Українські іпостасі молодогвардійців

На виконання постанови Верховної Ради України “Про відзначення 70-річчя з дня створення підпільної молодіжної організації “Молода гвардія” 28 вересня цього року в державі відбудуться різнопланові заходи. Центр подій — Луганщина. Після реконструкції, з оновленими експозиціями відчинить свої зали Краснодонський музей “Молода гвардія”. Очікується прибуття гаранта Конституції та численного московського десанту. Зміст постанови Верховної Ради та обласної програми “Патріот Луганщини” засвідчує великі фінансові витрати та збереження багаторічних ідеологічних штампів.

Володимир СЕМИСТЯГА,
голова Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Нагадаємо читачеві, що за часів СРСР у нарисах і повістях журналістів і письменників         М. Котова й В. Лясковського (“Сердца смелых”), Д. Бедзика (“Оповідання про Олега Кошового”), О. Кошової (“Повість про сина”), К. Костенка (“Это было в Краснодоне”), О. Фадєєва (“Безсмертя”), а потім у його романі “Молода гвардія”, в однойменному кінофільмі режисера С. Герасимова та однойменній опері композитора Ю. Мейтуса на лібрето А. Малишка документальна правда і художні домисли про “Молоду гвардію” переплелися. Ці твори використовувалися для пропаганди радянського патріотизму, комуністичної ідейності, керівної і спрямовуючої ролі КПРС. Постаті реальних учасників опору перетворили на узагальнений образ легендарних героїв. У цьому ж руслі на Луганщині продовжують продукувати радянську молодогвардійську героїку за доби незалежної України. Перманентно вимагають від Міністерства освіти, науки, молоді та спорту ввести в програми навчальних закладів вивчення цього твору Олександра Фадєєва — одного з апологетів соціалістичного реалізму як обов’язкове в навчально-виховному процесі. Впавши в раж, деякі містечкові “дослідники” дають новий посил-нісенітницю владоможцям: мовляв, долю Сталінграда 1942 року вирішували молодогвардійці у степах та буєраках Краснодона. Неймовірно, але атеїстів-молодогвардійців оголошували святими та закликали звести на їхню честь християнський храм або хоча б капличку. Намагалися оголосити ідеали, з якими жили й за які загинули краснодонські юнаки й дівчата… Ні мало ні багато — українською національною ідеєю?! Як було насправді? Якими були реальні юнаки й дівчата з “Молодої гвардії”?

Передтечія
Для того, щоб зрозуміти сутність процесів, які відбувалися на цих теренах, варто згадати і роз’яснити один маловідомий факт. На Луганщині в процесі національно-державного будівництва та втілення більшовицької політики “коренізації” росіян оголосили національною меншиною і створили для них три національні райони. Серед них 12 серпня 1927 р. — Сорокинський (з 1936 р. — Краснодонський) район. Після Другої світової війни ці райони не відроджені, мешканці втратили статус національної меншини. Сказано це для того, щоб уникнути політичного підґрунтя у зв’язку з сьогоднішніми подіями.
Напередодні війни загальна площа Краснодонського району сягала 800 кв. км. На його території розташувалося одне місто, де мешкало понад 22 тис. осіб, десять селищних і сім сільських рад. Загалом росіяни складали тут 65 % міського і 77,6 % сільського населення. 1935 р. у цьому урбанізованому районі створили вугільний трест, який об’єднував 25 шахт. За рахунок трудової міграції та вербування на шахти молоді населення стрімко зростало: на 100 осіб дорослого населення припадало 74 учнів.
На теренах району мешкали українці — вихідці з Поділля, Наддніпрянщини та Слобожанщини. Українізації краю сприяло відкриття 1921 р. інституту народної освіти в Луганську та в середині 30-х рр. його педагогічного робітфаку в Краснодоні. Серед його випускників і майбутній Герой Радянського Союзу, молодогвардієць Іван Туркенич. Родом із Воронежчини, він завжди вважав себе українцем і ніколи цього не приховував. Частина краснодонців, отримавши дипломи обласних педкурсів або літфаку педінституту в Луганську, викладали українську мову та літературу. Серед них були родичі молодогвардійців (Л. А. Осьмухіна) і самі молодогвардійці (А. З. Єлисеєнко). За державним замовленням сюди відряджали і кращих випускників київських, полтавських, харківських педагогічних вишів.
Напередодні війни у Краснодонському районі культурно-просвітницьку роботу здійснювали 15 клубів і 40 бібліотек. При клубах працювало 23 драматичні колективи, 26 хорових, 31 музичний, 13 літературних, у яких брали участь майже 1,5 тис. осіб. Тут діяли три гірничопромислові училища, до яких набирали українську молодь із сільських районів області та Слобожанщини, 15 загальноосвітніх шкіл. Не в усіх навчальних закладах функціонувала українська мова, але в усіх без винятку її викладали, так само, як і українську літературу. Фрагментарно, але все-таки подавалися знання з історичного минулого України під час вивчення курсу історії народів СРСР. Як це робилося, хто, що і як викладав, чим і чому запам’ятався, виклав у своїх спогадах етнічний росіянин, член молодогвардійського штабу Василь Левашов. Зокрема про 33-річного полтавця родом із Миргородщини А. В. Улизька — вчителя української мови і літератури у старших класах Краснодонської СШ № 1 ім. Горького, де навчалося 25 майбутніх підпільників. Через багато років Левашов згадував про бадьорого, веселого гострослова-жартівника, який ніколи не принижував учнів. “Завдяки старанням Антона Васильовича ми навчилися писати українською так само грамотно, як російською, а читати Тараса Шевченка, Івана Франка, Панаса Мирного, Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського стало для нас природною потребою”.
Ми ж відзначимо, що випускник київського педінституту Антон Улизько напередодні війни вступив ще й на заочне відділення факультету романських мов Харківського державного університету. Мав багатотомну приватну бібліотеку, що було неабиякою рідкістю для Краснодона. Артистичний, ерудований, Улизько знав напам’ять і годинами декламував учням велику кількість поезій і прозових текстів. Закоханий в українську мову і літературу, він зумів поставити їхнє викладання на рівень рідної у російськомовній школі. Причому настільки вплинув на учнів, що більшість із них “захворіла” героями творів Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Вовчка та ін. Зокрема майбутні молодогвардійці В. М. Пиріжок, С. М. Остапенко, П. Ф. Палагута постійно бачили себе Максимом Гонтою, Тарасом Бульбою, Устимом Кармалюком, знали напам’ять їхні літературні монологи, малювали їхні портрети. Важкопоранений під час боїв на Харківщині, рядовий А. В. Улизько помер 19 грудня 1942 р.
Один із керівників молодогвардійського підпілля, етнічний росіянин, який народився в Московській області Російської Федерації, Герой Радянського Союзу Іван Земнухов (Зимнухов) потрапив до Краснодона 1932 року. Із 1934-го навчався у СШ № 1 ім. Горького. У власноруч складених документах до обкому комсомолу 1942 р. констатував, що добре володіє українською мовою. Чому і як її опанував — ми вже знаємо зі спогадів В. Левашова.
Поезію Тараса Шевченка любив молодогвардієць Володимир Осьмухін. Він знав напам’ять Кобзареву поему “Гайдамаки”, його настільними книгами були гоголівські “Вій”, “Страшна помста”, “Мертві душі”, “Ревізор”. Молодогвардієць Олег Кошовий не тільки добре знав твори українських класиків, відвідуючи Київ, Харків, Полтаву, разом із родичами бував у театрах, зокрема, на виставах у драматичному театрі ім. Івана Франка та в українській опері ім. Тараса Шевченка. Розповідав одноліткам-краснодонцям про високе українське театральне мистецтво. До речі, непогано римував українською мовою.
Глибоко романтичною натурою запам’яталася одна з керівників молодогвардійського підпілля Уляна Громова. Навчаючись у Первомайській школі № 6, вона поглиблено опановувала творчість Т. Г. Шевченка,                Г. С. Сковороди, І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого), П. Я. Рудченка (Мирного), М. О. Вілінської (Вовчок). Її цікавили народні свята та пов’язані з ними колядки, веснянки, купальські пісні тощо. Напрочуд добре вона зналася на творчості П. Г. Тичини, А. В. Головка, Ю. І. Яновського. Високу оцінку її шкільним творам дали Д. М. Косарик-Коваленко, Ю. О. Збанацький,  В. М. Сосюра та інші українські письменники.
Північну частину сучасного Краснодонського району свого часу заселили вихідці з Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, Катеринославщини. Тож майже усі молодогвардійці селищ Краснодон і Сімейкиного походили з українських селянських родин, яким була притаманна любов до землі та задушевної української пісні. Особливо виокремлювався неординарний Микола Сумський. Начитаний, закоханий у рідну історію, неодноразово перечитував усе доступне йому про запорозьке козацтво. Часто розповідав батькам та друзям про запорозьку вольницю й Богдана Хмельницького, про подвиги черкаського полковника й наказного гетьмана Максима Кривоноса, полковника й наказного гетьмана Івана Богуна.
Архівні документи свідчать, що майже всі молодогвардійці народилися в Краснодонському районі, шкільну освіту отримали у місцевих навчальних закладах, вважали себе місцевими й корінними мешканцями. Понад третина з них були етнічними українцями, ще третина — мали українське коріння. Вільно спілкувалися російською й українською мовами. Незважаючи на брутально перервану українізацію, напередодні війни у Краснодонському районі українська мова та пісня звучали скрізь. Передплачувалася українська преса, а бібліотечна мережа постійно збагачувалася українськими книжками (хоча більшість із них носила пропагандистсько-агітаційний характер). На місцевих сценічних майданчиках завжди популярними були п’єси класиків української літератури. Огляди художньої самодіяльності й урочисті академії місцевими аматорами, як правило, проводилися в українських національних костюмах. Влада враховувала реалії життя та специфіку краю. А тому не всі культурно-освітні установи й навчальні заклади в районі називалися на честь комуністичних вождів та ідеологів. Зокрема школа № 22 селища Краснодон носила ім’я Т. Г. Шевченка. Українську мову та літературу тут викладали вчителі, які з 1939 р. заочно навчалися в Дрогобицькому педінституті. Яскравим підтвердженням українськості краю служив той факт, що на штампах і печатках представницьких органів влади, культурно-освітніх установ, партійних і комсомольських органів, місцевих підприємств, транспорту і зв’язку текст наносився тільки українською мовою.
Чи знав про це О. О. Фадєєв? Наскільки він був поінформований та обізнаний з реаліями українського життя в Краснодоні напередодні німецької окупації?
Описуючи події, які відбувалися на Луганщині, письменник свідомо не використав зібрані ним матеріали. Аналіз його записників засвідчив, що, наділяючи краснодонську молодь знаннями з історії національно-визвольної боротьби українського народу та української державності середини XVII ст., він не ввів їх до повноцінного обігу при зображенні героїв “Молодої гвардії” саме з ідеологічних причин. Не обминув Олександр Фадєєв і мовного питання. Наголошуючи, що офіційне діловодство в Донбасі послуговується тільки російською мовою (хоч насправді рідною і розмовною мовою для його героїв була українська), він ніколи не пояснював, чому так сталося. Так само, як ніколи не пояснював, чому це не потрапило до художньо-документального роману про молодогвардійців.

Далі буде

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment