за те, аж поки буде
Україна існувати
Не забудуть українки
Тебе, батьку шанувати.
Вірші Людмили Волошки зі збірки “Пісні волі” засвідчують високу громадську свідомість поетеси. Велику подвижницьку працю у вивченні та збереженні творчого спадку великого Кобзаря зробив наш земляк, видатний шевченкознавець, мистецтвознавець і музеєзнавець Микола Іванович Мацапура, який був засновником і першим директором музею Т. Г. Шевченка в Києві. Народився М. І. Мацапура 10 серпня 1910 року в Радомишлі в сім’ї робітника лісництва. Закінчив 1919 року місцеву гімназію. Після бурхливих подій громадянської війни стає завідувачем меморіального відділу науково-дослідного інституту Т. Г. Шевченка у Харкові. З 1934 по 1941 роки — завідувачем фондів, а потім заступником директора з наукової частини державної галереї у Харкові. На початку Великої Вітчизняної війни евакуював на Схід фонди оригіналів згаданої галереї. В період війни М. І. Мацапура був заступником директора державного літературно-художнього музею Т. Г. Шевченка в Уфі. В цей час виявив місцезнаходження евакуйованих шевченківських раритетів у Новосибірську, де вони зберігалися разом із колекціями Третьяковської галереї. Після відкриття в Києві Державного музею Т. Г. Шевченка 1949 року М. І. Мацапура став директором меморіального будинку — музею Кобзаря. Він багато працював над дослідженням творчості Т. Г. Шевченка. Був одним із упорядників та автором коментарів до академічного видання “Тарас Шевченко” (повне зібрання творів у десяти томах). З 1965 року член Спілки художників України (секція мистецтвознавства). Усе своє свідоме життя М. І. Мацапура був у творчих пошуках. 1964 року з нагоди 150-річчя від дня народження в місті неподалік кінотеатру відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченку. Виготовив бюст київський скульптор Фесенко.
Із глибини історії
Радомишль, з погляду історичного, місто зовсім молоде. Територія Радомишльського краю, як частина Правобережної України в XVII—XVIII столітті належала Польській державі. Радомишль розбудовувався, як резиденція уніатських митрополитів. Із 1729 року до 1746-го ченці та тисячі польських будівельників, каменярів, теслярів збудували резиденцію митрополитів — нині школа № 5, митрополичий будинок — зараз Будинок культури, духовну семінарію — тепер магазин “Оптика”. Житлові будинки, гамарня, кузня, броварня на той час були дерев’яними і не збереглися. З часом уніати побудували Свято-Троїцьку церкву, біля якої ховали небіжчиків греко-католицької віри. В церкві сталася пожежа і на її місці 1763 року збудували нову.
У той час збільшується кількість єврейського населення в нашому краї. Євреї знайшли в тодішній Речі Посполитій притулок, бо в інших країнах їх переслідували.
Після Третього поділу Польщі 1795 року територія Радомишльщини, як і більшість території Правобережної України, відійшла до Російської імперії. Уніатську митрополію та її резиденцію в Радомишлі ліквідували. Радомишль стає повітовим містом Київської губернії. На початку XIX століття збудовано і відкрито каплицю, — невеличку церкву без вівтаря. Біля каплиці на центральних алеях ховали міську еліту, військових, інтелігенцію, поміщиків, купців та членів їхніх родин.
На території нашого краю були відкриті багатющі родовища лабрадориту. Знайдено їх спочатку в Радомишльському повіті на межі з Волинською губернією на річці Бистріївка поблизу Кам’яного Броду і села Сліпчинець. У кінці XIX століття розпочинаються розробки родовищ лабрадориту в Київській губернії. На межі XIX—XX століття в Радомишлі діяла каменеобробна фабрика компанії “Ліва і Бузетті”, яка переробляла лабрадори каменоломень у селі Горбулеві, власником якої був італієць Ліва. По вулиці Русанівській на місці меблевої фабрики стояла каменеобробна фабрика Севирина Фортунатовича Бузетті. Усі пам’ятники, які збереглися з чорного лабрадориту в Радомишлі, виготовлені саме там. 9 травня 1882 року в місті відкрили й освятили Свято-Миколаївський собор — духовну святиню і оберіг Радомишльщини. З відкриттям храму в місті відродилися церковні традиції, які мали давні корені.
Неподалік від залізобетонного паркану РЕМу є братська могила радянських воїнів, що загинули під час визволення міста від німецько-фашистських загарбників. У братській могилі більш ніж 1500 осіб. Багато безіменних могил в охайному стані. 9 травня там завжди лежать живі квіти. Догляд і прибирання за могилами проводять учні та вчителі школи № 5. За 30 метрів до плоту сімнадцять могил німецьких військовополонених. Із 1944 по 1947 роки в будинку школи № 5 був табір німецьких військовополонених. Сімнадцять померло від хвороб і ран, їх ховали саме тут.
В кінці тридцятих років минулого століття безбожники від влади знищили на кладовищі каплицю, високу дзвінницю на Свято-Миколаївському соборі, розібрали Свято-Троїцьку церкву й осквернили могили. Після закриття кладовища 1984 року почалася і не закінчується справжня вакханалія вандалізму…
Край живих легенд
Село Верлок розташоване в долині річки Коробочки: притоки Мики за 5 кілометрів від районного центру Радомишль. Село має самобутню і давню історію. Сто років тому Верлок славився своїми вечорницями. На одній із них і познайомилися Максим з Оксаною. Побралися, жили в хаті батьків Максима, а сім’я — всіх на пальцях не перерахувати. Батько Максима, який прожив сто три роки, побачив багато, був старим солдатом. Воював і на Кавказі, і в Севастополі, про походи, в яких брав участь за довгі роки служби, частенько розповідав своїм онукам. Максим збудував у садку кузню. Був справним ковалем, робив якісно й надійно. Виготовляв і ремонтував для односельців та мешканців навколишніх сіл борони, коси, сапки, серпи, підковував коней. За свою роботу мав повагу серед людей.
У роки громадянської війни трапився випадок, який міг скінчитися трагічно. Вітри історії пошарпали Верлок добряче, влада змінювалася десятки разів. У вересні 1919 року до села зайшов один із полків 44 стрілецької дивізії червоних. Червоноармійці за звичкою розмістилися по селянських хатах, тож люди мусили годувати непроханих гостей. Командир полку зі своєю похідною жінкою оселився в попівському будинку. Цілу ніч червоноармійці пили самогон і співали пісень. На світанку в село з криком, стріляниною влетів загін отамана Ангела. Солдати, миттєво протверезівши, кинулись врозтіч, переховуючись на людських городах. Козаки не звертали на них уваги, оскільки їхня мета — захопити командира полку. Тому й оточили вони лише попівський будинок, взявши “на мушку” вікна й двері. Ангел скомандував: “Зброю викинути з вікна на вулицю! Самим виходити з піднятими руками!” Ошелешені раптовістю нападу червоноармійці викинули гвинтівки, шаблі та нагани. Далі слухняно вийшли з піднятими руками. Командира серед них не було, він вистрибнув у вікно ще після першого пострілу. Ангел виголосив перед полоненими коротку промову: “Ваша Влада наказала довго жити, господа товаріщі. Амінь. Можете розходитись по домівках”. Біля попівського будинку стояла тачанка, запряжена трійкою рисаків. Хлопці Ангела, завантаживши жінку червоного командира на тачанку, поїхали в бік Гришківського лісу. Нині тих людей називають повстанцями. Вони змушені були воювати, проте в душі залишалися тими ж мирними хліборобами. Та якщо доводилося битися, то воювали з розумом і відвагою, як личить нащадкам запорожців.
Усе село сміялося над червоноармійцями та їхнім командиром, у якого забрали не лише тачанку з кулеметом, а й похідну дружину. Протверезівши, командир зрозумів, що його чекає трибунал. За статистичними даними 1913 року в селі Верлок правив благочинний протоієрей Арсентій Лукашович Грищинський. Він наказав бійцям загнати селян до церкви. Свято-Миколаївська церква збудована 1696 року була однією з найстаріших у Радомишльському повіті. Після цього, вибравши з натовпу десяток чоловіків, командир оголосив: “Якщо за два дні не повернуть тачанку із жінкою, заручників розстріляють”. Із натовпу вийшов Максим і сказав командиру, щоб той відпустив людей, а він поверне тачанку, залишивши в заручниках свою дружину з дітьми. У роки громадянської війни діяло неписане правило: ковалів не чіпати, тому що вони були потрібні всім ворогуючим сторонам. Кому шаблюку нагострити, кому коня підкувати. На другий день Максим пригнав коней із тачанкою та жінкою. Командир запитав: “А де ж кулемет?”. Та Максим відповів, що у договорі про кулемет не згадувалося. Ось так він урятував односельців від загибелі.
Наша славна земля народжує героїв, які захищають рідний край і у війну, і в революцію, і в часи розбрату. Цікаво, що ім’я Ангела згадується в художній літературі, зокрема у книзі Костянтина Паустовського “Начало неведомого века”, де розповідається про всі події, що відбуваються в роки громадянської війни в Білоцерківському повіті Київської губернії.
