Шанс — наш!

Володимир КАЛАШНИК,
професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Саме цим паліндромом звертаюся до всіх українських громадян, які не байдужі до своєї держави й зацікавлені в її майбутньому як демократичного європейського суспільства (і до лівих, і до центристів, і до правих, адже паліндромні вислови однаково читаються і зліва, і справа): з’єднаймо свої голоси в той громозвукий, яким “реве ревучий”, злиймося своєю волею з Дніпровими порогами й Карпатськими бескидами, станьмо всі як один грізною перепоною на шляху лавинного регіонального впровадження по-шулерському ухваленого парламентською більшістю мовного закону за проектом Ківалова—Колесніченка, скористаймося чи не останнім, але рятівничо нашим, за провидінням, шансом. Не вірмо солодким запевненням регіоналів та їхніх сателітів про вільний розвиток мов меншин за чинності провокаційного закону і в те, що єдиною державною мовою тоді залишиться українська. Якщо сьогодні, коли навіть ручний для влади Конституційний Суд визнає лише українську мову державною, а керівник фракції владної партії та багато інших депутатів найвищого законодавчого органу України не послуговуються нею в парламентській діяльності, коли на найвищій посаді виконавчої влади перебуває людина, яка (всупереч вимогам до державного службовця) зовсім не володіє мовою держави й калічить її своїми мовленнєвими експериментами, коли й гарант Конституції про державні справи зараз дедалі частіше розповідає регіональною російською мовою, то неважко передбачити, чого слід чекати далі, — поза сумнівом, наступного кроку, тобто оголошення мови однієї з меншин, хай і найбільшої, другою державною чи принаймні, з термінологічною завісою, офіційною.
Щодо українсько-російської двомовності, то ми вже проходили цей етап у радянські часи, які залишили Україні в спадок зловісні тіні зросійщення й національного відступництва. У монографії “Українська мова в першій половині ХХ століття (1900—1941): Стан і статус” найвидатніший філолог минулого сторіччя Юрій Шевельов писав: “Добре відомо, що двомовність завжди тяжить перейти в одномовність і, теоретично, в кожному окремому випадку може схилитися до будь-якої з мов. На Україні була небезпека, що двомовність переросте в неукраїнську одномовність…”. Чи не на такий кінцевий результат розраховують поверхневі читачі Європейської хартії про мови меншин, псевдозахисники тих мов? Немає сумніву саме в такому розрахунку далеких і близьких ворогів української незалежності, видимих і невидимих антидержавних диригентів нинішнього парламентського бедламу. В усякому разі і васалам різного калібру, і кримському кумові недавнього високопоставленого гостя з бажаної їм метрополії було чим утішити останнього й хоча б як-небудь підіграти його імперським амбіціям.
Ті наслідки денаціоналізації й зумовленого нею відступництва, що розпочала долати незалежна Україна, нинішня влада намагається не тільки зберегти, а й доповнити, зробити нормою. Ці горе-керманичі не задумуються над істинними причинами сьогоднішніх проблем і в економіці, і в духовній сфері, і в моралі суспільства. А ще в кінці ХІХ ст. вихованець Харківського університету, славетний мовознавець Олександр Потебня дав вичерпну характеристику того, що тягне за собою асиміляція однієї нації іншою, зокрема й через мовну залежність. Наведу мовою оригіналу, більш прийнятною сьогоднішнім очільникам, цитату з його праці, відзначеної високою академічною нагородою: “Вообще денационализация сводится на дурное воспитание (виділення автора. — В. К.), на нравственную болезнь: на неполное пользование наличными средствами восприятия, усвоения, воздействия, на ослабление энергии мысли; на мерзость запустения на месте вытесненных, но ничем не замененных форм сознания; на ослабление связи подрастающих поколений со взрослыми, заменяемой лишь слабою связью с чужими; на дезорганизацию общества, безнравственность, оподление”. В оцінці вченим-мислителем денаціоналізованого суспільства надто прозоро проглядається нинішня ситуація в Україні, і без поступового її виправлення держава Україна може не відбутися.
Скороспілий, юридично не збалансований закон про засади державної мовної політики, фальшиво декларуючи державність української мови і вільний розвиток мов національних меншин, насправді здатний призвести до вавилонського стовпотворіння в Україні та втрати нашої державності. Без мови не буває ні націй, ні їхніх держав — це аксіома історичного розвитку земної цивілізації. На одну з головних проблем українського суспільства майже 80 років тому вказав Іван Огієнко, застерігаючи від розпорошення, роздрібненості, байдужості до умов розвитку своєї мови. У дослідженні “Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний катехизис” (1936) він згідно з поглядами цитованого вище Потебні наголошував: “У народа, що не знає соборної літературної мови, а тим самим не знає й почуття всенаціональної єдності й карності, панує політична й культурна анархія, що приносить йому безсилля, ліпше — знайство, продажність, хрунівство, винародовлення, зраду”. Хіба ці болючі слова видатного сина українського народу не характеризують сьогодення України — не просто зі злочинною байдужістю влади до проблем функціонування визначеної Конституцією державної мови, а й із відверто антиукраїнськими прожектами на зразок вірусної законотворчої ініціативи українофобських регіоналів, що містить виразний підтекст уведення в державний ужиток мови російської, асимілятивний вплив якої досі дається взнаки.
Поряд із паліндромом шанс — наш ставлю також один із попередніх, що його я зі шпальт “Літературної України” адресував чесній частині електорату раніше, під час минулих президентських виборів: вибори ти робив. Сподіваюся, що цього разу результати суспільної довіри обранцям будуть більш оптимістичними і, головне, не дуже далекими від справжнього волевиявлення народу, не сфальшованими.
Українську мову, дорогі співгромадяни, маємо берегти як найдорожчий скарб, як засіб повноцінного спілкування й нагромадження знань, як надійну основу становлення держави Україна, можливість заявити про себе світові й долучитися до надбань земної цивілізації, вселюдських духовних цінностей. Якщо влада цього не розуміє й не хоче сприймати, то маємо докорінно її змінити якомога швидше.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment