Знищені автографи давнини

Андрій ЗИЛЬ,
журналіст, краєзнавець,
м. Бориспіль

Сулимівка Бориспільського району Київської області вабила старовинними пам’ятками і красою сільського парку. Особливо вражала Покровська церква — пам’ятка архітектури першої половини XVII ст., яку збудував славний син нашого краю, гетьман Іван Михайлович Сулима. Протягом віків її кілька разів перебудовували, залишаючи первозданний вигляд. На початку ХХ ст. церква вже була без багатьох розписів, але з цінними зразками образотворчого мистецтва. Понад два століття її склеп був родовою усипальницею нащадків славного гетьмана: військових і державних діячів, які примножували славу родоводу.
Після смерті гетьмана Якима Якимовича Сулими у березні 1841 р. село перейшло у спадок сину його рідної сестри Андрію Войцеховичу. Керуючий Курською палатою державного майна, Андрій Войцехович одружився з княжною Варварою Олександрівною Багратіон. Від цього шлюбу народився син Олександр — останній спадкоємець Сулимівки. Офіцер кавалерійського полку, вийшовши у відставку, оселився в Сулимівці і займався господарськими справами та просвітництвом. Він добудував до церкви дзвіницю, упорядкував маєток, парк із алеями, озером, штучним курганом, де на вершині встановлено кам’яну бабу, яку привезли з південного степу. Продумано систему живлення парку і штучного озера з обміном води в ньому. Олександр Войцехович перебудував житлові й господарські споруди у стилі ХIХ ст. Біля маєтку з’явилися конюшні кінного заводу, на власні кошти дбайливий господар відкрив школу. 1858 р. колишня гетьманська садиба оновилася, церкву прикрасив новий іконостас. Гордість Войцеховичів — галерея портретного живопису ХVII—ХVIII ст.
Так було до початку ХХ ст. 1909 року комісія Полтавського губернського земського управління на території нинішнього Бориспільського району розпочала осушувальні роботи з метою розширення площ під пасовища, сінокоси й орні землі. У гирлі річки Трубіж меліоратори вирили великий осушувальний канал від с. Артемівка, вздовж Кучакова, Лебедина, Сулимівки і далі до ріки Трубіж, що протікає територією Баришівського району. Меліоративні роботи змінили болотисту і лісову місцевість, пересохли маленькі річечки Любка, Ільтиця, зникла Альта. Меліорація вплинула й на долю Сулимівського парку, штучного озера в ньому, змінився ландшафт місцевості.
У 20—30-ті рр. ХХ ст. до влади прийшли більшовики. Приміщення маєтку пристосували під школу, спершу під трудову семирічку, потім вона стала середньою. У ній навчалися діти з сусідніх сіл Артемівка, Лебедин, Кучаків, Власівка, Сезенків, Морозівка, Мала Стариця, Григорівка. Тут здобував освіту Герой Радянського Союзу П. П. Цвілій, уродженець с. Сезенків Баришівського району. Під час війни він воював на Південно-Західному, Сталінградському, Воронезькому, Першому Українському фронтах. Мужність і героїзм проявив сапер 392-го окремого саперного батальйону під час форсування Дніпра в районі с. Лютіж, переправляючи під безперервним вогнем ворога боєприпаси і продовольство. Під час чергового рейсу загинув. 10 січня 1944 р. йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Ще один вихованець школи Яків Степанович Приходько з Сулимівки нагороджений орденом Леніна за нерівний 11-годинний бій біля с. Грабівка на Донеччині. На його честь на фасаді школи встановлено меморіальну дошку.
Із маєтку безслідно зникли портрети українських гетьманів. Їхня незначна частина зберігається в Музеї образотворчого мистецтва, доля інших невідома. Як свідчить місцевий краєзнавець Микола Андрійович Бятець, у галереї був портрет гетьмана І. Сулими, але його спалили. Невідома і доля портрета Богдана Хмельницького.
1924, 1934, 1939 роки — трагічні віхи в історії школи. Тричі вона горіла і тричі її рятували. 1934 року під час пожежі, рятуючи шкільне майно, загинув учитель Петро Тимофійович Зеленський. Його поховали поруч зі школою, а в 1950-ті роки вдячні сулимівці встановили на його могилі обеліск.
Колишній маєток змінював архітектурну форму, його відбудовували і перебудовували. Але школа жила і певною мірою підтримувала паркову зону. Після її закриття парк занедбали. Після жовтневого перевороту він став народною власністю.  А ухвалою Київського облвиконкому від 28 лютого 1972 року парк визнано пам’яткою садово-паркової архітектури й передано в розпорядження Сулимівської середньої школи, яку через три десятиліття закрили. Отже, парк ніхто не доглядає.
Сумна доля й Покровської церкви. Невеликі ікони безбожники спалили, більші забрали місцеві мешканці. Зруйнували родовий церковний цвинтар, сплюндрували пам’ятки. Надгробні мармурові плити розтягнули під фундаменти комор. Серед церковного начиння було багато цінної літератури, срібних і золотих речей; знаменита плащаниця 1466 р. зникла безслідно, у небуття відійшла дзвіниця з сімома дзвонами. Лишився тільки постовий дзвін, відлитий 1750 року.
У 50-х роках церкву остаточно закрили. Небагато її майна врятували. Майже 20 ікон  зберігається у Музеї народної архітектури й побуту України. Ікона 1741 р. “Покров Богородиці” із зображенням портретів козацького роду Сулим експонується в Українському музеї образотворчого мистецтва. Згодом Сулимівську церкву перетворили на комору для зберігання зерна. Клопотання громадськості зберегти пам’ятку культури залишилися безрезультатними. 1975 р. Покровська церква дійшла піку аварійності. Тоді заступник голови Київської обласної організації Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури Н. І. Булаєвська, голова секції охорони пам’яток архітектури Є. В. Горбенко добилися включення її до списку тих об’єктів, які охороняються державою. 1976 року за кошти обласної організації Товариства провели перші реставраційні роботи, перекрито бані, дах церкви і прибудов до неї.
Тоді новітні варвари накинулися на споруду школи, яку закрили 1982 року у зв’язку з відкриттям нової в с. Кірове. Розбирають грубки, знищують голландські  та українські кахлі, виймають вікна, двері. На захист споруди стали члени Бориспільської організації Товариства охорони пам’яток історії та культури. Вони запропонували переобладнати школу під бібліотеку чи будинок відпочинку.  На жаль, з цього нічого не вийшло. Занедбаним і здичавілим був парк. Протягом двох років міськрайонна організація Товариства проводила суботники в парку, біля церкви. До роботи залучено спеціалістів Бориспільського лісового господарства. У наступні роки Покровську церкву реставрували і на свято Покрови 14 жовтня 1990 р. освятили і повернули церковній громаді. Були пропозиції зберегти приміщення школи і колишнього маєтку, створити тут пансіонат, музей козацтва або пристосувати його для народних промислів. Але у бідній державі, багатій на олігархів-мільйонерів та мільярдерів, не знайшлося духовно багатої людини, яка б любила Україну, її історію не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені, та змогла перетворити Сулимівку на мекку для туристів. Село пустіє. Зруйновано залишки колишнього маєтку, гине парк, викрали кам’яну бабу і тільки церква нагадує про давні часи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment