Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Прекрасне слово,
але що в ньому,
як не від серця йде воно?
В. Мисик
Як самостійний майстер, відбувся рано. Деякими його віршами, написаними у 18—19 років, не погребували б найвидатніші поети.
Та не це дивує в ньому. У тому ж віці він відбувся й світоглядно і в подальшому змінився мало. А якщо зміни й відбувалися, то вимушені і не на користь його поезії.
Дивує в ньому дочасна розважливість. Коли б під віршами “Возовиця” і “В дорозі” не стояли дати їх написання, чи здогадався б хто, що написані вони юнаком, а не зрілим мужем?!
Сам тон їх не ув’язується з молодістю, кричуще їй суперечить.
Мисик починав як старий поет і відразу ж явив себе в повноті зрілості. Краще, з написаного ним пізніше, доповнює і розвиває те, що вже було здобуте. Певна річ, йдеться про поетику.
Це вірші селянина-стоїка з інтелігентською свідомістю. Чи навпаки: інтелігента, для якого село — центр всесвіту.
Твердістю, спокоєм, лагодою, умиротвореністю, незрушністю основ селянського побуту і водночас душевною повнотою всерозуміння перейнята ця творчість, що владно навертає до неминучості календарних змін, днів і ночей, світанків і вечорів, до роздумливого ремиґання волів, скрипучих обертів коліс чумацької мажі, до антики, до, за словом поета, “часів Гесіода”.
Ранній живопис Мисика — наплив метафор: наступна заступає попередню, образ наїжджає на образ і кожен — бездоганний за точністю і спостережливістю.
Вірш “Шукачі”. Поетові чи й виповнилося 22. І цей поет пише: “Дощики часом на пальцях проходять — і тихнуть”, “Твань, як од болю, сичала і слала угору лоскотні бульби”, “на стихаючій хвилі довго ламавсь молодик”, “над стріхою зорі — мов комашки, що застрягли в шорсткім павутинні”, “могили повипиналися ґулями”.
А ще “кущ телят”, а ще півень, який “ у просвітах сонця тремтячих” “злегенька підскочить і дзьобне найкращу (вишню — В. Б.), соком липким заплямить дорогу камізельку”.
І все це добро — нагадую — в одному вірші!
“Свіжий і запашний, як степові трави”. Це так про Мисика — Ольжич.
Уже з перших кроків Мисик виявив характерну ознаку свого стилю — загальмовування руху словесної маси крапкою в межах рядка.
У такий спосіб поет позбавляє його інерційності, нарощує предметність, що створює враження розважливої достовірності, повноти й завершення.
Урівноважений, дисциплінований, класично прозорий Мисик близький Рильському.
Вони схожі, але ця схожість може ввести в оману. Як і кожна схожість світоглядна, яка шукає опертя в тому ж напрямку, що й суголосна душа.
Мисикова патріархальна ідилія була в непримиренному розладі з осатанілою сучасністю, хоч уявити цього поета непримиренним чи й можливо.
Розлад — не завжди виклик, у випадку Мисика, з огляду на його характер, — жест самооборони. За цією лагідною впертістю — тисячолітня правда.
Мисик писав село таким, яким відстоялося воно в генах, всотував його очима увічнених ним Трохима й Луки, і таким чином — несвідомо, інтуїтивно — виставляв свій форпост на шляху демона руїни.
І робив це у таких мальовничих подробицях, з таким знанням природи й побуту, з такою довірливою відкритістю, що його пейзажі переймають непояснимістю просвітленої печалі.
У них відбилася ностальгія за зрослим і прижухлим у віках, за проминущістю непроминущого, що лишилося тільки в пам’яті, за втраченими цінностями, за тим, що селянин неясно відчуває, але висловити не може.
Може тільки поет, якому достеменно відомо — вічність спустошлива.
Мисик змушує тремтіти, спонукає до вібрації найпотаємнішого, ірраціонального в наших серцях ще й тим, що не докладає до цього жодних зусиль.
Він просто лишається собою: уважним, спостережливим, незмінно добрим.
Ця доброта така відчутна й зворушлива, що не піддатися їй неможливо.
Голос Мисика — голос української душі не в її затемненнях, а в її просвітленнях і в пору втішання, і в пору прикрощів та страждань. Він, як мало хто, відчував рідну старовину (“Гетьманівна”, “Климентій”). Тут мова його — прозора й барвиста — сягала свого повнокров’я.
Мав добрий слух і на чуже. Схоплював сам дух чужого. Він — у його перекладах.
Але й перекладаючи, Мисик лишався українцем, свідомим свого кореня.
“Планету б треба доглядать, як грядку”, — скаже він в одному з віршів, мовби підсумовуючи свою селянську філософію.
Такий ось масштаб. Тому й природне запитання — навіщо маленькій людині велике серце?
Відповіді на нього немає, тим трагічніше воно звучить. Як і всі вічні запитання. Запивання без відповіді.
Мисик-поет — це сплав селянськості й інтелігентності без домішок їхніх негацій, якщо за негацію не вважати споглядальність.
Але без споглядальності уявити Мисика неможливо. Це вроджена риса.
Найяскравіше відбилася вона в пейзажній ліриці. Вона ж витворює промовистий зоровий ряд його філософських притч.
Мисик-психолог, Мисик-портретист — майстер із перших (“Стара-стара”, “Нуг”).
Він зауважувач — з найтонших! — душевних, незрідка неусвідомлюваних порухів.
“Дядина” його завершується так: “І ніби хоче щось промовить, і наче слів не добере”. А “Старший” проймає неочікуваною психологічною деталлю: “І ніби трішечки старій сердито, що старший сам прийшов, а тих убито”.
Можна твердити про шляхетність його поводження з чужомовним матеріалом.
Писали про нього різне. Відзначали простоту і благородну щирість.
У його пантеїзмі шукали і знаходили містицизм, меланхолійну символіку.
Не без підстав підозрювали у відчуженості від бурхливих процесів доби. Без підстав — у ворожості, якщо розуміти під цим прямі випади. Називали делікатним та архіскромним.
Ольжич виділяв його як майстра осіннього пейзажу, хоч він був пейзажистом на всі руки. Але той же Ольжич зауважив у нього чи не найголовніше — тисячолітню мудрість і естетику селянської стихії. Дарма, що Мисик — сама рівновага.
У цьому зв’язку напрошується сказане Ю. Шевельовим про селянство як вічну суспільну категорію, що зберігає душу нації.
Із роками поет втрачав зіркість, простоту заступало простацтво, розкішний образно-метафоричний лад — оголене прямослов’я.
Ідеологічна брехня давалася йому важче ніж іншим — правдивий характер. Тому й стирчить вона у його творах як стороннє тіло.
Він знав про свій спад і на 70-му році життя зауважив: “Не знаю, за які гріхи твоя так висохла, так помарніла муза”.
За неіснуючі гріхи випали на його долю репресії і неувага. Але не похитнули ні рідкісної незлобивості, ні тієї колоритної м’якості, без якої не уявити ним написаного.
І це теж одна з таємниць феномену поета, котрий сказав: “Ізбоку легше йти, а в борозні відрадніше”.
Він лишив по собі борозну, яку не сплутати з іншими.
Возовиця
Що ж, запрягай корівок,
Трохиме, пора вирушати!
Хмар порідшало, тільки
на грецькому темно ще. Як же
Всім дощі ці увірились!
Стерні давно потонули
В буйній отаві. Над шандрою
бджоли дзвенять на осонні.
Копи давно посіріли й приплюскли,
зерно проростає —
Важко навильник тепер
од землі одірвати. А потім
Довго-довго корови везуть
невисоку гарбичку
До слободи, що далеко
темніє садками. Недавно
В “Граковій” перші “фордзони”
повз церкву проїхали. Скільки
Їх — п’ять? А кому
водити їх випаде? В кого
Змалечку син моторист?
Авжеж не у тебе, Трохиме!
Їдуть. Люшні порипують.
Трудно ступають корови.
Знову спускається дощ. “Хоч ти плач!”
І так само минають
Дні й роботи, як за часів Гесіода.
