Володимир ЦИБУЛЬКО: «Сучасне розуміння культури — у співпраці творця і глядача, слухача, читача…»

Володимир Цибулько — постать цікава, багатогранна. У полі його діяльності політика, поетична й перекладацька робота, організація мистецьких акцій… Можливо, у майбутньому ми заговоримо про пана Володимира і як про драматурга. Тож поспілкуємося з Володимиром Миколайовичем про політику й культуру, літературу й музику напередодні його від’їзду до Львова.

— Володимире Миколайовичу, як Вам вдається поєднувати такі несумісні площини — політику й поетичну творчість?
— Насправді, політика й поезія дуже споріднені, бо вони експлуатують насамперед інтуїцію. Є таке американське поняття, як “політична тварина”. Зазвичай великі політики мали унікальне чуття, добре розвинену інтуїцію. Як ти намагаєшся зробити свій текст модним, доступним, сучасним і прогностичним, так і в політиці діють майже ті самі розумові маркери. Працює та ж півкуля мозку, що відповідає за творчість. Хоча є інший погляд на політику як жорстку систему врегулювання, але я не прихильник такої моделі. Більше схиляюся до тієї думки, де політику розглядають як творчість. Ідеальний політик, на мою думку, лауреат Нобелівської премії у галузі літератури В. Черчіль. Це той унікальний приклад, коли великий політик є водночас великим літератором.
— В одному із інтерв’ю Ви сказали, що культура не може підтримувати політику, а політика — навпаки. Як сучасна політика підтримує українську культуру?
— Проблема української культури в тому, що вона не просто інерційна, а відсотків на 80 залишається частиною радянської моделі культурного управління, і водночас намагається вмонтуватися у планову модель. Вмонтовуватися в модель ринку, в модель постмодерністську їй із цим управлінським апаратом фактично неможливо. З іншого боку, держава не може відмовитися від таких вічних цінностей. Є музеї з унікальними колекціями, які б могли прославити Україну. Але за такого планового менеджменту вони лише тягар для бюджету. Єдиний випадок впровадження сучасної моделі управління культурою — Мистецький Арсенал. Але він зжирає левову частку фінансів культури. Це справді унікальний майданчик, який об’єднує багато талановитих митців. Такий обтяжливий майновий комплекс Мистецький Арсенал і значно менший майновий комплекс — Музей сучасного мистецтва Пінчука: і там, і там усе базується на вдалому менеджменті. Державні ресурси в Мистецькому Арсеналі працюють у своїх бюрократичних умовах, а приватні ресурси Пінчука — абсолютно за тією ж моделлю, як працюють, приміром, культурні фонди у США. Таку бікультурність (те, що є модним і сучасним) і підтримує олігархічний капітал, але це не зовсім локомотив українського. У нас є інше уявлення про внутрішнє українське мистецтво. Тому я запропонував концепцію трьох рівнів культури. Під них і варто було б робити три рівні фінансування. Це місцева культура, культура для внутрішньоукраїнського вжитку й експортний варіант. Сучасне експортоорієнтоване мистецтво повинне базуватися на зовсім іншій системі фінансування. Мають бути державні гранти і така формула оподаткування бізнесу, щоб він підтримував мистецтво, яке прославляє Україну в світі.
Нещодавно відбулися чергові заміри рейтингу “Бренд країни”. Україна потрапила в п’ятірку брендів, які найдинамічніше розвиваються. Думаю, тут допомогло Євро—2012. Брендування Львова, в яке команда мера Садового вклала дуже багато за останні шість років, і слоган “Львів відкритий світу” почав працювати на всю Україну. Футбольні клуби “Шахтар”, “Динамо”, “Металіст” стали промоутерами, а олімпійці — локомотивами бренду України. А культура і література з цього порядку трохи випадають. Особливо щодо кіно, яке також мало б бути таким промоутером. Парадоксальність української кіноіндустрії: маємо два розкішні кінофестивалі у Києві та Одесі, і разом із тим Україна випадає з кіновиробництва. Номінально наша держава присутня, через короткометражки, через неймовірні зусилля талановитих українських режисерів, які фактично віддають під заставу свої квартири, знімають переважно короткометражні фільми, їздять по світових фестивалях і заробляють для України популярність.
Необхідно працювати над зміною моделі адміністрування культури загалом. Ми маємо феномен українця, який як особистість дуже конкурентний у світі. Українець у світі вшанований і самодостатній, займає там свої позиції, а держава, яка спирається на цих людей, нікому не цікава… Хоча є позитивні моменти: Україна входить у десятку найбільш розвинених країн за IT-технологіями, сегмент української присутності на IT-ринку мав би складати 5-6 %, та складає менше 1 %, хоча наші програмісти працюють у всіх світових відомих компаніях. На персональному рівні Україна роздаровувала свої таланти всім, і є ті, хто експлуатує ці таланти, а держава, яка вклала в освіту цих спеціалістів, не отримує нічого.
— Устами письменника говорить Абсолют. А що у своїй творчості Ви вважаєте мовою Абсолюту?
— Мені вдавалося писати такі прогностичні тексти, багато чого здійснювалося. Часто читачі запитують: “А звідки Ви знали, що так буде?”. Я не знав цього, а спираючись на досвід, інтуїцію, моделював обставини. І коли твої прогностичні сценарії збуваються протягом 10—15 років, то для багатьох людей це певний шок чи занурення у потойбічні знання, що тобою справді говорить Абсолют. Очевидно, це якесь інтуїтивне розуміння і система знань, висновків…
— На Ваші вірші створено чимало пісень, Ви співпрацюєте з багатьма музикантами, зокрема з вокальною формацією “Піккардійська терція”, якій цьогоріч виповнюється 20 років…
— На честь цієї дружби свої творчі вечори назвав “Чоловічі ігри”, тому що на сцені були переважно чоловіки. “Піккардійська терція” — унікальна формація для країни. За всіх вокальних талантів українців у нас не так багато колективів, які можуть легко гастролювати Європою і по всьому світу. Бо “український шоу-бізнес” переважно зорієнтований на російський ринок, але це настільки примітивно, що навіть росіянам не цікаво. “Терція” будує свою творчість на українській мелодиці. Колектив поєднує старі й сучасні мелодії, його творчість базується на високій музичній культурі і грамотності, а не тільки на інтуїції, і це дуже приваблює. Титанічна праця цього колективу вилилася у неймовірну кількість пісень, десяток альбомів. І завжди є несподіванка й родзинка. У нас проблема багатьох акторів і артистів у тому, що вони виходять на сцену самовиразитися, а не почути відповідь. А “Піккардійська терція” — це завжди енергетичний обмін із залом. Зал — співучасник концерту. Таке сучасне розуміння культури, сцени, музики як способу комунікації призводить до того, що твій глядач, слухач, читач стає твоїм співтворцем. І це правильно.
Товаришую з багатьма музикантами, зокрема з О. Пономарьовим, М. Бурмакою, Ж. Боднарук, гуртом “Кому вниз” та іншими. Одна справа для композитора створити музику, а інша — виконавське мистецтво. Ми нещодавно зробили дві пісні “Бітлз”. Роман Мельник створив унікальне аранжування на ці пісні, і вони вперше зазвучали на концерті у Волинській області. Слухачі були вражені, настільки гарно й енергетично це звучало. Я поважаю тих, хто не боїться експериментів, але дуже важливо, щоб тебе почули. Наприклад, кілька пісень написав мультиінструменталіст Орест Криса, це, з одного боку, щось камерне, а з іншого — можна зробити інакшу подачу і представити твори на стадіонному концерті.
— Пишете тексти переважно на готові мелодії?
— Я пишу пісні як пісенні тексти і “на рибу” (на готову мелодію). Так написав понад 50 пісень. Наприклад, так створено пісню “Сад ангельських пісень”, яку потім “Піккардійська терція” переробила зовсім по-інакшому, і вона зазвучала по-новому. Тепер Орест Криса зробив власний варіант і це знову цікаво. Пісня — це не тільки слова і музика. Виконавцю має бути зручно співати. У написанні пісні “на рибу” повинен бути математичний підхід, точне вирахування, щоб ці звуки можна виспівати. Це ніби гарний одяг для співака. Під час створення пісні необхідне режисерське мислення, аби бачити, чого не вистачає на сцені виконавцеві.
— Ваші улюблені пісні з “Пісенника” Володимира Цибулька…
— Це десятки зо три пісень, які дуже люблю. “Сад ангельських пісень”, “Вишиваний Казанова”, “Сірий цісар”, “Дзеркала”, “Ностальгія”, “Печальна жінка”, “Попіл” і т. ін. На жаль, у нас є проблема: самого пісенного продукту дуже багато, а індустрії немає. У 90-х роках я намагався виходити на музичний ринок і жити за нормальними ринковими умовами, але частина наших провідників із середовища “Червоної Рути” вагалася. Тоді на часі було політичне рішення зробити український культурний продукт домінантним в українських ефірах, а медіапростір здали без битви і тепер немає жодного українського комерційного каналу, в нас навіть державне радіо не має частот у FM-діапазоні.
— Нині в сучасній літературі популярне поняття “літературного хуліганства”. Як Ви ставитеся до цього? Чи не вважаєте себе “літературним хуліганом”?
— Хуліганом, напевно, ні. Є людина, яка може розумно, правильно експлуатувати, використовуючи певні технології, сам епатаж як технологію. Мабуть, для творчої людини епатаж є, швидше, певним інструментом. Необхідно лише ним скористатися. Епатаж властивий молодості, а з віком кожен набуває іншої поведінкової логіки. Коли ти відповідаєш тільки сам за себе, то можеш епатувати, але коли обростаєш величезною купою зобов’язань, які через твій особистий епатаж можуть завдати моральної, психологічної шкоди потенційним партнерам, то цього робити не варто. Будь-яка творча людина має поводитися в межах вікової етики. Коли тобі 50, а ти поводишся, наче тобі 20, то тут є проблеми. А багато “модних письменників” борються за увагу підлітків, для мене це глупство, ознака того, що цим людям нічого сказати своєму поколінню.
— Чи мрієте стати добрим драматургом?
— Я свого часу написав дві п’єси і дуже скептично до них поставився. Вони так і залишилися у чорновиках. У мене є дитячий мюзикл, але на рівні пісень. Пісні написані, а те, що має бути між ними, я ніяк не дороблю. Не вистачає то часу, то розуміння. Коли ти уявляєш, як це гратимуть, які це будуть актори, тоді точно сідаєш і пишеш.
Колись була така драматургічна майстерня, з якою я активно співпрацював. Ми говорили з колегами і дійшли висновку, що висококласним драматург стає після 40 років. Потрібно зрозуміти більше, ніж техніку сцени, необхідно відчувати, як актор це робить, як це сприйматиме зал, як це відбивається на суспільних настроях. Сучасна сцена не передбачає багато тексту, а передбачає ідею, а ідей у мене вистачає. Питання — з ким це робити.
— Ви організували чимало мистецьких акцій, зокрема фестиваль “Кобзар Forever”. Над якими проектами працюєте зараз? Ваше ставлення до масштабного фестивального руху в Україні?
— Фестивальний рух — українська фішка. Оскільки телебачення для великого комплексу українського творчого продукту закрите, то через фестивалі вдається це доносити. Безпосереднє спілкування ефективніше, ніж подача з телеекрана. Я створив проект сучасної музики “Кобзар Forever”, він потрапив у програму до 200-ліття Шевченка.
У мене була ідея створити серію фестивалів, присвячених творчості Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча тощо. Бо суто поети-піснярі не вповні реалізовані як літератори. Наприклад, я був знайомий із Михайлом Ткачем. Його вірші майстерні, але без музики неповноцінні, адже у сучасній поезії мусить бути якась родзинка. Тоді це сприймається як чиста поезія, як поезія для поезії. Пісенні тексти, як правило, добротно зроблені, мусять бути еклектичними. Хоча справжній талант цим не обмежується.

Спілкувалася
Уляна ВОЛІКОВСЬКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment