Дух справжності, або Нове життя старої рубрики

Історичні герби малих українських міст, музейні цінності й історичні пам’ятки, діючі й зруйновані храми, видатні особистості в історії, мистецтві, літературі, які народилися або жили й працювали в цих містечках, склад населення, житейські історії — давні й сьогочасні, які ввійшли в літописи й усні перекази, стиль життя й соціально-побутові та культурно-освітні проблеми малих міст (найчастіше — районних адміністративних центрів) — все це містили матеріали, які наш тижневик “Слово Просвіти” подавав і друкує в рубриці “Малі міста України” з перших своїх чисел. Завдяки журналістам, науковцям, авторам із різних областей України ми з Вами, шановні читачі, здійснюємо своєрідні мандрівки в минулому та теперішньому часах нашої країни, намагаючись осягнути її духовні цінності, традиції, перспективи. Звичайно ж, неможливо охопити неосяжне. Але віднайти штрих, помітити виразні деталі,. за якими вбачається небуденне ціле, нам вдавалося.
Коли в березні 2004 року було ухвалено закон про загальнодержавну програму розвитку малих міст України ми, дещо наївно, сприйняли це з ентузіазмом. Нам здавалося, що державна увага до специфіки соціально-економічного функціонування малих міст пересилить масове безробіття, дасть змогу територіальним громадам створити культурні програми розвитку цих міст, посилить увагу до збереження історичної й культурної спадщини. Програма закінчила свою дію 2010 року. Не будемо розводитися про всі політичні перипетії, які не дозволяють владі глянути широко розплющеними очима на проблеми малих міст України, на байдужість всеукраїнську до западання перлин історії й культури в депресивні зони. Ось один лише факт: із 210 тисяч цінних пам’яток лише 140 тисяч занесено в загальнодержавний реєстр…
Попри все, малі міста завжди були і ще є не лише офіціозними “одиницями й суб’єктами”: там зароджувалися і трималися в пошанівку засадничі особливості українського національного життя, історії, культури, мови. Тисячі інтелігентів по всій нашій країні живуть і працюють у цих “адміністративних населених пунктах”, роблячи все можливе — і неможливе також, — аби не згасали отчі світильники малих міст, відновлювалася історична тяглість їхньої слави й особлива українськість.
Знайти таких людей, дати їм можливість заговорити до співвітчизників і земляків, привернути увагу меценатів і столичної влади до проблем малих міст — одне із завдань, яке редакція ставить перед собою, оновлюючи напрямок своєї роботи в рубриці “Малі міста України”. Як завжди, кличемо на допомогу місцеві міські організації обласних об’єднань ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка: пишіть нам, називайте адреси, говоріть про зроблене і те, що треба зробити.
У нинішньому числі “Слова Просвіти” подаємо першу оповідь про редакційну подорож до Ніжина. Його ми обрали невипадково: хто хоч раз побував у цьому стародавньому місті, погодиться з нашим вибором. Хто в Ніжині не бував, сподіваємося, зацікавиться цією легендою українського містобудування, чиї храми утворюють хрест — зі сходу на захід.   І, як стверджує зберігач старожитностей Ніжинського краєзнавчого музею Лілія Руденко, “відносно осі цього хреста спостерігається певна симетрія природних об’єктів: водойм, садів, парків, історичних пам’яток, навіть навчальних закладів”. Зізнаюся: наш редакційний мандрівний гурт не шукав доказів цієї симетрії. Та з перших кроків ніжинськими площами і вуличками відчули ми дивовижну гармонію і співзвучність із духом справжності. Бо чи є ще в Україні таке місто, де часові хвилі гойдають і з’єднують образи Євгена Гребінки й Миколи Гоголя, Тараса Шевченка й Олександра Пушкіна, Олександра Грибоєдова і Володимира Даля?
Гоголівський романтичний реалізм теж був нам співзвучний та дивовижно проявлявся в барокових рисах Миколаївського собору і базарних сьогоднішніх вивісках, безжально прикріплених до легендарних забудов минулих сторіч, у храмових руїнах, і тоді особливо гостро шкодувалося за знищеним твором ніжинського ліцеїста “Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан” і поставали в уяві його видіння: “Ікони винесли з храму — і храм вже не храм: кажани і злі духи проживають у ньому…” Утім, нечиста сила ніжинському десанту не загрожувала: нас супроводжував отець Олександр Морозов, науковець і просвітянин, людина, що зробила неймовірно багато для того, аби стародавня книга була присутня в житті й освоєнні історії сьогоднішнього ніжинського студентства і духовній аурі самого Ніжина. Сьогодні Ви, шановні читачі, теж зможете здійснити захопливу екскурсію Музеєм рідкісної книги в супроводі отця Олександра.
У наших ніжинських матеріалах означені й деякі немалі проблеми тих пам’ятних місць, де встигла побувати виїзна редакція “Слова Просвіти”. Неоднораз озвучувалася й така думка: а чому б кандидатам у народні депутати, чиї біл-борди сьогодні “прикрашають” Ніжин, не словом, а ділом долучитися до реставрації та збереження міських історичних пам’яток далеко не місцевого значення? Не з метою підкупу, а для того, щоб залишити тут щось корисне й непроминальне? Скажімо, мене приємно здивував вчинок Миколи Томенка, заступника голови Верховної Ради. Побувавши в Музеї рідкісної книги й дізнавшись, що десятки раритетів потребують реставрації, він витяг гаманця… Його коштом збережена одна з найцінніших книг — нині вона представлена в експозиції.
Отже, дорогі читачі, читайте про місто, де сходилися чи не всі шляхи подорожніх XVIII—XIX сторіч і вирушайте в пізнавальну мандрівку. А ми, журналісти “СП”, незабаром вирушимо за іншою адресою. Але хай і Вам, і нам, як співається в пісні, мандрівочка пахне!

Любов ГОЛОТА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment