Любов серед квітів

Того вечора Будинок актора був переповнений квітами. Вони тішили розмаїттям барв і композицій очі численних гостей з усіх чотирьох стін виставкової зали, живими букетами червоно-гарячих троянд лежали на піаніно, на столиках, переливалися веселковими кольорами осінніх айстр у руках щирих шанувальників таланту художника. Так уже не вперше, з ініціативи керівництва Будинку актора, відзначають художнім вернісажем день народження лауреата Шевченківської премії Валерія ФРАНЧУКА.

Микола ТАБОРИТ

Сам іменинник за кілька днів перед тим повернувся з поїздки на малу батьківщину — село Зелена, що на Хмельниччині. Така нагода нечасто випадає: столичний мегаполіс диктує свій ритм життя. І щоразу із втішеною й водночас роз’ятреною душею він повертається в Київ. А ще — з новими думками, образами, задумами, ідеями. Після мандрівки до родинного гнізда, душевних розмов зі старенькою мамою і сусідами, не встигши переступити поріг, він спрагло квапиться сісти за мольберт.
Ось і на цій виставці він представив дві найсвіжіші роботи, на яких ще й фарба не висохла: “Тихі доли” й “Висне туман”. Ці пейзажі рідної сторони жодним чином не дисонували з квітковими композиціями, навпаки, доповнювали і розширювали головну тему вернісажу — любов до життя, закоханість у прекрасне і вдячність тій, кому зобов’язані ми своїм існуванням на грішній землі.
Валерій Франчук завжди був неперевершеним майстром живого, одухотвореного пейзажу. Ну хто, скажіть, не бачив “туманних” пейзажів у інших художників? У нього ж “Висне туман” — то не дерева з шапками кудлатих хмаринок у верховітті, не проблиски водних дзеркалець серед трави, то живі люди, далекі й близькі, похилені в глибокій задумі прожитих літ. То доля всієї знедоленої сільської України. Але не песимізмом і зневірою віє від них, у тому сумі й печалі нуртує сила і віра в життя…
Картини Валерія Франчука — то багата й виразна художня мова, що пульсує глибоко філософською думкою. Автор досягає такого ефекту не лише сюжетом, малюнком, колористичним вирішенням чи світлотіньовою грою. Таїна його робіт лежить в іншій площині, яку глядач зазвичай називає енергетикою полотна. Художник Тимофій Андрійович Лящук, якого Валерій Олександрович надзвичайно шанує як одного із найулюбленіших своїх учителів, привітавши іменинника, як ілюстрацію до франчукового оптимізму згадав його картину на тему Голодомору “А вони ще співають”:
— Жіночки сидять, змарнілі, почорнілі від горя обличчя, скорботно схилені голови, може, з голоду завтра помруть, але — співають. Оптимізм — не лише характерна риса українського народу, це частка душі кожного з нас, хто не зрікся свого українського прабатьківського кореня, і сутність творчості Франчука.
Але не про горе і лихо велося на вернісажі. Бо що можна відчувати, коли звідусіль струменить енергія, а погляд вбирає красу розкішних, у франчуковій манері виписаних ніжних лілей, яскраво-привабливих маків, сонцеподібних соняхів тощо. Художник має особливу пристрасть до квітів, особливо любить, зізнається, малювати традиційно наші, українські: мальви, чорнобривці, що так щемливо нагадують нам про рідні обійстя. “Хоча будь-яка квітка, букет, композиція, якщо вмієш розкрити її душу, показати справжню живу красу, не може бути не прекрасною”, — переконує він.
На кожній його виставці щоразу новий мотив, витонченість барв, якась особлива глибина думки, — сказала одна із гостей. — Це те мистецтво, яке справді є прекрасним, але осягаєш його не одразу, бо воно — багатогранне, багатопочуттєве. Його роботи знаходять вдячний відгук не тільки у старшого покоління, а й у молодих. А нині це найвибагливіші поціновувачі.
Співак, композитор, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди Петро Приступов, який нині живе і працює в Німеччині, також завітав на вернісаж. Він усе життя віддав, як каже, “Саду божественних пісень” Григорія Сковороди. І саме мандрівний філософ познайомив його з Валерієм Франчуком. Було це на одній із виставок у Києві, де художник представляв Сковородинівський цикл. Приступов був вражений співзвучністю мотивів франчукових полотен зі сковородинівськими поезіями. Перейнятися духом іншого часового виміру, зобразити його іншими художніми засобами — це підвладно талантові справді яскравому, неповторному, непересічному. Про це говорив і київський художник Олександр Смолін, який із колегою працює над Сковородинівським проектом (В. Франчук допоміг їм із шрифтовим вирішенням, навіть не бачачи їхньої роботи).
На вернісажі енергію краси, добра й любові випромінювали не лише картини Валерія Франчука. Вона розквітчувала людські обличчя, розігрівала їх душі, переливалася в почуття щирої любові і шани художницькому таланту Франчука. А народний артист України, майстер бельканто Ігор Борко підсилив її, проспівавши імениннику “Многая літа”!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment