12 вересня 2012 року відкрився 19-й Міжнародний книжковий “Форум видавців у Львові” — найголовніша і найочікуваніша в Україні книжкова, літературна, культурна подія року.
Форум видавців у Львові — найбільший в Україні книжковий ярмарок (із 1994), що має статус Національного згідно з Указом Президента України, та Міжнародний літературний фестиваль (із 2006). Цього року Форум триватиме до 16 вересня. У його роботі візьмуть участь 400 видавництв, 150 авторів, відбудеться понад 400 літературно-мистецьких акцій. Почесний гість Форуму — DBC Pierre (Велика Британія), лауреат Букерівської премії.
У межах 19-го Форуму видавців у Львові відбудуться також Міжнародний літературний фестиваль, Фестиваль літературних фестивалів “Контекст”, Фестиваль перекладів TRANSLIT, Фестиваль “Бруно Шульц: 120 років від народження і 70 років від трагічної загибелі”, “Ніч поезії і музики нон-стоп”, Фестиваль “Від Сковороди до Сковороди”: 290 років від дня народження”, Видавничий бізнес-форум, Бібліотечний форум, Церемонія вручення Всеукраїнської премії “Найкраща книга Форуму—2012”.
Мета Форуму — привернути увагу громадськості до найактуальніших проблем сучасного українського книговидання, підтримати традицію фахових дискусій і семінарів. Протягом останніх років у рамках Форуму проводиться дедалі більше суміжних акцій, розрахованих на масову аудиторію та покликаних популяризувати читання серед дітей та молоді.
З особливо цікавими книжками для юної аудиторії їде на Форум відома письменниця, головний редактор і директор київського видавництва “Прудкий Равлик” Леся Воронина. Сьогодні вона — гість “Слова Просвіти”.
— Пані Лесю! “Прудкий Равлик” відзначив рік свого творчого життя і воно виявилося досить успішним: з Вашої легкої руки побачили світ книжки для дітей, співавтори яких — талановиті письменники та яскраві обдаровані художники. Окрім любові до дитячої книжки, що Вами рухало, коли бралися за цей відповідальний проект? Чи долучені наші діти до світу українськості?
— Нашим дітям достатньо важко бути патріотами. Те, що вони бачать і чують навколо себе, цьому не сприяє. У дітей залишається, напевне, один спосіб полюбити українське — через народну і авторську казку. До речі, в російськомовних родинах теж купують українські книжки. Нинішні часи нагадують мені радянські, коли звільняли від вивчення української мови, а може, тепер ситуація ще гірша. Та все ж наші діти сприймають себе українцями, а не росіянами. Страшна провина тих, хто намагався і намагається витравити все українське, принизити його. Українськомовні кіно, музика майже зникли з телебачення і радіо. Залишається література. Залишається книжка. І попри всі труднощі, про які говорять видавці, найбільше купують саме українськомовну дитячу книжку.
Коли кажуть: нам не дали, нам не зробили, нам не видали, нам не принесли і т. ін., то я завжди відповідаю: а чому ти не знайшов, не купив, не привів дитину в книгарню? Чому не пішов у Мамаєву слободу? В Пирогово? Чому не прочитав дитині українську книжку? Не побував на книжковому ярмарку, де можна купити добру дитячу книжку? Не плачі й жалі, не страждання бідних, сердешних, гнаних зроблять дитину україноцентричною. Зацікав своє дитя, щоб воно читало українською мовою, щоб йому хотілося читати ще! Про це свідчать самі діти, які приходять на зустрічі з альбомами, де намальовані герої українських книжок. Зараз усі діти вміють читати українською і в них, на щастя, ще не виробився стереотип, що українське — це вторинне, примітивне, і завжди — депресивне. Дитині хочеться світлого й веселого, вона повинна відчути себе переможцем. Інакше уникатиме книжки, бо їй притаманне радісне світовідчуття.
Для письменників, які пишуть твори для дітей, є неперевершений приклад — народна казка. Усі народні казки — геніальні. У кожній — замовляння. Вони дають надію на щастя, на те, що все буде добре. А у нас довго домінувала література “про”, а не “для” дітей.
“Прудкий Равлик” задумувався як видавництво дитячої літератури, літератури для дітей. Першою побачила світ казка “Амброзій Мурчик і янгол” литовської художниці і письменниці Січуте Ах, яка викликала захоплення маленьких читачів. Потім… мене просто знадила Юлія Олійник, директор видавництва “Темпора”. Запросила до себе в редакцію, показала розкішну німецьку книжку із серії “Світова література для дітей” і запитала, чи я не хочу її переповісти українською. Це був Шекспір із розкішними ілюстраціями Крісти Унсер…— І Вас вони знадили?
— Я почала вдивлятися в цю книжку, в геніальні ілюстрації і побачила зовсім інший підхід видавництва до класичної літератури, яку дитині подають у сучасному, а не в тому застиглому форматі, який випекли й припечатали багато десятиліть тому, й дитина від класики тікає. Інший формат — це спроба наблизити юного читача до тих неперехідних, геніальних творів світової літератури, які діти часом приймають як гіркі ліки разом з усім, що їм дає шкільна програма. Мені захотілося, щоб дитина розуміла: книжка — це дуже цікаво і неймовірно важливо в житті.
— “Прудкий Равлик” дебютував перекладними книжками, а потім Ви, як робили це в “Соняшнику”, який видавали півтора десятка літ, закликали молодих талановитих художників і відомих письменників? Що їх об’єднало навколо видавництва?
— Вони справді різні, але всі добрі, талановиті, порядні люди, цікаві до життя. У мене є підозра, що більшість письменників і художників, які пишуть і малюють для дітей, залишаються “при дитячому розумі”. Ось мій улюблений письменник Володимир Рутківський — він зостався чарівним хлопчаком, будучи одним із найкращих наших прозаїків. Його “Сині води” , серія романів про Козака Швайку та його вірних джур дали підліткам образ українця-героя, українця-переможця. Так само сприймають світ і мої улюблені художниці Катерина Білетіна та Катерина Штанко, ілюструючи книги, вони знаходять такі образи, що зачаровують і захоплюють дітей.
Або наше нове перевидання “Маленьких дикунів” Сетона-Томпсона у перекладі Леоніда Солонька. Ця книжка в дитинстві була для мене неймовірно важливою. Наше видавництво “Прудкий Равлик” було впевнене в якості й цінності цієї книги, але як зацікавити, як зустріти дітей, що прийдуть на презентацію? Я цілу ніч виготовляла з пір’я головні убори для майбутніх учасників “індіанського свята”, що відбулося у книгарні “Є”. І малі були у захваті, мені потім розповідали батьки, що й удома не хотіли їх знімати… було весело й цікаво.
— Це, до речі, фішка “Прудкого Равлика”: святкувати день народження кожної книжки, творячи своєрідну казку навколо неї. Зовсім недавно, презентуючи своє видання “Таємне Товариство Боягузів та Брехунів” із чудовими ілюстраціями Володимира Штанка, Ви влаштували малечі справжнє свято в Маріїнському парку. Здається, всі вони стали героями, які рятують світ від підступних синьомордів…
На зустрічах із дітьми Ви поєднуєте світ реальний і світ казковий, і діти цього хочуть, бо їм бракує казки в житті, її, на жаль, вилучають дорослі…
— Насправді все дуже просто — дитина має відчувати себе захищеною, знати, що її люблять. Якщо цього нема, дитині здається, що життя жорстоке та безнадійне, і якщо це культивувати, так, як це безжально й цілеспрямовано роблять і телебачення, і монстрильні комп’ютерні ігри, що побудовані на суцільній агресії, то дитина буде почуватися загроженою. Зараз зло стало анонімним, і є страшні та безжальні люди, які, не боячись кари, пишуть в Інтернеті абсолютно диявольські речі. Ця вихлюпнута грязюка, в яку втрапляє незахищена дитина, і тоді вона може зламатися — це світ суцільного мороку.
Тож письменникам треба обов’язково зустрічатися з дітьми, показувати, що серед дорослих також бувають люди, які розуміють проблеми дітей, а не дають вказівки про те “штотакоєхарашо і штотакоєплохо”.
Мені здається, найбільша вада нашої системи виховання це те, що дитина постійно почувається винною і має виправдовуватись. У неї весь час виробляють комплекс провини. Мені хотілося б, щоб кожна дитина відчула в собі прихований талант, який збудеться, якщо зможеш не піддатися на те, що “ти такий, як усі”. У нас дітей притлумлюють докорами: “Ти що, найкращий?!” І це величезна проблема. Хоча я зовсім не сприймаю людей, впевнених у своїй геніальності й непогрішимості: треба вагатися в собі і сумніватися — це шлях до самовдосконалення. Але я добре пам’ятаю, як нам з дитинства вбивали у голови комплекс меншовартості, і от його треба долати. Що ж до того, як треба писати для дітей, то мені здається, що важливо писати, орієнтуючись на конкретного читача, а не на абстрактну масу. Хлопчик чи дівчинка, які тобі повірять, сприйматимуть героїв так само, як ти, коли була малою, і вони ставали тобі рідними.
— Змінився й усталений образ казкаря — це вже не дід Панас і не добра бабуся в очіпку… До речі, хто для Вас ідеальний казкар? Чи він існує в книжковому світі?
— Найуспішніший наш казкар єдиний у плані природності, органічності, це лірник Сашко, Олександр Власюк — унікальне явище… Він неповторний у своїй манері, в умінні відчувати будь-яку аудиторію. Я багато разів разом із Сашком виступала перед дітьми. Сашко питає у школярів: “Діти, хто такий чумак?” — “Кетчуп, кетчуп…” А потім ці учні, послухавши його дивовижні казки, відриваються від комп’ютерних ігор і повертаються до казки, починають читати книжки…
— Дружба старшої людини і дитини, що росте. Діди й бабусі як вихователі — чи бачили таких?
— Вони приходять на наші зустрічі разом — малі й дорослі — і приємно дивитися, як поважні заклопотані люди, слухаючи дитячі історії, дитиніють. Дуже часто саме книжка об’єднує їх. На щастя, зараз повертається мода на голосне читання в родині, і дід чи баба тут незамінні.
— Пані Лесю, я теж Ваша читачка: “Суперагент 000”, “Прибулець з країни Нямликів”, “Нямлик і балакуча квіточка”, “Хлюсь та інші”, “Планета Смугастих Равликів”, зовсім новенький “Слон на ім’я Гудзик”, “Таємне Товариство…”, яке вивчатимуть у школі. Отже, дитяча книжка і письменник, що пише для дітей.
— Мабуть, ніхто з письменників, починаючи писати нову книжку, не “програмує” себе на Нобелівську премію. І якщо спортсмени мріють про олімпійське золото, то письменник не може наперед розраховувати на якусь винагороду чи премію, бо це вбиває сам творчий процес, коли ти почуваєш себе вільним і розкутим. Коли ж починається самоконтроль, то виходить так, як у тієї стоніжки, яку запитали: з якої ноги вона починає ходу? Вона зупинилася і не змогла далі рухатися. Чому так важко письменникові пояснити, як він пише і звідки беруться його герої та сюжети? Звідки це приходить? Чому саме тут “клацнуло” і ти помітив оту дивовижу — деталь, що почала розкручуватися у величезну історію і починає вести тебе за собою. У мене, коли я починаю писати, в голові “крутитися кіно” — я бачу картинки, які рухаються, оживають, знайомляться, потрапляють у дивовижні ситуації…
— Тому, мабуть, Ви чи не першою створили серійну літературу — Ваші казки легко знаходять продовження…
— У дитинстві, коли мені подобалася книжка, завжди хотілося продовження. Мій “Суперагент 000” — це спочатку був жарт, мій експеримент. Коли почалася робота в журналі “Соняшник” разом із чудовими молодими художниками, з авторами-дітьми, я почала його писати запоєм. Мені хотілося створити такого українського героя, якому не страшно, коли над ним іронізують, з яким разом можна посміятися над усіма поганцями і перемогти найпідступніших лиходіїв. Це був і жарт, і бурлеск, — і це писалося для дітей, які сприймають такий жанр. Їм було весело їх читати, на зустрічах мене просили писати продовження. Тепер, коли “Суперагента 000” видали в Литві, я турбувалася, чи сприймуть цю книжку литовські діти — там стільки наших, суто українських, підтекстів і натяків? Про це подбала моя перекладачка Ірена Алєксайте. Скажімо, героїню Зореславу назвала Вранішньою зіркою — іменем литовської казкової героїні. Вона довго допитувалася, хто такий професор Байда? Чи не той, хто тільки й п’є мед-горілочку?.. Словом, перекладачка увійшла в український контекст твору й переклала його так, щоб діти сприйняли головного героя Гриця Мамая — непереможного й всюдисущого. Популярною істотою став навіть “тараканос Едукас” — інтелігентний і закомплексований помічник Суперагента тарган Едік, який таємно пишається своїм походженням — адже таргани є в усьому світі, а це для нього можливість, аби зібрати потрібну для Гриця таємну інформацію. Цікаво, що литовські читачі попрохали мене, аби наступні події “Суперагента” відбувалися в Литві! Мені їхня ідея сподобалася: а чому ні? У розкішному Тракайському замку чи на тлі бурштинової пустелі Ніда, де можна знайти бурштинову брилу. Уявіть, що там з’явиться бабуся Ніндзя, або їй заманеться побувати на вежі Гедеміноса у Вільнюсі… Одне слово, а чому й не підхопити дитячу пропозицію?
…Я думаю, що це просто діагноз — дитячий письменник. Тут не вибираєш. Хоча є люди, які думають, що писати для дітей можна, трошки посюсюкавши і трошки додавши сиропу до банальних історій.
— Ваша участь у проекті “Життя видатних дітей” у видавництві “Грані-Т” свідчить, що Ви вмієте уникати банальностей…
— Цю ідею придумала Ірен Роздобудько: маленький Моцарт, Катруся Білокур, Андерсен… Кожен автор обирав собі ім’я, яке йому цікаве. Я написала про людей, які в моєму дитинстві відіграли колосальну роль. у кожній книжці — особи з різних країн і з різних культур, і обов’язково — показати світові Україну через видатне ім’я, людину, яка змінила світ на краще. Чому Брюс Лі, який відкрив світові таємниці східної філософії, втіленої в майстерності бою, де людина може все? Це мрія мого дитинства — перемогти зло, оволодівши всіма прийомами кунг-фу… А ще — Махатма Ганді (ось такий крок — від Брюса Лі до Ганді) уміння перемагати зло без насильства. Для мене цей герой також — родом із дитинства, коли хотілося, щоб весь світ був сповнений добра й любові. І улюблений композитор — Фредерік Шопен, якого для себе відкрила дуже рано і музика якого супроводжує мене все життя. І його любов До Польщі і страждання через те, що його батьківщина втратила волю.
— Польщу Ви знаєте добре, як, до речі, на Вас вплинули поляки?
— Я їм… заздрю… Це біла заздрість до їхньої відваги, цілеспрямованої боротьби за те, щоб лишатися собою, вміння об’єднатися в бажанні перемогти.
— Ви набули цих рис?
— Не знаю… Думаю, мені дуже пощастило з моїми українськими друзями, з близькими людьми. Але отієї єдності польської… Зараз у них маса проблем. Вони розділилися на прибічників проєвропейської лінії розвитку та на національноцентричних (навколо брата загиблого президента Качинського) але коли йдеться про долю Польщі, вони стають плечем до плеча. І коли я писала про Шопена, про його тата, який утік із Франції, рятуючись від служди у війську, а в Польщі приєднався до загонів Костюшка… Польські повстанці билися, не маючи жодних шансів на перемогу: Польща тоді зникла з мапи світу, але вони були готові до її відродження. І коли така мить настала, поляки перемогли і змогли утримати перемогу, вони вміють відкинути все особистісне заради загального, вміють любити і цінувати одне одного. Скажімо, коли висували польських письменників на Нобелівську премію, колеги-письменники їх підтримували, популяризували, шукали виходу в широкий світ польської літератури. Польська література — блискучого рівня, без жодного комплексу меншовартості. Доки ми, українці, не відкинемо свій хвіст — довжелезний хвіст наших комплексів меншовартості, який перероджується в самоїдство, доки українці не навчаться любити одне одного, відчувати себе відповідальними за те, що коїться, а не звинувачувати свого ближнього в усіх гріхах, не зрозуміють, що не можна вивищуватися, паплюжачи свого ближнього, доки велика зелена жаба сидітиме й кумкатиме, доти ми не виліземо з болота.
Але я вірю у те, що сьогодні з’явилося багато розумних і талановитих людей, які зможуть здолати ці наші одвічні проблеми.
— Пані Лесю, серед солідного переліку Ваших літературних відзнак і нагород є й премія журналу “Янголятко” — “Золота пір’їна”, Вам її вручили у Львові. Бажаємо Вам, аби участь у цьогорічному Форумі стала для Вас і для “Прудкого Равлика” незабутньою, і просимо Вас, по приїзді, поділитися з читачами “Слова Просвіти” своїми враженнями. Хай щастить!
Спілкувалася
Любов ГОЛОТА