1925
В дорозі
…Далеко навкруги
Біжать тонким димком підсинені луги,
Під насипом — бур’ян,
полин сухий, ромашки,
Тут вітер розрізнив тонке піткання кашки,
Там соняшшя дрібне, забуте на стеблі
Вже стятому, спішить в останньому теплі
Ще квітку викинуть.
Синяк терпкий, що літом
Заяр’я заливав сіряво-синім цвітом,
Підсох і спопелів — і рідко де між ним
Півсонна вже бджола
дзвенить крильцем ясним.
Поблідлі по дощах,
стоять хмарки жовтила,
А там, де край стерні
дорога пилом вкрила,
Рудіє цілий лан сухого буркуну.
Баштанів рівний гін —
і пильно в далину
Курінь, поставлений на згірку одиноко,
Зорить, примруживши своє старече око,
І диму ниточка висить над ним…
Масний локомотив
між диму мчить легкого.
Зчорнілий машиніст
стримить по груди з нього,
Все доглядається до щебеню й руди,
Де їде дітвора, не знаючи куди.
Їй байдуже усе! Минають колом ниви.
У балці — ряд хатин,
круг їх — черешні, сливи,
І стежечка тонка тече туди, де вшир
Долина розляглась. Який глибокий мир!
Край шляху пастушки зібралися біляві
І в цурки граються, пустивши по отаві
Вже по-осінньому змуштатілих телят.
І світлом, і теплом од білих віє хат.
Пригріло сонечко
розслаблених, крапчатих
Червоних комашин, що знизу по загатах
І каменях сидять, на павутинці враз,
Мов блискавка, мигне…
Дитячий теплий час!
Пригрітий сонечком
на пригорі, над яром,
Димком обвіяний, опалений пожаром,
Якби й тобі отак цвісти із року в рік,
Ні хмар не знаючи, ні холоду повік!
1926
* * *
Знов настигають весняні ключі,
Лелекають під небом, уночі
Вплітаються в сріблясту павутинку
Тонкого сну. Свистить в очеретинку
Зух вітерець, наспівує вже те,
Що досі не співалося. Росте
Жива зілинка просто з підвіконня —
Торкнуло її сонечко, і соня
Прочумалась, роздвоїла вершок,
Мов руки розійнявши. Від стежок
Святковий одсвіт — там ще є водичка.
В кінці городу підсихає гичка,
А в ямці, де відстоялась вода,
Озвалась тонко жаба. Молода
Трава лямує стежку. День по дневі
Чорніють, брякнуть віти яблуневі…
1940
Після грози
Одкотилися громи,
Віддалилася гроза.
Молодик з тонкої тьми
Виплив чистий, як сльоза.
Дальня пісня з-за села
В небо колосом росла,
Круто нахилялася,
Тонко обривалася.
У пустелю степову
Світлий стелячи покіс,
День багряну корогву
Вже за крайнебо поніс.
І по світлому сліду
З тінню втоми на виду
Вечір з росяних заріч
Ворону виводив ніч
На короткім поводу.
1941
Лука
Винові точаться струмки од купи гною.
Вгорі млинок хурчить. Над талою водою
Пригаслі оклики натомлених гусей —
Низенько, от черкнуть
крилом об хату. Глей
Двигтить джерелами в яру, а вітер свіжий
З одчинених дверей несе щораз гучніший
Рев із хлівів у степ, на запах перших трав.
Сіріє тепло сад. Біля причілка став
Лука, й на палицю обидві склавши руки,
Зчищає повагом з чобіт шматки грязюки.
Ні-ні та й позирне через город — туди,
Де, рясно списана мережками води,
Висить масна рілля на дальнім косогорі.
А жінка зранку теж трієрила в коморі,
Тепер вернулася і в курячий хлівець
Заглянула, де в тьмі вже сонечок-яєць
Повніє сяєво у кожній обичайці.
І душу радує завбачливій хазяйці.
“Вже скоро й сіяти,
а в нас потреб, потреб!
В сільмаг їх однесу, куплю тобі на степ
Зефірних сорочок,
щоб менш лилося поту…
Нум, пообідаєм — та й знову на роботу!”
Вже посуд брязкає у хаті, а Лука
Стоїть, задумався… Коли ще день така
Година вдержиться, то можна й починати.
Тому й не хочеться заходити до хати,
Тому й стояв би тут і слухав дотемна
Невгавний вітру спів:
весна, весна, весна.
1941
Старастара
Стара-стара. Сухенький ніс посинів,
Обвис на плечах ватник (мабуть, синів),
Ще й дощ його осінній обважнив.
Обличчя темне, як од спеки жнив.
Стоїть і думає. Сини, онуки —
Всіх покохала, довела до літ.
І, як гілля, з якого знято плід,
Тепер їй зайвими здаються руки.
І від полегкості не знає, як
Держати їх і що робити далі.
Вив’язує із хусточки п’ятак
І два купує пряники линялі.
Давно бажалось! От би з’їла! Та —
Спинилася. Угляділа з-за тину
На вулиці чиюсь малу дитину
І вже несе їй: може, сирота.
1948
Нуг
Нуг, спадкоємець
Престолу Бухари, зімкнувши чорні
Широкі брови, слухає на учті
Спів Рудакі.
Гнучкий, міцний, мов тигр,
Сидить він поруч батька, спину вигнув,
Зіперся на коліно ліктем, в щоку
Вгруз розчепіреною п’ятірнею
З перснями золотими, де рядки
Корану вирізьблені.
Анічого
Не рушиться в обличчі сина. Батько ж,
Поета слухаючи, крадькома
Втирає сльози. Як же він ослабнув,
Як він постарівся! Чи до лиця ж
Велитилеві воїнів пророка —
У час, коли всі вороги ісламу
Заворушилися, — так пильно слухать
Пісні про злагоду та мир? На мові
Низькій, селянській, що їй місце тільки
На ринках та майданах?
А поет,
Перебираючи недбало струни,
Вдивляється над головою шаха
Кудись у далечінь.
Що він там бачить?
Так! Надійшла пора мечів двосічних!
Пора сильнішому посісти трон!
Пора погаснути очам, що сміють
Дивитись вище голови державця!
1958
Рим
Коні, що вросли у п’єдестали,
Чом вони так круто диба стали,
Мовби р’яно просячи повіддя?
Може, щоб народ хилився нижче?
Може, щоб над ним здіймались вище
Цезарів чавунні підборіддя?
1960
Художник
Внизу — жорства й пісок,
і скрізь по стінах
Патьоки вапна, а вгорі, у бані,
Куди риштовання хистке сягає,
У сяйві життєрадісного ранку
Стоїть людина, “Сотворіння світу”
Докінчує, з старого тесляра
Виписуючи образ Саваофа.
А глибоко внизу тим часом гетьман
Із почтом зупинився, склав долоні
Й гукає вгору: “Пане богомазе,
Як посувається?” І той на хвильку
Спиняється і зазирає вниз,
Мов у колодязь. І зникає знову.
І гетьман, поли підібравши, лізе
Хисткими сходами, очиці мружить
Од сяєва небесного. “Творець
Мені здається… надто — як би мовить? —
Простонародним”. І йому художник
Відповідає чемно: “Так на те ж
Він і творець, а не гультяй!”
І знову
Вмочає пензля. А тим часом гетьман,
Дивуючись на відповідь, помалу
Спускається з непевного помосту
У сутінки, додолу, де його
Низькопоклонний почет дожидає,
Спускається і думає без гніву,
Що все в руках його, полки і сотні,
Життя і смерть — і тільки тут себе
Він почуває зайвим і безвладним.
1961
Майк Йогансен
З села приїхавши,
зустрів я в місті Майка.
Якраз весна була, йшла крига під мости.
Він упізнав мене і запросив зайти.
“Звичайно, з віршами”.
Заходжу. Синя майка
Йому підкреслює
спортивний торс. На час
Мене покинувши, він знову до розмови
З гістьми вертається —
про порох, дріб і лови,
Забувши начисто про муз і про Парнас.
Мисливці харківські,
о скільки шуму й диму
У колі вашому було в той день! Проте
Я слухав радо вас, бо думав, що пусте
Приніс на суд йому:
якийсь там вірш і риму.
Ви так тіснилися,
що й зошита на стіл
Не зміг покласти я. А з бесіди тієї
Я зрозумів, що є на світі безліч діл
Куди цікавіших за ямби та хореї.
1961
Окидь
Ніч схлянула, покинувши в садку —
На яворі, на вишні, на тернині —
Легеньку окидь — голубі, аж сині,
Узори снігу — і таку тонку
Напіввідчутну весняну замругу
У всій природі, аж душі страшна
Її нетривкість, як легка луна,
Що прийде й згасне, полишивши тугу.
Луна — чого, хто знає? Може, тих
Прекрасних весен, що давно минули,
Давно забутих радостей і лих,
І душ далеких, що давно заснули,
Розтанули в непам’яті, в землі,
Як цей сніжок, ця окидь на гіллі.
1961
Двадцяті роки
Двадцятих років довгі осені
Стояли млявими недвигами.
Ногами вимішані босими
Стежки плелись у млу, до вигону.
В комуні тихо, як наврочено,
Під берестками одвологлими —
І після лементу жіночого
В чоловіків непевні погляди.
У клубі на ніч затягаються
Сільські дискусії загострені,
А трісне лампа — всі здригаються,
Як від бандитового пострілу.
Там, за шибками, — чорна вулиця
І власницька недобра темрява,
І невідомо, хто там тулиться
З важким обрізом біля дерева.
Хто хоче, крадучись над призьбами,
Своєю кулею іржавою
Збудить громи, так трудно приспані
Під Перекопом та Варшавою.
1962
Перед світом
Протерсь, як ліжник, порідів туман
І розволікся. На екрані сходу
Назубилось гілля. З крихкого льоду,
З легкого інею, з нічних оман
Виплутується день. Синіє лан
І стелиться все далі. Темну воду
Таять балки. І сонце жде нагоду
Ударити, як довбиш, у казан
І все збудити: голоси і стуки,
Що в шкаралупі ночі, в окутті
Дрімотному ховались. Віти й ті
Випростуються, тягнуться, як руки,
Звільнившись від зимової принуки,
І робляться із срібних золоті.
1963
Крапля
В кімнаті темно від полиць угнутих,
Мелодій непочутих,
Од весен страчених,
Лиць непобачених,
Од вічної незвершень тяготи,
Од жажди неосяжне осягти.
А за вікном, без тіні заклопоту,
Маленька крапля, що їй жити мить,
Кругліє, знизується з дроту
І — поки до землі летить —
Встигає всесвіт у собі вмістить.
1965
Слово
Ласкавий легіт,
але що в ньому,
коли з пустелі віє він?
Привітний вогник,
але що в ньому,
як на безлюдді сяє він?
Прекрасне слово,
але що в ньому,
як не від серця йде воно?
1965
Гафіз
“Як же так, скажи мені, Гафізе,
(Це ж ні в яку голову не лізе),
Що за мушку на обличчі панни
Ти даруєш не разок намиста —
Самарканд і Бухару, два міста,
Над якими владні тільки хани?
Як же так, скажи мені, співаче,
Що коли твоя кохана плаче,
Грози гуркотять у Туркестані,
А як тільки кучерями скине,
Затремтять, як листя сокорине,
Індія й Китай, її піддані?”
“Ми поети, кров не проливаєм,
Ми міста словами здобуваєм,
А серця у нас такі просторі,
Що вмістили, окрім Туркестану,
Пил Китаю, джунглі Індостану,
Сонце, місяць і найдальші зорі”.
1965
* * *
Що сталося? Чому така глибока
Надворі тиша? Чорно залягла
Ніч у саду. Од місячного ока
Далеко
На шляху
Блищить уламок скла.
Постарілося літо. Всюди знать
Спустошливої старості печать.
В непевнім сяйві чорно,
Під місяцем у полі, мов старечі,
Глибокі зморшки, залягли рови…
І пахне з поля пусткою, як з печі
В старої удови.
З села летить тонка, як павутиння,
Далека пісня. Все, усе пройшло.
Сосною пахне спорожніла скриня
І тьмяно світиться на стежці скло.
