Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ: «Це прецікава літературна реставрація»

Прочитання класичної української літератури сьогодні здобуває новий імпульс. Написано доволі провокативні романи про Григорія Сковороду, підготовлено цікаве дослідження професора Л. Ушкалова про Панаса Мирного (чи не перше в новому часі після класичної праці М. Сиваченка), перевидано біографії В. Домонтовича про Пантелеймона Куліша. Жанр біографії в українській літературі довгий час перебував на маргінесі, літератори чи то боялися, чи то з різних причин не могли дозволити собі реконструювати життя письменників попередньої епохи та ще й так, аби це було стильно, захопливо, інтелектуально. В 1990-ті в українській гуманітаристиці утверджувалось якесь неправильне ставлення до класичної літератури, до текстів і постатей, що передували ХХ століттю. Натомість у європейській та американській гуманітарній думці відбулося повернення “до джерел” — до XVIII й ХІХ століть, передовсім до творчості Е. Алана По, Ч. Діккенса, Ф. Стендаля та інших. І ось в українському просторі літератури з’явився портрет одного з найцікавіших письменників “передмодерну” — сонцепоклонника Михайла Коцюбинського. І надав голос творцеві української версії про Ромео і Джульєтту Михайло Слабошпицький, який уже явив свій талант у написанні “некласичних” досліджень про життя Т. Осьмачки та інших українських митців-інтелектуалів. Як значну подію публіка зустріла його псевдобіографічний роман “Що записано в Книгу Життя. Михайло Коцюбинський та інші” (вид-во “Ярославів Вал”, 2012), який 11 вересня було презентовано в київській книгарні “Є” (модератор зустрічі — Віктор Баранов).
Роман Михайла Слабошпицького читаєш на одному подихові. Причому мова героїв (а це і М. Коцюбинський, і Є. Чикаленко, і В. Винниченко, і В. Самійленко — усього роман розіграно на 9 партитур) настільки захоплює, настільки переносить у той час кінця ХІХ століття, що ти віриш цій мові, віриш, що саме так казав Винниченко, саме так Чикаленко ставився до Винниченка й Грінченка… Адже, як зізнався на презентації Михайло Федотович, для кожного персонажа він виписав свій словничок, який мав би наслідувати оригінальний мовленнєвий стиль. “Розробив словник на основі листів та архівних документів. Тому читачі зможуть найбільш реально уявити українську інтелігенцію початку двадцятого сторіччя, її настрої та прагнення”, — зізнався Михайло Федотович. Можна лише уявити, наскільки це непросто — вжитися не лише в епоху, а в мову письменника.
Коцюбинський, переконує Михайло Слабошпицький, — один із небагатьох письменників-інтелігентів, справжніх аристократів в українській літературі. І з таким твердженням цілковито погоджуєшся. Саме з цим, здається, і пов’язана недостатня прочитаність М. Коцюбинського, у творах якого наявний глибокий психологізм, в його просторі літератури — образи естетично-етичні, надзвичайно складні для емоційного осягнення.
Загальний інтелектуальний присмак від книжки сумний. У романі описано українські поразки, спричинені тим, скільки сил українці витрачають на ворогування одне з одним. І від цього стає сумно, бо розумієш, що сто років тому українська інтелігенція програла свою незалежність, а сьогодні цей урок повторюється, і поразка виникає там, де сила амбіцій перевищує всі інші націєтворчі сили.
Коцюбинського в романі Михайла Слабошпицького створено таким собі пророком, який знає майбутню історію і прагне убезпечити читачів від помилок — від ставання на ті самі граблі. М. Слабошпицький блискуче вловив стиль і спосіб мислення письменника. “Зрештою, моє життя належить тільки мені. Як не дано комусь його прожити, а лише я маю перейти цією дорогою, сам пережити все, що в ній мене спіткає, втішитися всіма радощами, які подарує доля, пролити свої, а не позичені сльози від утрат і трагічних потрясінь, так і не хотілося б кожній нормальній людині зробити зі свого життя театр. То тільки психічно звихнені прагнуть вистрибнути на сцену всезагальної уваги і перетворюють свої дні на клоунаду для всіх. Їм радісно від того, що довкруж усі про них говорять, ба навіть висміюють їх, знущаються з них. Бо ж їм велося б вельми сумно, якби про них мовчали — мовби їх просто немає на світі”. Для роману не властиві епатажність чи надмірна провокаційність, породжена авторським егоцентризмом. Стиль оповіді виважений і плавний (навіть у моменти особливих драматичних пуантів), як і личить ХІХ століттю.
Коцюбинський у романі вже знає про свої викривлені інтерпретації в дискурсі української літератури ХХ—ХХІ століть і не погоджується з вульгаризацією своєї творчості, коли на листування механістично накладають фройдівські парадигми, що розбивають ущент етику творчості й переводять читацьку увагу на щось дрібне. “Люди люблять порпатися в чужій білизні, знаходячи там навіть те, чого насправді й близько не було. Можна уявити, що вимудрують із самого факту існування Аплаксіної і моєї причетності до неї запопадливі газетні писарчуки і всякі нишпорки, які взяли на себе обов’язки бути стражами моралі. Їм аби лиш було від чого відштовхнутися, а далі нафантазують такого, що й у страшному сні не присниться. В них легко біле стане чорним, чорне — білим”, — говорить письменник.
Письменник, як мовить Коцюбинський у романі, завжди прагне прикрасити себе, створити певний позитивний імідж, а все, не варте творчості, має залишатися осторонь. “Кожен, хто пише автобіографію, свідомо затушковує, а то й геть замовчує якісь моменти, а щось вияскравлює, трохи приоздоблює. Важко уявити, щоб хтось свідомо обмовляв себе, захмарював своє життя в очах читачів, щоб геть одстрашити їх од своєї особи. Кожному прагнеться виглядати перед іншими якщо не найкращим, то не найгіршим. Тому я не завжди на чисту віру брав писання авторів про себе, знав: досить лише трохи поміняти освітлення предметів та обставин, як одразу ж переінакшується враження від них”. Із таким поглядом сперечатимуться прихильники біографізму та фройдизму, тож роман іще викличе хвилю дискусій в українському літературознавстві.
Якоюсь мірою роман про М. Коцюбинського прогностичний, у ньому показано різні часові проекції. Читаєш про видання “Рада”, яким опікувався Чикаленко, про підготовку словника української мови коштом “Старої Громади” Києва, а перед очима виринають сторінки нинішньої української політики в царині культури. Або ж брак тієї політики, коли на наших очах зникають українські видання, і потрібно, аби українську культуру “полюбили до глибини своєї кишені” українські меценати. Чикаленко нарікає на “пасивність громади, яка вельми неохоча пожертвувати на газету гріш, ніяк не виходить у людей любити українську справу до глибини кишені, охочіше люблять лише до глибини душі. Чикаленко постійно сушить собі голову, де взяти грошей, щоб покрити щорічний дефіцит “Ради”. Простір української культури замикається в образах своїх на своїх, а це перешкоджає в розвитку і мови, і літератури. І тоді, і тепер усі “по-московському та по-французькому глаголять. Тому вкраїнські видання постійно на ладан дишуть”.
Безперечно, вражають сторінки про Михайла Коцюбинського. І хоча роман написано у формі монологів від 9 осіб (із біографом включно), проте в кожному монолозі знаходиш ставлення до письменників, доби, історії, національного українського характеру, і в цьому простежується діалогізм роману. Писати про Коцюбинського надзвичайно важко, бо митець залишив по собі багато дискусійних сторінок. Передовсім це стосується теми жінок у житті Михайла Михайловича (його епістолярний “адюльтер” із Аплаксіною — класичний приклад із некласичного життя митця). У романі відтворено атмосферу, в якій Коцюбинський писав “Intermezzo” — це описано до найдрібніших деталей. Узагалі цей роман стримить до імпресіонізму, як і більшість творів М. Коцюбинського.
М. Слабошпицький виявився тонким дослідником душі одного з найтонших українських прозаїків. На жаль, так історично склалося, що Михайло Коцюбинський жив наприкінці ХІХ століття, лише почасти в ХХ. Й історики літератури схильні зараховувати його творчість не до модерністів, а до передмодерністів, до представників химерного перехідного часу декадансу (в Європі) й раннього українського модернізму в українській літературі, який остаточно поривав із реалізмом, заглиблювався в міфологізм, фольклор, психологізм.
Виступаючи на презентації, Юрій Щербак згадав про містичне свято Рош-Гашана (Новий рік в Ізраїлі). У ці дні всі євреї завмирають у молитві до Бога й намагаються вгадати, в яку книгу Бог занесе їхнє ім’я наступного року — чи то в Книгу живих, чи то в Книгу мертвих. Якесь подібне містичне відчуття з’являється, коли читаєш “Що записано в Книгу Життя”. Бо в цьому романі через блискучу художню реконструкцію життєпису майстра (що межує з театральним перевтіленням або ж археологічними розкопками) прочитується життя України — в історичній тяглості. І ця книжка змушує ставити буттєво важливі запитання. “Життя справді не стоїть на місці. Воно таки розвивається. Невідомо лише — на добре чи на зле”. Юрій Щербак зазначив: “У цій книжці йдеться про трагедію нашої національної історії. І після такого роману треба лише молити Бога, щоб Україна залишалась в Книзі Життя”.
Книга життя Коцюбинського — з дев’яти дзеркал, кожне з яких відрефлектовує інше. А понад усіма дзеркалами — Книга Життя України, зрозуміти яку можна, лише поринувши в історію. І все-таки цікаво, що запишуть читачі роману у свою книгу життя Михайла Коцюбинського після цієї прецікавої літературної реставрації, здійсненої Михайлом Слабошпицьким.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment