Минулого тижня у “Книгарні Є” відбулася презентація книжки Михайла Слабошпицького “Що записано в Книгу Життя. Михайло Коцюбинський та інші” із приміткою: “Біографія, оркестрована на дев’ять голосів” (видавництво “Ярославів Вал”, 2012 р.).
Автор зробив спробу крізь призму біографії великого письменника розповісти про випробування української людини історією. Це роздуми про людську екзистенційну самотність і про неубієнну надію, яка оживає в кожному поколінні. У творі діють: Михайло Коцюбинський, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Володимир Самійленко, Володимир Леонтович, Володимир Винниченко та їхні сучасники.
Вечір вів голова Національної спілки письменників України Віктор Баранов.
Дмитро Павличко акцентував на унікальності М. Слабошпицького як романіста-біографа, на тому, що авторові вдалося відобразити не стільки образ Михайла Коцюбинського, скільки передреволюційну добу.
Юрій Щербак відзначив органічність й достовірність монологів сучасників Коцюбинського, створених Слабошпицьким, у них — трагедія національного буття. “Взагалі, вся ця книга — демістифікація нашої історії і багатьох поглядів, зокрема народницьких ілюзій і радянської брехні”.
Володимир Базилевський вважає, що “автор затявся вилучати поетизми як апендикс, зокрема у розділах від біографа, стилістика жорстка до аскетизму, — за тим простежується індивідуальний досвід: житейський, читацький і письменницький. У результаті виникло панорамне полотно, маємо не тільки історичний час, а й персоналізований”.
Микола Жулинський зокрема сказав: “Я сприймаю цю книгу як плід багатолітньої праці великого дослідника, людини, яка вивчала певний час і бачить його в усій повноті тих проблем і складнощів, які були характерні для того періоду. Автор узяв на себе сміливість говорити від імені реальних історичних осіб, вчинки і діла яких можна перевірити по спогадах, щоденниках, листах. Саме в романі Слабошпицького ми бачимо Михайла Коцюбинського як митця, естета, який передусім відчував страшну гнилість того часу, відображував його жахіття і тікав від нього”.
Сергій Грабар почерпнув у книзі про Коцюбинського відповіді, що прояснюють виклики сьогодення.
Валерій Гужва зазначив, що “Слабошпицький має бути доктором наук, академіком за обсягом того матеріалу, який він енциклопедично осягнув, і це стосується не тільки постаті Коцюбинського і його доби”.
Дмитро Дроздовський зауважив, що “Коцюбинський ніколи не був домодерний, антимодерний, немодерний. Містифікаційний, псевдобіографічний, вигаданий, але, безперечно, мистецький роман Слабошпицького, твір із кількох відрефлектованих дзеркал свідомості, показує модерність письменника, який створив чи не вперше потік свідомості, що свідчить про митця дуже тонкого й чутливого не тільки до національного, соціального болю, а й до болю екзистенційного. Це відчувається в монологах Коцюбинського і його сучасників”.
Про те, як вдалося втілити ідею книги про Михайла Коцюбинського, його час, розповів Михайло Слабошпицький:
— Ідея написати роман про Коцюбинського виникла давно, ще років із двадцять п’ять тому (з подачі Володимира Базилевського). Мене зупиняло, що Михайло Коцюбинський — це той письменник, який вельми беріг своє приватне життя, не хотів, щоб його переступали, не терпів нецеремонності.
Що ми знаємо про Коцюбинського зі школи? “Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться вгорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія і стиха хлипає сум…” Реального Михайла Коцюбинського нам підмінили. Вийняли з історії його справжнього, а натомість підсунули ідеологічний муляж. Тож треба було зробити кілька посутніх нотаток на берегах його біографії. Як відомо, в тому часі, у який ми оглядаємося, нам не дано нічого порушити. Ми не можемо зробити з поразок перемоги й навпаки; нам не дано дару оживити мертвих, народити з різних причин ненароджених. Але можемо виправити силу, здавалося б, зовсім неістотних подробиць — і тоді далеке минуле змінить у собі насвітлення та забарвлення предметів і постатей.
У соцреалістичних біографіях письменника свавільно пересмикувалися факти його життя, щось замовчувалося, а щось вигадувалося. Когось звідти депортовували, а поселяли тих, кого там ніколи не було, скажімо, якихось старих більшовиків. Історики літератури, а ще більше біографи, принижували Коцюбинського, прикрашаючи його політичними барвами, ідеалізуючи в комуністичному дусі, підтягуючи до рівня послідовника Максима Горького й остаточно прозрілого від ленінського слова. Добріхувалися до того, що Коцюбинський начебто зустрічався на Капрі з Леніним і мало не під його диктовку писав “Фата Моргана”…
М. Коцюбинському ще від днів юності завжди були близькі політичні ідеї, які він сприймав крізь національну призму, але він ніколи не був близький до тих, хто зробив революцію своєю професією. Отже, український письменник — це вже дисидент мимоволі. Замість іти в імперську літературу й, як Гоголь, примножуючи її славу, досягати спокусливих чинів і високого становища, він каганцював десь у темряві поміж свого напівписьменного люду, притягуючи до себе підозріливі погляди філерів і неласку начальства на службі. Коцюбинський був трохи благополучнішим за Василя Доманицького, Архипа Тесленка, Анатоля Свидницького, Опанаса Марковича, але і йому довелося дорого платити за право мати літературне існування, оскільки умови були позначені гіркою українською специфікою: під безжальним колоніальним чоботом, у холодному й жорстокому морі малоросійства.
Водночас це нетиповий український письменник. Українські письменники були дітьми селян, інколи священиків, домінувала простота поведенції. Усі констатують аристократизм Коцюбинського, зокрема Сергій Єфремов. Хоткевич пише: “Ви ж єдиний український письменник у краватці” (мав на увазі — фігурально). Коцюбинський підтримував легенду, що він із роду ледве не румунських бояр, підтверджував версію про своє дворянське походження, хоч не був дворянином. Але це не має значення. Він справді поводився як аристократ.
Він не був донжуаном. Життя Коцюбинського — життя без екстремізму. Він свідомо не шукав любовних пригод. Та раптом з’являється Шурочка Аплаксіна. Я довго думав: що ж таке знайшов Коцюбинський у тій безвиразній особі з кирпатим носом? Мабуть, треба бути письменником для того, щоб побачити в людині те, чого не бачать інші, або й те, чого там узагалі немає.
Коцюбинський пише в листі до Могилянського, що його переклали у Польщі, Німеччині, в Чехії. Вийшло три томи в Росії. От тільки в Україні — не густо. Зрозуміймо, якого це калібру письменник, котрого відчули поза Україною! На моє глибоке переконання Коцюбинський посунув українську прозу на сто років уперед. Почавши як сумлінний учень Панаса Мирного і Нечуя-Левицького, він пішов далі і вище, з’являються такі шедеври, як “Інтермецо” та “Тіні забутих предків”. Я відчуваю його відлуння в латиноамериканській літературі, хоча не стверджую, що Коцюбинський на неї вплинув.
Та я зрозумів, що мене не цікавить літературна проблематика, хоч вона дуже цікава, це тема монографії. Сергій Єфремов написав: “Цей великий письменник ніколи не буде популярним в Україні, тому що є проблема читача”. Коцюбинський — для філологічно підготовленого читача, який може, мов перед дивом, зупинитися перед реченням і побачити, скільки там повітря, сонця, пластики! Коли Коцюбинський вийшов на свою дорогу, він почав писати так, як в Україні не писали. Це дуже важливо для української літератури, для її майбутнього. Але — гірка дивина! — читача для Коцюбинського не було. Він ще не народився.
Тож я вирішив зрозуміти, хто він — Михайло Коцюбинський, що це за “годинник”. Узявся за психографічний аналіз. Вивчив його оточення, тодішній український світ. Людина живе не на острові, на неї постійно хтось впливає. Я захотів, щоб у моїй книжці заговорили такі авторитети, як три Володимири — Леонтович, Самійленко, Винниченко, Сергій Єфремов, Михайло Могилянський. Коли розмірковував про Коцюбинського, думав про доброго янгола в його житті — Євгена Чикаленка. Нині таких святих людей немає. І нема постатей такого літературного, національного подвигу, як Борис Грінченко.
Нашу романтичну наївність живлять такі доблесні речі, як національно-визвольні змагання, УНР. Та простежуючи долю сина письменника — червоного командира Юрія Коцюбинського, який розстрілював українську душу, я побачив неймовірно страшні речі. Правильно Винниченко сказав, що нашу історію не можна читати без брому. Історію зрад, дріб’язковості, українського натхненного самопоїдання, самознищення. Чикаленко пише в листі до того ж Винниченка: “У вас дві успішні речі були — ви двічі завалили Україну. Українську державу, Скоропадського. Яка вона була, інша річ, я не говорю про це, але ви її знищили, і почалося падіння”.
Єфремов сказав, що більшого ворога українцям на світі, аніж самі українці, немає, не треба бажати страшнішого недоброзичливця. Слід мати мужність поставити діагноз самому собі. Візьмемо провінційний нещасний Чернігів, куди ідуть листи зі Стокгольма, Парижа, Варшави, Москви, Петербурга, з Капрі. Там живе український письменник, якого визнали, але він не може зводити кінці з кінцями, ледь не жебракує. Російського письменника, бува, публіка на руках носить, він має високі гонорари (згадаймо винагороди Горького, Андрєєва, Буніна, Купріна…), почувається мало не центром світу, бо за ним стоїть “государство Российское”, — а це надто багато важить! А український письменник — мов якийсь партизан у чужому таборі. Зайде в гімназію, — а там усе окупувала російська література, українському авторові годі й сподіватися десь приткнутися. Зайде в університет — і там така сама картина. Поткнеться до дворян із українців, а вони чути про малоросійське наріччя в книжках не хочуть.
Взагалі не зрозуміло: нащо український письменник пише? Жодного пожитку з того він не має. Для кого він пише? Перестаньмо дурити себе, що у нас читають. Винниченко писав: “Нечитання зжене українців зі світу”. Славний Ігор Качуровський, який живе у Німеччині, каже: “Як не читають українці, так ганебно ніде в світі не читають. Хіба якісь племена канібалів”. Тож виникає дилема, якою мовою писати (у романі — полемічне загострення: Винниченко—Коцюбинський). Винниченко, відчувши всю ганебність і безвиглядність ситуації, пішов для заробітку в російську літературу, став писати російською мовою. А Коцюбинський, як приречений, далі творив рідною. Може, правильно зробив Винниченко, що писав і друкував твори російською в Росії (бо інакше не завоював би читача), ми їх тепер читаємо, бо він сам їх переклав українською?
Коли починаєш думати над цим, голова йде обертом. Перед початком роману я все розумів, міг по поличках розкласти. Та коли писав і “втикався” в кожну долю, ґрунт плив з-під ніг, до такої міри все виявилося складним і неоднозначним.
Колись Флобер видав таку сентенцію: “Давньоримську історію треба переписувати кожні десять років”. Здавалось би, там нічого не змінюється, кістяки — в могилах, перемоги не стали поразками і навпаки. Але змінюється система наших уявлень, наша оптика. Мені дуже хотілося, щоб сьогодні зазвучали певні речі, об’єктивність і правда вийшли з тіні, а не якісь спеціальні акценти й аналогії. В українців є не тільки подвиги, звитяги, обов’язки, естафети, які живуть у віках, а й ганебні речі. Їх треба знати і пам’ятати, позбавлятися від них, видушувати із себе.
У творі йдеться ще про одного святого чоловіка — Андрія Ніковського. Це колосальної сили літературознавець і критик. Ніковський разом із Чикаленком хапають за руки Винниченка, коли готується переворот проти гетьмана Скоропадського, благають не робити цього. Прозірливий Чикаленко говорить: “Прийде червона Росія і буде більшовицька імперія”. Володимир Леонтович поставив свій діагноз: “Я побачив, що Українська Центральна Рада — це спроба соціалістів зшити собі кожуха українського”.
Чикаленко, який усе життя присвятив українській справі (віддав усі свої маєтності, фінансував видання часопису і творів, запровадив платити гонорари, утримував Винниченка з його коханками), зневірився якраз тоді, коли з’явилася Центральна Рада. Ніковський пише йому в листі: “А може, вас туди не пустять, бо ви поміщик”.
Леонтович прикриться, що розлютувалася мода на мародерство. Залишилося три з половиною українських пани в Україні: Чикаленко, Леонтович, Липинський, покійний Семиренко, однак і їхні маєтки спалили.
Цю страшну руйнівну силу, яка є в наших генах, треба зауважувати. Дуже легко більшовикам було загітувати селянство. І в цьому, каже Чикаленко, незрілість українського селянства. Ми говоримо, що це національний оплот, так, але селяни одразу загітувались і пішли палити, нищити, грабувати майно, будівлі й мистецько-культурні шедеври. Леонтович зазначає: “Косинка глибоко схопив те, як людина протидержавницьких настроїв узагалі часто змагається геть проти всіх влад, хоч би які вони були”. Це справді властиво українцям. Косинка змальовує такі настрої селян: “Голий грабить, палить, хай грабить”, “У такого можна красти, йому з пельки пре”.
Геніальне оповідання “Що записано у книгу життя” — це чистий екзистенціалізм Коцюбинського, страшний авторовою відвертістю про людину. Син везе матір на цвинтар, щоб вона померла. Надто вона затрималася на цьому світі. Автор намагається пояснити, звідки взялася безсердечність у його персонажа. Добре, що останньої хвилини синові мовби полуда спала з душі…
Леонтович міркує: “То що там записано в книгу українського життя? А записано там гірку поразку й глибоку зневіру. Є такі, що дурять себе. Мовляв, ще не кінець. Ще візьмемо реванш. Ще буде свято і на нашій вулиці. І вони так щиро й охоче в те вірять. Їм значно легше. Тому я не можу не заздрити їм, хоч я чоловік не заздрісний. Не я перший і не я останній із тих, хто так багато сподівався від життя, а підійшов до кінця свого земного шляху вкрай розчарованим і спустошеним”.
Моя книжка — про українські поразки. Погляньмо: у всіх поразки — у Винниченка, Чикаленка, Леонтовича, Самійленка, Могилянського, Єфремова… Вони спричинені загальноукраїнською поразкою, колосальною депресією. Що ж нам залишається? Чи буде хоч надію записано у книгу життя? Може, я знайду відповідь у другій книзі про Коцюбинського і його добу.
Записав і сфотографував
Володимир КОСКІН
