Тодось Осьмачка (1895—1962). Дух вільного літання

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

…високий дух
літання вільного давно потух.
Т. Осьмачка

Він — з поетів затемнених, відчужених і самотніх. Загадковий, як і його прізвище — Осьмачка, що прив’язане до загадкового числа 8. Чи не в ньому слід шукати розгадку долі й характеру? У кожному разі, відразу ж спадають на думку сакралізація числа в архаїчних культурах, міфопоетичних традиціях, математичний символізм піфагорійців, філософія і містика числа. Це тим більш виправдано, що має прямий стосунок до творчості. Число і слово, математика і поезія зіставлялися не раз і дискусії з цього приводу спорадично виникають і зараз.
Основою намагань представити поезію як точний жанр стала математична естетика Піфагора — секрет краси криється у числових співвідношеннях. Математиці поезії приділяли увагу Малларме, Валері, Хлєбников.Тут же маємо ще й прізвище поета з елементом числового коду. Та й графічне зображення цифри 8 схиляє до міркувань про знак безкінечності й фатальної замкнутості в одночассі. Ще осьмак — старовинна монета. Це теж якоюсь мірою має стосунок до нього, якщо зважити на глибину відчуття ним дідизни, затоптаної часом і новітньою лихою історією. У господарстві Осьмачки, як у лісі: високі дерева і дрімучі хащі. Щоб вибратися на сонячну галяву, треба крізь ті зарості продиратися.
А щоб Осьмачка став зрозумілішим, починати треба не з його віршів, а з поеми “Поет” і терпляче подолати всі 628 октав. Цей твір — із найбільших здобутків української літератури у жанрі поеми. Хто не прочитав “Поета”, у того неминуче складеться неповне чи й хибне уявлення про Осьмачку — знаю це з власного досвіду. У “Бібліотеці поета” поема представлена, певна річ, окремими розділами і — не найкращими. Це в ній Осьмачка скаже про високий дух літання. Явить глибоке знання селянського життя, побуту, психології. Приголомшить потужністю уяви, сюрреалістичними кадрами. Проспіває гімн книзі, думці, посилатиметься на Шеллі й  Байрона:
І Шеллі дзвонить
віршами-громами:
“Єдине все,
що в нас і що над нами”.
Окремі фрагменти навертають до Данте, свідчать про те, як уважно студіював Осьмачка “Божественну комедію”. Розгалужуватиметься сюжет, з’являться внутрішні монологи, а з ними й непрозір’я, таке характерне для нього, Осьмачки. Він сам про це знав, тому й виніс як мотто до однієї з поезій англійську фразу — may soul is dark, мій дух (душа) темний. У “Поеті” поет явить не тільки могуть уяви і зображувальності, а й версифікаційну культуру, якої часто бракує його віршам.
Підрадянські книги Осьмачки: “Круча”, “Скитські вогні”, “Клекіт” — контрастні й багатослівні. Він часто “забалакує” тему, плутається у напливах чуттів, ледве даючи їм раду. Та навіть у незграбних, невідгранених віршах присутній той Осьмаччин дух, який збережеться й надалі, зміцніє в блуканнях поета по Європі, і тільки в Америці, під впливом прогресуючої хвороби втратить колорит, піде на спад.
Осьмачка, безперечно, людина з вкрай розхитаною психікою. Це прочитується при уважному прочитанні першої ж книжки, з якої поет відбере до свого вибраного всього три вірші. Уже там відбилася його схильність до барв нічних — похмурих і зловісних, до їх нарощування і концентрації. Як, до слова, і до вселенськості, епічності, “уїтменізму”, надто у вільних віршах. Тут, як і в книжках наступних, окремі пасажі вивищуються до пророцтва, нагадують завивання юродивих з їхніми неясними прозріннями, погрозами, накликаннями грядущих бід.
“Звір бенкетує! Болить душа” — підсумує поет один з віршів. А в іншому мовби кине виклик Сальвадору Далі: чотирма рядками накидає моторошну картину, що виростає до символу XX століття:
А ярами вовки грали,
над кривавою рікою
білі зуби полоскали
віковою глибиною.
Про такі характери, як Осьмачка, кажуть: їм щось пороблено. Поет був би приречений на самоту й неприкаяність навіть за нормальних умов. Його тяжкий життєвий досвід: переслідування, арешти, перебування у психлікарнях, — тільки прискорили дозрівання того, що вже дісталося у спадок. Ю. Шевельов, розповідаючи про дивацтва поета, з яким він запізнався уже в Європі, зайняв нейтральну позицію. Хоча й не оскаржував його належності до геніїв захмареного розуму — Гельдерліна, Норвіда, Ніцше.
“Один я на світі, мов Юда в гаю на вірьовці!” — це вже в “Кручі”. Мотив самоти стане потім хронічним.
Зорі плинули на хмарах,
курів сніг з небес;
ішли люди всі у парі,
а я ждав тебе.
Про кого цей вірш — про дівчину? Україну? “…там я ждав тебе віками і сам скам’янів”. Образи Осьмачки несподівані і яскраві: “Половецькі орди їхали степами, ловили списами зорі вечорами”. Сонце “заюшило кров’ю молодицю”. А що ж молодиця? “Не з відрами стала вона під вербою, дитину вмивала гострою водою”. Вода гостра, сади жовтоглинні, степ сизохребетний, річка хутконога — у кого ще, крім Осьмачки, знайдемо такі першої свіжості епітети? І цей самоспопеляючий нурт чуттів. Цю безперервну роботу заведеної як годинниковий механізм свідомості?
Осьмачку важко сплутати з іншими. Він так вивертає фразу, що наслідувати його неможливо. Його прозовий, розхитаний, аритмічний рядок зберігає свою самість навіть тоді, коли у вірші вчувається пряме відлуння Пушкіна чи Єсєніна. Цей поет м’язистий своєю окоренкуватою незграбністю. Без Осьмаччиних “аномалій” не було б і самого Осьмачки.
У його ранніх, близьких до билинних казань та дум імпровізаціях, чуємо вільний подих степу — колиски України. Він уміє сказати так, як до нього — ніхто. І навіть благословити безум, як благословляв свою епілепсію Достоєвський. “Благословення єсть безумство-хаос, що дасть нам солодко ридать, коли до нас літа впадуть снігами і пережитим завихрять!”
Його кафкіанство — споглядання жука, що потрапив на рейки, і синтез із цього приводу може розглядатися як сюрреалістичний виверт і як знак божевілля. Між тим і тим — межа хистка. Осьмачка у деяких своїх злетах як вулканічна лава. Його стихійна сила, породжена “гоголівською” уявою, такого напору, що він не може її дисциплінувати, спрямувати в єдине русло, підкорити літературним умовностям. Так сила стає слабістю: нагромадженням словесної маси, захаращенням світлиці зайвим мотлохом, скиртуванням соломи невправним скиртувальником, коли вона розсувається на всі боки.
І там же — дивні прозріння:
І на печі над сухарем
Чадний гасник поволі тух,
І в мене горе вже старе
Уважнішало, ніби друг.
Тонко й свіжо. Невипадково ачей Маланюк запідозрював в Осьмачки симптоми ще й “хвороби” геніальності.
Коли б виникла потреба виділити трьох найвідвертіших українських поетів, то ось вони: Свідзінський, Плужник, Осьмачка. Але якщо перші два — діаманти, то третій — алмаз, який потребує шліфування й огранення. Хоча — знову ж таки — саме у цій невідшліфованості сила поета. Як тільки він стає простішим, прозірнішим, тут же й втрачає щось таке, що властиве тільки йому. Стає не по собі, коли читаєш про “репану шкуру” з батька, яку хтось “почепив угорі на дрючках”.
Душогубця не бачить мій зір,
Тільки знаю: в юрбі він вирує:
Знаю — там
приховався той звір,
Бо для кого ж то шкура парує?
Далі — навертання до дитинства, що з “мужицької випало миски” і дивна репліка: чому українці буцімто не люблять дітей з колиски та чому місяць “сіяв на батіг, коли був я маленький” — посилання на гіркий власний досвід.
Похмурий “Дезертир”, де вовк на прохання козака розриває йому груди, гризе ребра, а потім, виконуючи волю загиблого, несе його кістки з чужини до Дніпра:
Впівночі вовк, як вогнеліт,
З кістками до Дніпра летів,
Зриваючи холодний піт
І тумани страшних снігів.
А вітер плакав на слідах,
Що зорі й сонце світять нам
Лише на рідних берегах,
Про що відомо і вовкам.
Слух на печерне, первісне, міфологічне в Осьмачки був бездоганний. І дивно читати потім у “Китицях часу” його інтимну лірику: стільки в ній справдешнього, беззахисного, того ж потужно стихійного, недекорованого, незашореного, незалітературеного. І не Сосюрина одноплощинність, а кохання з демонічним присмаком. Відомо: послання звернені до черниці, в яку закохався поет. Про цю нещасливу пристрасть яскраво розповів у книзі “Поет з пекла”, присвяченій Осьмачці, М. Слабошпицький. Цей фрагмент із життєпису тільки підкреслює безмежну одинокість поета. Підозріливого, колючого в спілкуванні. Гнаного ще й внутрішньою, незрозумілою для інших силою.
Душе ж моя темна,
чого ти тут в горах
живитись не хочеш терпінням,
а молишся нишком,
щоб доля сувора
серця поєднала з камінням?
Чи, може, боїшся,
що лусне напруга
в таких необдуманих герцях
і камінь вхоплю я,
мов щирого друга,
й навіки притисну до серця?
Скільки відчаю в цих рядках.
Дивна річ, але певна відчуженість між поетом і його читачем лишається й зараз, мовби Осьмачка запрограмований на самотність і по смерті.
Він важко надається до зближення — такий осібний його психічний досвід і так по-своєму він той досвід: висловлює. Осьмачка, як і Н. Лівицька-Холодна, виказав ніч душі. Але в неї — переважно короткі, констатуючі вірші, а в Осьмачки — громади слів, які проте епізодично вибухають фейєрверком картинності.
“Немає волі на землі!” — вигукне поет, потрапивши на Захід, і гірко зітхне: “і тут зійшлися “комсомоли” в руїни обертати дух”. А в поезії “В Альпах” скаже так, як це вміє тільки він:
А я між небом зоряним,
одягнений в кожух,
і між землею сам надворі,
мов здавлений,
у палітурках двох лежу
нігде не читаних історій
з бажанням, щоб
жадана діва без розмов,
а під гітарний тільки туркіт
взяла мене
поцілувала й потім знов
поклала тихо в палітурки.
Осьмачка знав правду своєї щирості, врятованої “могутнім, нелукавим словом”. Перебільшення? Самовозвеличення чи акт самооборони? Реакція на свої сумніви, на гризоти свідомості: “я низам чужий, чужий цілком, але й твоїй чужий вершині?” Це звертання до гірського орла.
Осьмачка — то втілення круглосирітства. Його внутрішня самоізоляція була непробивна. Тому в цих рядках немає й крапельки пози: “Із Батьківщини рідної втікач, ще й емігрант між втікачами”. “Втікач між втікачами” — такою могла бути б і назва цієї статті про нього.
Мандельштам, знемагаючи під тяжею зачиненості в глибинці, волав з надривом: “Читателя! советчика! врача! На лестнице колючей разговора б!” Просив й Осьмачка. Але задовольнявся мінімумом. “Сило Божа, дай душі моїй простору і єдиного з душею слухача!”
Психічна напруга, боріння й моріння духу, озонові діри свідомості, оголеність травмованої світом душі, плутана мова, що не завжди узгоджується з граматикою, — це він, Тодось Осьмачка, мандрований сирота, Агасфер української поезії, який не мав жодних ілюзій щодо майбутнього людства:
І чи мені вітати,
гей, часи летючі,
Коли великий хаос
будиться в віках,
Коли і небо висить
у космічній кручі
Вже на останніх
змучених зірках?

Війна

Туга стінами стояла на могилах,
як тумани перед світом;
мати сива там до сина говорила…
бо пололи разом жито:

“Чом, сину, зажурився,
ніби вечір похилився
аж од хмари, аж до лану
на могили та церкви,
на яри…
в ріку криваву,
що полоще черепи і кістяки,
наче криги, биті, ламані шматки?”

“Мила ненько, біла вишне!
Снився сон мені, як диво:
мов ти жито жати вийшла,
як у гай на буйну ниву.
Не одну годину жала
золоту пашню у полі,
силу снопів нав’язала
й поколола ноги голі.
На сніп сіла спочивати,
а шуліка десь із яру
впав на груди тобі, мати! —
ніби камінь з гори вдарив…
Вирвав серце тобі тепле
й до криниці, що під лісом,
поніс яром, далі — степом…
На високім сів горісі,
що на цямрину схилився.
Наче зорі вночі в кручу,
кров котилась у криницю —
у безодню неминучу.
Як загавкали ж лисиці
у тумані вранці яром,
то шуліка у криницю
кинув серце твоє, мамо!
На шляхах середохресних
до стовпа я був прикутий,
ти ж кривавила десь верстви,
вся обірвана, роззута;
повертала груди рвані
все на північ, а не в вирій
і кричала у нестямі:
“Верніть серце моє, звірі!”

Туга рядна вистилала у степу,
а ніч полами змітала
повні зорі в рядна чорні —
пашню миту, золоту.
Син та мати над степами
і над зорями в рядні
коло місяця стояли,
ніби в кадобі на дні.
А ярами вовки грали,
над кривавою рікою —
білі зуби полоскали
віковою глибиною.
1921

Під Київ старий…

Під Київ старий незглибимая ніч
Прийшла непомітно степами —
І тисячі в воду запалених свіч
Поділ перекинув стовпами.

І знизу безодня й безодня вгорі
Із синього холоду ночі
Жене над водою вогні в куширі
І жаб’ячим криком скрегоче.

Стихія небесна, стихія земна
Злилися в гармонію дивну.
Та місця між ними мені вже нема
Так само, як в людському плину…

Шукаю вночі я, шукаю і вдень
У місті великому серця,
Але обіймаю над кручею пень,
Коли дві безодні зіллється;

Мов дурень, тоді я радію в собі
І очі на схід повертаю:
Чи в сонце не впали, як тіні слабі,
Холодні безодні без краю…

Дівчата зичливі чи навіть відьми,
Благаю хоч крихітку — серця,
Аби не зустріти на сході пітьми,
Коли дві безодні зіллється;

Аби моє змучене горем єство
Взяло собі землю, і небо,
І зорі, й вогні, і жабине гніздо
Із рік та озерного степу!

Незмінність

Прозорого серця висока погода
сьогодні пустила над світом плисти
тонесенькі хмари, відбивши їх в водах
баварських озер, мов з латаття листи.

Налиті живицею сосни рожеві
малої гіллячки не рушать ніде,
бо тиша у лоно щасливому дневі
від Альпів далеких незримо іде.

І кожного дерева стовбур порою
дзвенить, мов струна,
що зачула смичок,
коли відривається тільки вагою
і падає вниз крізь гілляки сучок.

І жодного птаха з прив’ялого зілля
не чути чогось в нерухомім бору,
і навіть на луках тримає неділя
урочисту тишу, мов гори, стару.

І тільки з-за лісу із палої брості
кричать у баварів уперто півні,
які віщували і щастя і гості
в далекій черкаській моїй стороні.

А що вони значать тепер в блуканині?
Вже певно не те, що співанням раніш,
коли і кімнати не маю я нині
без свідків чужих прочитати хоч вірш.

Не те тут говорить і сміх для привіту,
й душа у молитви вже, певно, не та,
і тільки на тлі безконечного світу
та сама й незмінна моя самота.

У таборі

З вікна видніють із-під снігу дахи
і з цегли свіжі виводи,
з їх лине дим, неначе чорні птахи
або мов гуки череди.

В кімнаті душно, і в повітрі висне
накурений тягучий чад,
і хлопці, лежні, голосно навмисне
говорять про масних дівчат.

А я біля розпеченої груби
схиляюся до ніг своїх,
та ще й кажу, шепочучи крізь зуби:
“Коли я вирвуся від них?”

Я вдома був, мов раб у Сіракузах,
і Відень був мені не друг,
і тільки давня українська муза
гляділа здалеку мій дух.

Але тепер вже до чиєї хати
її покличу я у кут,
де не чекають дикі меценати
на збольшевичений свій суд?

Бо від розмов і димного наркозу,
як від зміїного жала,
зів’яв, страждаючи, у мене розум
і глухне в обводі чола.

І я вже і не знаю: чи за скелі
хилити голову вітрам,
чи освіжити думи невеселі
водою з першого відра?

Але, моя царице превелика,
не покидай мене хоч ти
і в дерев’яних навіть черевиках
наважся стежку перейти.

Я жду тебе у лісі, і у місті,
і в селах, де шумлять сади,
з одним бажанням: як завжди, без вісті,
ох, музо рідная, прийди!

Дзвонар

Ох, недоле моя чорнопера,
відведи від моєї душі
кожну діву, що любить озера
і дзеркала, мов води в глуші,

бо вона відчуватиме й шкуру
у фрізера, що робить і зиск
і на нігтях жарінь манікюру,
гарячішу за сонячний блиск.

Бо вона на кожнісінький дотик
його пальців, голодних на гріх,
розтулятиме радісно ротик
у лукаво-схвильований сміх.

І якщо він над нею, хиткою,
враз нахилить обличчя бліде,
то придавлені груди косою
і вона йому теж підведе.

І накрутить він їй, мов купчисі,
повно в пахощах кучерів знов,
щоб на чорнім золоченім плисі
аж по перса шуміла любов.

І нещасний уже ти навіки,
коли любка твоя молода
задивляється в плеса та в ріки
і в дзеркала такі, мов вода…

Куди й день заглядає понурий,
а вночі зоряниці рясні,
і рожеві, мов жар, манікюри,
і блискучі, мов зорі, персні.

І тобі залишиться благати,
мій поете, лише дзвонаря,
щоб у дзвони, неначе з гармати,
калатав, доки зійде зоря.

Щоб у серці твоїм він пожежу
погасив без води і сльоти,
взявши стежку у Бога найлегшу
для зідхань та плачу й самоти.

Бо її погасити вже, звісно,
не подужають жодні моря,
що лунатимуть голосно й грізно
із дзвіниці вночі в дзвонаря.

Бо і в його краплинки на віях
осяватимуть душу до дна:
що і вічність і сон — це стихія
від віків нерозлучна й одна!
Україна

Шляхи мої неміряні,
гори мої неважені,
звірі мої не наджені,
води мої не ношені,
риба у їх не ціджена,
птахи мої не злякані,
діти мої не лічені,
щастя моє не злежане…
Оце така я в тебе матінка,
в руці Господній
Україна синєнебая!

Поет
(Уривок)

“Немов на озері без берегів
прозорий лід дзвінкий і нерухомий
на горній тиші висохлих віків
і на завмерлім, ніби вічність, громі
прозорий мармур без кінця й країв
пливе десь у безодні невідомій;
на нього дивиться крізь сльози люд
і небом називає брилу тут.

І скільки ока скинути тим долом
у діри урни спущено з небес,
під вінця вхоплені перловим колом,
аби не випали в безодню десь;
над кожною по три колумни голо
стоять, мов білі стовбури берез
і їх не обвіває вітер-вихор,
ані крило пташине летом тихо.

Над кожну урну, що блищить, мов рот,
на трьох колумнах білих, мармурових,
держиться важко пара сковород
на повзнях срібних довгих ланцюгових,
і днами сходяться без перешкод
в діяметрах, напевно, трьохметрових:
і урни всі, і сковороди ті
з прозорого рубіну вибиті.

Вогонь горить з кожнісінької штуки
і нижчу сковороду так пече,
що найстрашніші спричиняє муки
тому, хто з верхньої не утече;
коли ж, неначе лист в осінні гуки
затріпотить розпачливим плачем,
то із сковороди скакає дико,
то гине у повітрі з смертним криком.
А вслід йому тоді протяжний гук
до неба нагло схоплювався вгору,
і, вдарившися в піднебесний лук
блакитного, бездонного простору,
стихає, там серед таємних мук
комусь невисловленого докору:
“О, горе нам: перемагає тлум, —
згасає зірка знов серед колумн!”

І урні затуляло вічну пащу:
сковорода бо вже від тягару
звільнялася, і нижчу — товщу й важчу —
на повзнях опускала на діру,
сама ж, уверх зійшовши на добрящу
колумни частку, зупиняла рух;
і погасав вогонь навіки в урні,
Немов під снігом нагідки безжурні.

І геть, куди не глянь, то голий люд
лежить на сковородах ниць по небі
без стогону, без руху і без пут,
у заклятій страшній якійсь потребі;
вогні під ними гострі жала пнуть,
немов пекельна хвиля в вічнім склепі,
а обігнувши сковородам гін,
розходяться безсліддям білих пін.

І біля кожного станка такого
з людини череп… дужка золота,
до ланцюга прикута золотого,
який крізь порожнечу виліта
до сонця, що горить серед страшного
простору, ніби голова кота,
а з неї вуса — ланцюги блискучі
шумлять на небо, мов дощі із тучі.

А з черепа, що в ньому повно книг,
ув урну пильно заглядає Карло,
коли вогонь хоч трохи там затих,
скидає ще нових туди попарно
з десяток фоліянтів дорогих
і, зворушивши кочергою гарно,
спирається на неї і зорить,
як мудрощі й поезія горить.

Бо на тортурах то сковородиних
поети, що блукали на землі,
шукаючи і правди, і людини,
і мріям тиші творчої ріллі.
І, марний час проклявши блуканини,
заносили в труну свої жалі
тоді, коли приплакали вже лиха
пектися досхочу на власних книгах.
Що ось тепер вгорі на небесах
їх нищать табуни кордуплів лютих,
які були колись по городах
і грішми і неправдою зіпсутих,
за критиків писак, що в вічний прах
наважилися істину зіпхнути, —
і хтось призволив там кордуплів цих
робити муку і вогонь із книг.

А встане ніч на землю — вогку груду —
і заблищать на небесах зірки,
і степ замре від трактору і люду,
і випливуть із туманів церкви,
і сич гукне з дзвіниці лунко гудом
в далекий ліс, де сонні сплять галки, —
то хто посміє проказати в горі,
що то горять поети, а не зорі.

І що сами не покидають мук
на висічених долею рубінах,
щоб небо не погасло, ніби гук
сича на дальньої дзвіниці стінах,
який турбує, мов жага розлук,
надією, що квітне на руїнах:
що люди без небесних тих вогнів
обернуться в лютіших різунів.

Якби з’явився деспот войовничий
і взяв бібліотекарів на паль,
а книги всі і справи видавничі
геть повивозив у степи на спал,
і друкарів проклятих може й тричі
попік, немов себе Сарданапал —
то теж погасло б небо над землею
навіки із катівнею своєю.

Де блиск потужний широчінь січе
на мармуровій замкненій підкові,
як на поверхні моря, що тече
вогненне у безодні загадкові;
і скрізь катівське сяєво речей,
мов з блискавок одбитки випадкові,
горять, шматуючи, стражденним зір,
які блищать далеко потом шкір.

І, захищаючись від блиску муки,
без руху жодного вклякають ниць…
а небо мчить, неначе через луки,
розбурхана вітрами зграя птиць,
без волі, з таємничої принуки,
як зірвані кінці од блискавиць;
за ним, не сподіваючися зради,
летить земля бескеттями западин”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment