Юхим ГУСАР,
лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Бажанського
Укотре гортаю сторінки книги “В цупких обіймах німоти…” — це збірка нової поезії Тамари Севернюк, що вийшла друком у Бремені, і яку вона подарувала мені зі словами: “Моєму біографу…”.
Не дотягую до такої високої планки — “біограф” навіть після виходу моєї книжечки есе “…І дихають серцем слова” — штрихи до портрета поетеси.
Постать Т. Севернюк не проста, іноді парадоксальна: людяна і лагідна, дерзновенна у слові, не байдужа до пошанівку, добросердна, але не прощає зради, тиха у творенні та бурхлива у душевних зривах і злетах.
Зумисне не читаю переднє слово до книги “Замість передмови” кандидата філософських наук Юлії Дойчлендер, щоб не піддатися впливові її оцінок. Для уважного читача й аналітика досить характеристики на обкладинці під портретом Тамари Артемівни із ручкою в руці: “Книга “В цупких обіймах німоти…” — перше видання творів відомої української поетеси Тамари Севернюк у Німеччині. Це голос сучасної країни, яка недавно стала незалежною. Громадянська і лірична поезія авторки — живописна, музична — давно одержала визнання в Україні та за її межами. Слово поетеси містке, вишукано просте і пронизливе — глибоко проникає в серце. “Загляньте в цю криницю, ви побачите не тільки небо й зорі… ви відчуєте подих землі і космосу”, — написала одна з читачок. І сама пані Тамара впевнена, що, де б не жили люди, “…від серця створене — знайде до серця шлях”.
Про що ж 27-а книга лауреата багатьох обласних, республіканських і міжнародних премій імені Володимира Винниченка, Григорія Сковороди, заслуженого діяча мистецтв України? Тут золотіють тисячі звіданих земних і небесних стежок: Я і Слово, Слово і Я, Душа, Час, Мораль, Світло, Любов, Суспільство, Прапори, Хоругви, Особистості…
Я припадаю до землі,
Я не німую полиново, —
Хай чує в добрі хвилі й злі
Моє незрадне, тепле слово.
Поетеса вільна у слові, як птах у польоті: завесніли кущики глоду; сніг, як білі орхідеї; а заметіль — бузкова; іній — рожевий; вітри степові — сині; промінь — просолений; тиша пахне, мов шафран, а поле — як у храмі ладан…
Слово — основа життя, “якщо в нього серце є…”, — стверджує Тамара Севернюк. Слово, святе причастя, як соборний дзвін. А дорога-життя до причастя — це постійне долання вершин і прірв, де пасткою німоти хочуть замкнути слову вуста.
І з високою громадянською гідністю у час, “коли здригалися світи й земля мовчала полиново”, поетеса високо тримала і тримає Світло і Мораль душі, щоб у самій собі зі страху не замкнутись і простягнути руку підтримки слабшому, голосно мовить суспільству, його так званим “владним плеядам”:
Я не належу жодній із плеяд…
Сама собою, вільна від згинань,
Схиляюсь тільки перед властю слова,
Лише йому служити я готова
Без спочивання і без нарікань.
Щиро зізнається: “… я бід людських не уникаю, бо і сама між них така”, “ні перед ким я не запобігаю…”.
Тільки — Слово! Бо… “тільки ним відсіюєш полову / Пустих словес, яких набравсь за вік / І знову йдеш — як в Божий храм — до Слова / Шукати в ньому істину і лік”.
Авторці болить серце за сучасний стан життя рідної країни, печальні думи б’ють не в груди, а затискують скроні жаром і вогнем потрясінь: поле жде — не діждеться люблячих рук, а ми “летимо на дно, на дно…”. А з язиків привладців майстерних злітає чи то огуда, чи похвальба… Там у них, у верхах, — зірки, а тут хрести і кості, та черепи шикуються в ряди.
Крізь рани душі і серця йде поетеса — філософ, лірик, аналітик — до осмислення нашого часу, що страшно хворіє на… болючі зради.
Суспільство точить іржа. Яд чужини ранить серце! “Земля повита травами печалі”, “Вік ХХ-й… ХХІ-й… Сходи… Мури… Тюрми… Стрільбища без меж…”. Скільки убито без куль?
Біда кличе розум до розмислу, аби гріховність не занечистила, не змертвила душу, яка має бути єдиним радником, а не як у безголових, які шукають-знаходять пророків-порадників зі “стагнації… інфляції… касації”… Тому, як на гострині леза, що бринить струною жаху від зрад і страт, як іскра із Сузір’я Слова письменниці зринає:
“Боїшся казати правду, щоб не поранити рідне. /Записуєш катаклізми, щоденних тайфунів жах. / Боїшся казати правду, чекаєш часів погідних, /А рідне — твою країну — смертельна точить іржа”.
Іди на власні розп’яття, — закликає поетеса, — щоб рідне оборонить… Незважаючи на те, що не крок нинішнього життя, яке ще “в цупких обіймах німоти”, то все розпач без розради, де не мають спокою навіть мертві…
А тому поетесі для всіх “…Хочеться того моря, де іскрять червоні вітрила, а душі тих, хто під ними, не відають зрад і страт…”
Високими вітрилами на життєвому шляху є люди Слова, які женуть вітрильник світу в безсмертя:
Читаю померлих поетів:
Флейта… Скрипка… Сурма…
Обіймами силуетів
Повниться ніч німа.
Померлих поетів читаю:
Літо… Осінь… Зима…
А з ночі небес злітає:
Поетів мертвих — нема.
Відомій німецькій поетесі Розі Ауслендер, яка родом із Чернівців, Тамара Севернюк пророчить: “Твоє літо, як сальвія, в зимах цвістиме, / Осмутнілі смеркання відлинуть в раї”. А побувавши на батьківщині славнозвісного російського поета Сергія Єсеніна, щиро зізнається:
І я шукаю тих магічних слів,
Аби за ними по холодній грані
Прийшов із мандрів і спочить присів
Од всіх гонінь і слав — юнак з Рязані.
Осмислюючи великих, Тамара Севернюк емоційною силою, ритмічністю й інтонацією свободи слова видає яскраві, глибокодумні рядки за мотивами Райнер Марія Рільке — відомого австрійського поета, а також Генріха Гейне, доторкується словом творчості автора знаменитої “Фуги смерті” чернівчанина Пауля Целана, якому тут, у Чернівцях зведено пам’ятник: “Він читає цю “Фугу…”. Він вдома — віднині і прісно — там, де зорям і людям вовіки лежати не тісно”.
Любов до людей — її життєве кредо, а тому в поетичних рядках дум-переживань гордість і незагоєний біль за Україну, свої малі Батьківщини: Старокостянтинів, що на Поділлі і Чернівці — на Буковині.
Не оминула поетеса ці святі місцини планети Земля світлом душі і словом, бо “додому хочу, хоч умри”, де річка Ікопоть заворожує, де чути голос предків у шумовині “безмовних осок”, у “скрипі стареньких містків”, в обіймах бузку “на семи нещасливо щасливих вітрах”…
Виношу ці слова у заголовок, бо звідти заяскрів її розповитий шлях у світ духовний, Словом оспіваний. І погоджуюсь із Юлією Дойчлендер, яка зазначає, що у цій книзі є відлуння невідворотної проминальності часу, що живе поетеса покликом до всього, що хоче і прагне жити; за повсякденною суєтністю є тільки життя душі і осмислення оточуючого світу, де “її обурює німота моралі, німота сумління в сучасності”. Поклик любов’ю.
До життя, до людей через Слово схиляє голову Тамара…
І не принижує її покора Любові, бо то найверховенніша, найвідповідальніша вісь.
Надміру Любові в житті не буває.
