На храм до Богородиці

Друга Богородиця — споконвічний сільський храм у моїх Нагорянах. 1938 року тут освятили кам’яну, дивовижної архітектури церкву з рубленого каменю. Добували його на злазі, з білої скали, вручну випилювали пилками стандартні блоки, вивозили на крутосхил кіньми, підпрягаючись до возів, виносили на носилках, а то й у міхах з грубого прядива. Розминалися на вузькій дорозі між окопами, порослими незабутніми гав’язами, що собою обтикали городи, як густе зелене воїнство, що під милим, тендітним дрібним листям ховало насторожені, настовбурчені колюки. Попід гавзами вміли ходити хіба що коні, розчісуючи гриви довгим зеленим гребінням.
До цього у селі стояла маленька дерев’яна, закіпчена мільйонами свічок церквиця, яка здалеку пахла воском і ладаном і на стінах якої ікони на липі уже стали невидимими — злилися в один тон. Але із самого купола на всіх і на все дивилося велике, неторкане димом і часом Всевидюще Око, і мої земляки знали, що стежить Воно за їхніми вчинками не лише у церкві, а скрізь.

Віра КИТАЙГОРОДСЬКА,
м. Чернівці

Саме на 21 вересня припадає наше храмове свято, перша половина якого — церковна — літургія за участю кількох священиків із ближніх сіл, а друга — з кумами та родиною за широкими дубовими столами. Була ще й третя празникова пора — на данці під грушечкою, якій нині, очевидно, виповнилося уже понад півтора століття і вона перестала цвісти та плодоносити свої манюні, терпкі, як терен, зелені грушечки, але ще моцно тримається корінням, що повиходило із землі, вкритої подорожником і бабкою.
Найбільше чекали храмового свята діти, яким ще за два-три тижні купували “на празник” нові платтячка, штанці, туфлечки і батистові хустинки, щоб при гостях не витирали носа рукавом. Вони ж не відходили від старезних бабів-дідів, що готували обійстя до храму, впорядковуючи дровники, стайні, підмащуючи печі, підчиняючи підмурки, заготовляючи дрова. Найбільше роботи було все ж жіночої: треба все перепрати—перепідсинювати—перекрохмалити (кукурудзяним чи картопляним крохмалом)—перекачати качалкою-гладилкою. Над іконами та портретами з’являлися святкові рушники, на ліжках з точеними бильцями — вишиті гладко підзорники, стелю підпирали виджунжурені подушки, від величезних — метр двадцять на метр двадцять — до манюнької, під кулачок. На софах стелилися верети з клоччя у скумпійові чи чорні перемітки, підлога грубо мастилася жовтою глиною, а зовні підмурок — білою. На вікна витиналися нові витинанки з трішкатими паперовими квітами. А весь хатній непотріб складався “на тим часом” до ванькира, щоб не був на очах.
Чоловікам після великої роботи: ремонтів воріт, хвірток, засидів, вистелання кам’яних доріжок, рихтування криничного цямриння, приладнання нових вирізок на фасіят, лишалося лише вимити графини, стопки, розставити стіл та ослони і внести дров до печі.
Готувалося на храм кілька страв — голубці з білої кукурудзяної крупи, перець, начинений капустою, холодець, борщ, тушена риба з помідорами, печеня з курки, бабка з домашнього тіста і каша та кисіль.
З кожного подвір’я все те пахло по-своєму, повітря над селом загусало празниковими пахощами і вже ним самим можна було наїстися. А у великій хаті (світлиці) на плечиках вже чекали напоготові нові кашемірові плаття з білими комірцями, шиті у Лейби у Ленківцях, діагоналеві костюми від Рурика і такі ж картузи у вісім клинців. У великій хаті пахло глиною, горішинням, встеленим на підлозі, і ще трішки нафталіном, пересипаним у скринях від молі та мурах.
Ікони у куточку застелялися тюллю, бо очевидно, хатня ікона — це велика таїна спілкування з Богом, яку не мають наврочити чужі очі. І ось на столі розстелено бурунчукові скатерки, на лавках — верети у батках, а чи й забирані. По центру стола — калачі для кумів, покриті рушниками і баришиками, за поману за вмерлих. Ліворуч — графини з самогонкою: слив’янкою чи бурачанкою, дзбанки з узваром та квасом, або й компотом. Усе — напоготові. Як тільки у церкві дзвони сповістять завершення служби, з широких кованих воріт чинно вирушать у всі кінці села кликані гості, що відстояли службу, відмолились разом із нагорянцями за упокій мертвих і за здоров’я живих, відбили всі поклони під акафіст Різдва Богородиці і заслужили побути за празниковими столами.
На вулицях — густо. Одні йдуть від церкви, інші сходяться із Грушівців, Бабина, Ленківців, Коновки, Макарівки, Вороновиці, з Луки, Мар’янівки і навіть Молдови.
Багачі їдуть на возах, застелених вовняними пілками, простують і жебраки, сподіваючись, що когось запросять повечеряти після гостей.
Кумів і родину зустрічають на воротях, тричі з усіма цілуються, “Як, мой бри?” — питають одні в одних. Дітям же дістаються цукерки від зайця з кишені чи хустинки. Де і які зайці чи лисиці пекли ті пряники-цукерки, але ще жодна фабрика у світі не знайшла того найсмачнішого за всі часи рецепту, присмак якого не загубився і за півстоліття.
Чоловіки закурюють по самокрутці, жінки, роззуваючись на завбачливо простеленій перед порогом доріжці, прямують до “хатів” подивитися на нові килимки, дорожки і пілки, зроблені за рік від минулої Богородиці та нишком порозповідати секрети про щось таке, ох! чого не можна ніде і ніколи — лише на празник у кумів.
За стіл сідають усі, навіть господиня у святковому фартусі садовиться скраєчку, щоб вибігати за стравами. Спочатку піднімають килішки на ніжках за померлих, не цокаючись. А далі — за празник та за господарів, за гостей та за дітей, за здоровля та за те, щоб нарік здибатися. Уже перед печенею з гарячущої печі, що затамувала у собі всі розкоші наддністрянської кухні, чоловіки починають розімлівати від горівки та доброї їжі, жінки рум’яніти та палахкотіти очима, діти чекають на солодке, а крізь шибки чути, як гупає здоровезний барабан і під грушечкою, на плацу звучить перший гонорний марш калфам. Калфи беруться за плечі і йдуть уздовж вулиці під вівать, найстарший тримає графин, перев’язаний червоною стрічкою, підкалфа — коровай для музик. Як відгримить перший марш, старшому музиці вручають хліб—сіль, завдаток, та пригощають усіх музикантів. У пополудні, як на столах у празникових хатах повимащують із полумисків м’ясо з чорносливом, а у графинах на дні залишиться на нитку горівки (для годиться) і гості, і хатні вирушають на танець. Ідуть спроквола, розглядаючи тини та хати, питають про сусідів та знайомих, весілля, хрестини та інші новини. Ті, хто не може ходити, сидять уже на вулицях на лавочках, устелених битими хустками, зустрічають і проводжають світлими очима усіх, кого Бог дав щастя ще побачити цього року.
Є такі, що присідають від лавки до лавки, щоб ноги не гуділи, а все ж до музики дотягаються. Посеред плацу на всіх чекає змайстрована зі свіжого дерева трибуна, устелена веретами та замаяна квітками. На ній на всі боки блищать осяйною міддю труби: баси й альти, кларнети і литаври. Дріботять цимбали і гухкає барабан, торкоче дробушник і томно рохкає неподалік поросятко, уперше в житті почувши музику через паркан.
І коли сонце трішки скачається з-посеред неба і зачепиться за останню гілку грушечки, довкола плацу стає темно від людей. Усім хоч на такт, а заграли маршу, усім підморгнули збитошні музиканти, прикидаючи, куди підуть ночувати.
Добре захмелені гостеві чоловіки запрошують до танцю нагорянських молодиць, наші — сторонських. Гойра перебивається косою, волоські віваті — ляцькими. Перед стоячими — на фустках і веретах сидять баби, висунувши з-під спідниців жилаві, посинілі від тяжких робочих виразок литки. І коли музика вишкварить “Варварку”, видно, як у них сіпаються самі лише пальці, танцюючи у такт з усіма. Колись і вони миготіли тут шафановими спідницями у контра фалду, а тепер і сидіти тяжко.
Під самим окописьком, навпроти танцю, спиняється фіра з діжкою, набитою квашеними яблуками, поруч — продають льодяники на паличках або ж довжелезні цукерки в папіросці.
На перехресті хтось когось сіпає за барки, а потім обнімаються та цілуються, обмінюючись капелюхами. Молоді мами цугикають діточок, над данцем встають золото-срібні порохи і піднімаються дедалі вище, нові наглянцовані туфлі та білі сорочки стають сірими, як миші, і відіпрати той пил треба буде кілька разів моцним лугом з соняшничиння.
Хто кого переможе? Музика танцюристів чи вони музик?
У чоловіків поприлипали до спин сорочки, у жінок — до чіл баришні, краплі солодкого поту градом качаються по тілу, але ж музика не стихає…
І лише коли сонце докачається за сажень до обрію, а на бавках починають ревти корови, сповіщаючи газдів, що пора їх брати до стаєнь, музики грають сторонським гостям відхідний вівать.
Для своїх ще прозвучить яких 10—12 мелодій — стрімких і повільних, щоб можна було парубкові і дівці надивитися очі в очі, десь там, у гущавині танцю, щоб не бачили мама з татом…
Та сторонські додому розходяться не всі. Ті, хто приїхав кіньми та волами, повертаються до празникових столів і все починається спочатку: “Будьмо, куме! Гай дай, Боже, здоровля!” І сидиться кумпанією далеко за північ, або й до світанку, за довгими спогадами про все на світі, а ще більше за піснями про чумаків, Марусю, що погордувала багачем, циганку, що вийшла із гаю поворожити на щастя, яке залишилось десь там, за обрієм, де завжди так солодко примощується багряне сонце…

Післямова
Коли сьогодні під старенькою грушечкою біля півночі вмикають колонки і з них лине російська попса, а діти у цю пору ідуть на танці, — слово храм якось уже і не вимовляється. Ще накриваються де-інде столи, ще приходять до когось на якомусь куті куми, але храмового свята не чути, не видно, його не можна лизнути, як кугутчика із цукру, його не впіймаєш через погляд бабів на подорожніх лавках, нікому не прилипне до спини сорочка від заводного танцю.
Так, у барчиках-розтобарчиках поп’ють пива хлопці з дівчатами, як у рекламі. Біля динаміків покрутяться школярі у коротеньких спідничках та джинсиках, закурять мовчки цигарки, може, десь просквозиться якийсь мат. А про що говорити, коли храму нема?
Правда, десь так аж з-під неба вчувається тужна пісня, що співав її Захарко:
Відки ж їго взяти,
Де їго питати?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment