Чистий серцем. Пам’яті Богдана Ступки

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
Генеральний директор Національного культурного центру України в Москві, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка

Продовження.
Початок у ч. 35, 36, 37 за 2012 р.

2011: муки та радощі
Як і обіцяв, Богдан Сильвестрович приїхав у Москву з Ларисою Семенівною й Остапом 19 листопада, в суботу. Впродовж дня він відпочивав, а ввечері вишукано й стильно вдягнений, із якимось незвичайним метеликом на білосніжному комірці, подарованим дружиною, відправився по “Кумира”.
Церемонія нагородження відбувалася в Демонстраційній залі ГУМу, що на Красній площі.
У запрошеннях було попередження: “Форма одягу — парадна”. Таки й справді гості й лауреати були виряджені, вичепурені, проте все пройшло без дешевої помпи й надмірних пишнот, у затишній і теплій атмосфері. Вручали премії: Єгор Кончаловський — Михайлу Єфремову, Володимир Войнович — Ірині Розановій, Володимир Краснопольський — Альоні Бабенко, Володимир Хотиненко — Сергію Маковецькому, а метрам Богдану Ступці та Олегу Табакову — Еліна Бистрицька й Олексій Баталов.
Здавалося, в самому повітрі було розлито справді щире шанування переможців. Без перебільшення, насамперед це стосувалося Ступки. Скажімо, лауреати, як годиться, говорили слова подяки режисерам, партнерам, учителям, родині. Так-от, майже кожен згадав Богдана Сильвестровича, який разом із дружиною Ларисою та сином Остапом сидів у першому ряду. Зокрема Ірина Розанова, переможниця в номінації “Краща жіноча роль у кіно”, з якою Богдан Ступка знімався у фільмі “Осяяння”, зізналася: “Це видатний день. Я сьогодні побачила улюбленого Богдана Сильвестровича Ступку, Сергія Маковецького, Михайла Єфремова, Олега Павловича Табакова. Яка компанія поруч зі мною. Яка це честь! Я щаслива. Дякую Вам”. А після церемонії Ірина Юріївна розповіла: коли дізнається, що у фільмі зніматиметься Богдан Сильвестрович, їй уже не важливий навіть сценарій — вона обов’язково погоджується на зйомки! Між іншим, за лаштунками Богдан Ступка підписав і подарував артистці книгу про себе. У подячному слові згадала Богдана Сильвестровича і його кіношна дочка Альона Бабенко: “Один із моїх улюблених віршів “Не сотвори себе кумира…”, про них, про кумирів, сьогодні не можна не думати, коли в першому ряду я бачу мого найправдивішого кумира — “тата” Богдана Сильвестровича…” Олег Табаков зазначив: “Премія “Кумир” вища за різноманітні політичні ігри, і журі ніщо не завадило нагородити нею громадянина незалежної України”.
Перед врученням премії Богдану Сильвестровичу на сцені з’явилися його… п’ятеро дочок із “Тев’є-Тевеля” (артистки Ганна Ардова, Євдокія Германова, Наталія Щукіна, Катя Старшова і Дарійка Пушкіна), які розіграли дотепну сцену в дусі шолом-алейхемського гумору.
Виходив актор на сцену під аплодисменти. Коли зупинився перед мікрофоном, у залі піднявся Сергій Маковецький, а потім і всі присутні! Це був єдиний випадок того вечора.
Підійшовши до Ступки, дивовижна жінка й велика актриса Еліна Бистрицька тепло, по-домашньому сказала: “Це я”. Богдан Сильвестрович тихо й по-доброму відповів: “А я тебе впізнав”. І несподівано заспівав їй: “Через ліс, переліс…” А потім вони домовилися, коли Бистрицька приїде до Києва, виконати дуетом якусь пісню…
Вручаючи премію, Бистрицька зазначила:
— Я щаслива не тільки тому, що вручаю нагороду, а й тому, що просто бачу Богдана Сильвестровича. Ми знайомі стільки років! Це так радісно й так прекрасно! Він віддає глядачам усю свою душу, весь свій талант! Дай Бог тобі здоров’я, здоров’я, здоров’я. А все інше в тебе є.
Коли разом із коштовним знаком “Кумир” Ступці передали й грошову премію, він мовив: “Вовремя”. І звернувся до залу:
— Шолом. Узнав о событии, открыл словарь и прочитал, что кумир — это статуя, божок, божище, бовван (не думайте, что болван), истукан, идол, идолище. Но тут не забыть бы вторую заповедь Моисея: “Не сотвори себе кумира”. Мне очень приятно получать эту премию еще и потому, что ею отмечены и две мои “дочери” по кино. Известно, что некоторые театральные педагоги пишут целые книги, как стать артистом. А я кратко расскажу, как стать Кумиром. Сначала нужно получить всероссийскую театральную премию имени Константина Станиславского. Затем — московскую “Принцессу Турандот”. В кино важно получить “Нику”, потом “Золотого орла” одного и второго, то есть обязательно стать именно двуглавым орлом. Следующая ступень — “Триумф”. И только после всего этого можно рассчитывать на премию “Кумир”. Я сегодня очень счастлив таким уважением ко мне. Но это не моя заслуга — это заслуга Семьи, нашего Театра имени Ивана Франко, Львовского театра имени Марии Заньковецкой. И компания у нас сегодня, как говорят поляки, небольшая, но очень порядочная и интеллигентная. Спасибо.
Наприкінці Ступку привітав запальним українським гопаком Ансамбль народного танцю Мойсеєва.
Після урочистої церемонії — традиційне фотографування лауреатів. Потім усіх запросили до “Їдальні № 57”, що з радянських часів працює в ГУМі. Богдан Сильвестрович із Ларисою, Остапом сіли за окремий столик, але невдовзі до них приєднався Олег Табаков із дружиною Мариною Зудіною. Упродовж усього вечора я сидів із Всеволодом Окпишем навпроти них і мав можливість спостерігати за двома Кумирами, двома великими життєлюбами. Вони — неперевершені в застільній бесіді: невимушеній, веселій, з анекдотами, всілякими історіями з артистичного й не тільки минулого.
Табаков відразу заявив, що він українець на чверть — його бабуся була “хохлушкою”. Ступка в ту ж мить виправив — українкою! У дитинстві Табаков жив із бабусею в комунальній квартирі й запам’ятав, як ночами вона вставала й підходила до вікна на звуки мотора чорної “марусі”, яка раз по раз забирала мешканців їхнього будинку. Малий Олег нічого не розумів, але щоразу бабуся молилася, і в тій молитві були й прізвища сусідів, і повне їхнє виправдання перед Богом… Олег Павлович захоплююче розповідав цю та інші історії, а Богдан Сильвестрович уважно, з інтересом слухав. О, він уміє слухати! Табаков цим даром володіє, здається, менше.
Та коли Ступка смачно проспівав йому сюжет опери Юлія Мейтуса “Ріхард Зорге”, що за радянських часів йшла у Львові, Олег Павлович був повністю підкорений. І ось уже вдвох вони всерйоз обговорювали спорудження на Красній площі висотних пам’ятників Кумирам — Ступці й Табакову. Потім удвох співали українську народну пісню про Дорошенка й Сагайдачного, які, до речі, разом штурмували Москву на Покрову 1618 року.
Я все це слухав, солодко заздрячи самому собі, бо випала рідкісно-щаслива нагода почути те, що ніхто ніколи не чув у виконанні цього славетного дуету, який вже ніколи не повториться.
Час від часу до нашого столу підходили шановані гості, щоб привітати Кумирів: Володимир Войнович, Зінаїда Кирієнко, Ірина Розанова, Альона Бабенко, Сергій Маковецький… Я подякував йому за те, що він першим встав, аби вшанувати Ступку, а Сергій Васильович відповів… українською: “А як же інакше!” Маковецький сказав Богдану Сильвестровичу багато добрих і щирих слів. Запам’яталося: “Я Вас люблю… Ви необхідні нам, Україні… Хай Боженько дасть Вам здоров’я…”
Ступці було комфортно, тепло, щасливо, і ми виходили з “Їдальні № 57” останніми — вже близько опівночі. Побачивши Богдана Сильвестровича, охоронець на виході захоплено видихнув: “О! Тарас Бульба!”
Наступного дня — 20 листопада — актор висловив свої враження від церемонії вручення “Кумира”. До речі, сказав, що йому не сподобалася акустика, бо в залі ніхто професійно не відслідковував звучання мікрофонів або й просто вчасно не подавав їх. Але художня частина була прекрасною, особливо припав йому до душі епізод із дочками Тев’є-молочника… “Приємно було… Тим більше, що вручили грошову премію. Ще трохи додам і можу їхати на операцію в Німеччину… Гарно все пройшло й після офіційної частини. Цікаве спілкування з Олегом Табаковим, він розповідав свою біографію, а потім раптом зупинявся й говорив: “А для чего я это все говорю?” Жартували, говорили й про серйозні речі…”
На моє прохання Ступка довго розповідав на диктофон про свої дитячі та юнацькі роки, навчання в театральній студії, творчу роботу в Театрі імені Марії Заньковецької. Усе це необхідно було для згаданої біографічної книги…
Богдан Сильвестрович, Лариса Семенівна й Остап Богданович від’їжджали додому пізно ввечері потягом № 1. Ступка пропустив дружину й сина вперед, а мене попросив затриматися на початку перону — вирішив покурити. У цей час до нас наблизилася з валізою… Ада Роговцева! Скільки радості було! Тим більше, що їхали вони в одному вагоні.
Через кілька годин після повернення до Києва Богдан Сильвестрович уже був у Феофанії, а 22 листопада розпочався новий курс лікування. Коли поцікавився його самопочуттям, Ступка відповів: “Прийняв на груди крапельницю, грамів двісті. Все нормально”. У ту ж мить запитав, чи… започатковано будівництво пам’ятників народним кумирам — Табакову та Ступці на Красній площі, навпроти ГУМу, де їм вручали премії.
Я попросив дозволу на кілька хвилин розмови по книзі. Найперше поставив два питання, які випадково пропустив під час наших московських бесід. Перше: “Ступка — це епоха?” Богдан Сильвестрович відповів миттєво: “Боже сохрани!” Друге питання: “А Данченко?” Задумавшись на півсекунди, сказав упевнено: “Епоха!” І додав: “Данченко змінив історію українського театру, розпочав її новий етап”.
27 листопада, в неділю, почав розмову зі Ступкою із питання: “Як Ви себе почуваєте?” — “Почуваю, як каже Голда”, — відповів Богдан Сильвестрович. Саме так — “як каже”, а не “як казала”. Голда ніколи не залишала Тев’є…
Був упевнений, що Ступка відпочиває в Кончі-Заспі, але він працював у театрі. На моє здивування зауважив, що зранку була репетиція “Попелюшки”, яку ставлять до новорічних свят і шкільних канікул. Особливо радісно було почути, що в театрі готують спектаклі за Чеховим (“Жона є жона”) і Франком (“Перехресні стежки”). Нагадав артисту, що того дня — 27-го — минуло рівно три місяці з часу його 70-річчя. “Так і життя пролітає”, — зітхнув з явним оптимізмом Майстер.
Грудень 2011 року виявився обнадійливим! Досить сказати, що 6—8 грудня взагалі не міг додзвонитися до Ступки, він був настільки зайнятий на роботі(!), що навіть вимикав телефон. Здається, вперше за півроку я не говорив із ним щодня. Коли ввечері 8 грудня все-таки вдалося вийти на зв’язок, Богдан Сильвестрович пояснив: “У нас атестація проходить…” Я нагадав, що ми домовилися про розповідь на диктофон щодо життя його батьків — Марії Григорівни й Сильвестра Дмитровича — в Куликові ще до їхнього знайомства й одруження. Ступка відповів: “Я з понеділка лягаю в Феофанію. Там у мене буде більше часу… Тоді й розкажу…” Жодних сумнівів в одужанні мого великого друга, здається, не залишалося.
Наступного дня Богдан Сильвестрович розповів, що 6 грудня Посол Російської Федерації в Україні Михайло Зурабов вручив йому російський орден. На врученні в Театрі ім. І. Франка був Олег Табаков. Саме того дня МХАТівці показували на франківській сцені “Чайку”, що вже давно є візитівкою театру. Вистава Ступці не сподобалася: “Я в житті на сцені всяке бачив, а такого ще не бачив… Навіщо робити з Чехова посміховисько?!” Художній керівник поспішав того вечора на перегляд вистави франківців “Бульвар злочинів” Еріка-Еммануеля Шмітта, бо, на його думку, вона була затягнута. “Що, і справді так довго йде?” — “Ох і довго, довго, треба скорочувати. Піду подивлюся, що можна зробити…” Богдан Сильвестрович однаково вимогливий і до своїх, і до чужих. Але мене вразив тоді крик його душі, зболеної довготривалим каліченням чеховської драматургії, тим більше на великих сценах.
13 і 14 грудня Богдану Сильвестровичу провели обстеження у Феофанії, констатували деяку стабілізацію у розвитку хвороби. 13 грудня сказав дослівно: “Сьогодні проходив обстеження. Лікарі мовчать. Але ніби там не прогресує й не регресує”. Настрій був так собі. 14 грудня після мого дзвінка: “Я на обстеженні, Володю”. — “Тримаєтесь?” — “Ну, а що робити?” 15 грудня почався новий курс лікування. Після обіду зателефонував йому й запитав, чи може він записати на диктофон розповідь про молодих маму й батька. “Ні, зараз не зможу, бо займаюсь цією холєрою, давай зробимо це в суботу чи неділю”. — “Якою холєрою?” — “Та лікують же знову…” Справді, Богдан Сильвестрович приїхав додому на суботу й неділю. Ввечері прочитав деякі фрагменти з його тексту, записаного на диктофон ще 9 вересня. Богдан Сильвестрович слухав уважно й резюмував, що розшифровка адекватна: “Супер!” Мені так тепло на душі стало.
22 грудня приїхав до Києва на засідання Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка й побачив Ступку бадьорим, усміхненим і життєрадісним. На засіданні Богдана Сильвестровича не було, бо в театрі приймали новий спектакль “Попелюшка”. Опісля прийшов до театру разом із Богданом Козаком і Олегом Вергелісом. Художній керівник ще був у залі з артистами — красивий, статечний.
Розповідав:
— Цього року ми підготували прем’єру мюзиклу “Попелюшка”. Оригінальну музику на сюжет відомого кіносценарію Євгена Шварца написало подружжя композиторів Вікторія Васалатій і Юрій Кондратюк. Прем’єру гратимуть лише молоді актори. Я так і сказав: “Нехай вийдуть молоді франківці. Треба дати їм шанс. Зимові канікули довгі й усім вистачить часу пограти на сцені”. Ще для малечі покажемо вистави минулого сезону, які дуже тепло сприймають глядачі: 1 січня — “Новорічну Одіссею”, а 6 січня — “Бременських музикантів”.
Зайшли до Ступчиного кабінету, говорили про те, що на Шевченківську премію не представлено жодної театральної вистави й фільму. Ступка вбачав у тому відсутність системного підходу до виявлення й аналізу прем’єрних вистав у масштабі всієї України. Він не сумнівався, що нові шедеври в театрі з’явилися, але залишилися не відзначеними у всеукраїнському театральному просторі. З цим не можна було не погодитися.
Коли залишилися вдвох, я передав Богдану Сильвестровичу листа від Бориса Поюровського, якого Майстер глибоко поважає і до його думки дослухається.
“Дорогой Богдан, рад возможности передать привет и наилучшие пожелания… Поздравляю с выходом в свет замечательной книги, которую сделали В. Е. Мельниченко и А. А. Овсянникова!
Знаю, что в Киеве достойно отметили Ваш юбилей и присвоили почетное звание Героя Украины…”
Прочитавши листа, Ступка повів мене показувати Камерну сцену, яку збирався відкривати в січні—лютому 2012-го. Він ще думав тоді, яким саме спектаклем…
— Нам треба зробити підлогу в залі похилою, аби публіка комфортно дивилася вистави. Зараз головне завдання — репертуар, який повинен складатися мінімум із шести нових постановок. Бо на Камерній сцені необхідно грати мінімум шість нових вистав. Якщо все буде добре, можливо, у лютому проведемо новосілля. Чекали на цю подію довгі 23 роки! Є у нас різні плани: “Не говоріть, панове, про любов”, в основі якої поезії Марії Матіос, Лариси Петрової, Олени Теліги; “Натусь” Володимира Винниченка; “Я — спадкоємець” Едуардо де Філіппо. Можливо, “замахнемося” на чеховську “Чайку”. Хочу, щоб на Камерній сцені звучали новели Василя Стефаника.
У залі Камерної сцени ми домовилися, що раз на квартал франківці показуватимуть свої вистави в Національному культурному центрі України в Москві. У зв’язку з тим, що наша сцена для великих спектаклів не пристосована, відкриття Камерної франківської сцени в Києві стало справжнім театральним святом і в українській Москві.
Ввечері 25 грудня розпитав Ступку про дитинство його мами й нагадав йому, що моя також народилася 1912 року, в грудні. “Твоя мама була молодшою від моєї”. — “На цілих чотири місяці… Вона померла на 77-му році життя…” — “А моя прожила 95 років…” — “Дай Бог і Вам прожити стільки ж…” — “О-о-о!” — “А чому не успадкувати такий приклад?” — “Якби Господь почув твої слова…”
26 грудня Ступка завершив третій курс лікування.
Гарну передноворічну новину приніс день 27 грудня, коли ЗМІ повідомили, що Богдану Ступці передано в довічне користування будиночок у Кончі-Заспі. Привітав артиста, сказав, що цей крок робить честь керівництву держави. Подумалося, що мої десятирічної давнини нагадування в пресі про дарунок Генріху Сенкевичу маєтку від Польщі з нагоди 25-річчя його літературної діяльності таки не були марними. Хоча наш український жест у бік артиста світової ваги є вимучено-запізнілий, а тому не такий шляхетно-щирий.
19 грудня разом із Богданом Ступкою відзначили день народження Андрія Сердюка в ресторані “Липський”. З нами були Георгій Пивоваров і Леонід Школьник, які багато допомагали Богдану Сильвестровичу впродовж нелегкого для нього року! Ступці в ресторані сподобалося. Пили його улюблене червоне чилійське вино, і страву він замовив, яку любить, — баранячі реберця. З холодних закусок посмакував домашньою ковбасою і малосольними огірочками. Із явним задоволенням випив каву. Багато палив, за що отримав зауваження від Президента Академії медичних наук Андрія Сердюка. Зачарував увесь обслуговуючий персонал: від швейцара і гардеробника до офіціантів. За своєю звичкою усім роздавав “на чай”. З анекдотів, які розказував, запам’ятався один:
— Президенти Медвєдєв і Янукович йдуть поруч по червоній доріжці вздовж виструнченого почесного караулу, а президент Лукашенко, спостерігаючи за ними по телевізору, говорить засмучено: “Ніяк не можу зрозуміти, хто з них великорос, а хто малорос!”
Після ресторану кілька годин провів із артистом у театрі наодинці. Знову й знову розпитував його про маму й батька, про життя у Львові…
Того вечора я попросив Богдана Сильвестровича прочитати його улюблену новорічну баладу “Крила” Івана Драча, у якій Новий рік, розносячи людям подарунки, несподівано виділив дядькові Кирилу… крила.
Не чули, як Ступка читав Драчеві “Крила”? Жаль! Відчуваєш, як у тебе виростають обнадійливі крила й хочеться жити і творити…

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment