Із найглибшого волинського Полісся, з селища Березне (тепер Рівненської області), починалися життєві стежки братів Леоніда й Миколи МостовиЧІв, славних своїми ділами. Але чи багато ми знаємо про них?
Іван КОРСАК
Леонід — публіцист, лікар-радіолог, громадський і політичний діяч, який за участь в ОУН сповна зазнав “смаку” і польських, і німецьких концтаборів. Він, випускник медичного факультету університету в австрійському Інсбруку, чимало зробив для становлення Світової федерації українських лікарських товариств. А ще Леонід видрукував низку праць із проблем єдності української діаспори, написав повість “Зелена Волинь”, книгу мемуарів “Стежками долі”. Брат його, Микола Мостович, зумів поєднати публіцистику з фізикою, а ще з небезпечною політичною дільністю. Провідника ОУН на Волині Миколу арештовувала польська контррозвідка, згодом — німецький загарбник. А вже після другого арешту гітлерівці присуджують його до страти — смертний вирок останньої миті замінюють на довічне ув’язнення в концтаборі Аушвіц. М. Мостович по війні здобуває докторат у Сорбонні, а в США стає професором університету Луївіллу — розробляє проект космічної станції. Аж раптом автокатастрофа за нез’ясованих обставин, загибель і втрата усіх наукових праць та досліджень…
Матеріали про цих непересічних особистостей, як і про інших видатних наших земляків, знаходимо в книзі Сергія Козака “Волинська літературна еміграція” (Київ, “Український письменник”, 2012). Тут зібрано відомості про письменників української діаспори, вихідців з Великої Волині, а також тих літераторів, чия доля пов’язана з волинським краєм. Про значимість їхнього вкладу в нашу історію загалом і літературу зокрема вже можна судити навіть із простого переліку прізвищ. Тут знаходимо імена Уласа Самчука та Юрія Косача, Леоніда Мосендза та Олега Ольжича, Івана Огієнка та Олекси Стефановича, Федора Одрача та Юрія Горліс-Горського, Ізидори Косач-Борисової та Ольги Косач-Кривинюк…
Важко не погодитися з автором книги, що, на превеликий жаль, творчий спадок волинської літературної еміграції вивчено недостатньо, широкому читацькому загалу він маловідомий, хіба, як зазначає Сергій Козак, трішки більше пощастило творам Уласа Самчука та ще кільком письменникам із еміграції. (У примітках автор зазначає низку книг, що були перевидані на рідній землі.)
Справді-бо, перевидання книг письменників з еміграції сьогодні швидше приємний виняток, аніж система. Так, завдяки особистій наполегливості ентузіаста друкованого слова Дмитра Головенка побачили світ дві книги Федора Одрача. Наскільки мені відомо, підготовлена до друку книга про Володимира Міяковського. Доля його з іншими волинськими літераторами в еміграції суголосна своєю драматичністю і жертовністю — репресований у справі Союзу визволення України, пройшов згодом табори Ді-Пі, разом з іншими небайдужими людьми на чужині закладав підвалини Української вільної академії наук (УВАН) та музею-архіву при ній. Автором дослідження про В. Міяковського є Тамара Скрипка, нинішня співпрацівниця УВАН у Нью-Йорку, яка так багато робить для повернення української культурної спадщини та її популяризації за рубежем.
Книга Сергія Козака стане в пригоді науковцям, студентам, педагогам, журналістам, письменникам, просто небайдужим людям — чималенько ідей вона породжує для подальших досліджень і розробок. Хоча не з вини автора інколи так гірчить на душі…
Яких людей втратила наша земля, який цвіт злі вітри рознесли по світах, високоталановитих і високоосвічених людей, що розбудовували бозна-які далекі чужі краї, тільки не могли прислужитися краю, де їх мати на світ привела. Женя Васильківська з Ковеля навчала студентів в університеті штату Вірджинія, доктор наук Василь Гришко з Дубна викладав в Американській військовій школі та Вашингтонському університеті, Михайло Данилюк із Кременця — асистент-професор Міннесотського університету, доктор філософії Олександр Неприцький-Грановський з Кременеччини, очільник Організації державного відродження України, був професором Вісконсинського та Міннесотського університетів, доктор філософії Наталя Пазуняк із Рівненщини викладала в університетах і США, і Австралії…
То аж ніяк не повний перелік імен, чий вагомий вклад у літературу та чиї колосальні знання могли прислужитися українській молоді, однак, на жаль, не прислужилися, хіба тепер можуть стати в нагоді…
Основою книги Сергія Козака, якій властивий вельми обширний фактологічний матеріал, стали багатолітні пошуки й дослідження, а ще десятирічна праця головним редактором газети “Українські вісті” в Детройті, газети, знаної та шанованої в усій нашій діаспорі. Адже у виданні публікувалися твори чи уривки з творів, окремі статті багатьох знакових авторів українського зарубіжжя. Опрацьовані також були видання “Українська трибуна” (Мюнхен), “Українська літературна газета” (Мюнхен), “Свобода” (Нью-Джерсі), “Нові дні” (Торонто), “Сучасність” (Мюнхен), “Літаври” (Інсбрук), “Арка” (Мюнхен), “Літопис Волині” (Вінніпег) та інші. Отож уява є, скільки тут вкладено праці.
Книга “Волинська літературна еміграція” — книга лише про одну потужну притоку ріки на ймення українська література. Але й вона доволі переконливо свідчить про силу, повноводдя й красу всієї Ріки.
