У літературному полум’ї «Червоних коней»

Андрій ПЕЧАРСЬКИЙ

Що символізують червоні коні, зображені на палітурці книжки?! Якщо це образ Пегасів, то чому вони без крил?! Яку мету ставив перед собою автор?! Такі питання виникали під час презентації книжки відомого літературознавця Михайла Наєнка “Художня література України” (третє видання), яка відбулася 14 вересня у стінах Львівського національного університету імені Івана Франка з нагоди очікуваного відкриття XIX Міжнародного книжкового “Форуму видавців”. Координатор презентації, декан філологічного факультету Ярослав Гарасим відзначив, що книга побачила світ у Видавничому Центрі “Просвіта” і рекомендована Міністерством освіти і науки України для студентів-філологів, учителів-словесників та викладачів ВНЗ.
Звертаючи увагу зацікавленої аудиторії на образ “червоних коней” (художник А. Вишневський), автор книги та її видавець — директор ВЦ “Просвіта” В. Клічак розповіли про співпрацю з відомим українським режисером і кінооператором Ю. Іллєнком, який дав згоду на поліграфічне використання цього малюнка, запропонованого ним свого часу до “одіозного” для радвлади кінофільму С. Параджанова “Тіні забутих предків”.
Оператор фільму Ю. Іллєнко ще за життя встиг побувати на презентації другого видання книги “Художня література України” і вручити її автору М. Наєнкові свій “роман-хараман”. На перехресті авангардних тенденцій національного бездоріжжя стосовно історичної пам’яті українського культурно-мистецького життя ХХ ст. постає правомірне запитання апостола Петра: Quo vadis? Власне, у цьому контексті М. Наєнко й запропонував використати для оформлення книжки образ “червоних коней”, які у певному розумінні символізують усю криваву історію української літератури, що розвивалася протягом століть у підневільних умовах. Її не раз саджали за ґрати, але вона знову і знову (хоча й на Пегасах з відрубаними крильми) відроджувалася, і летіла до свого читача, коронуючи своєю дивовижною прометеївською силою духу взірцеву літературу Європи та світу.
М. Наєнко намагався (бодай частково) показати у своїй книзі цей контекст, розглядаючи літературні явища України в художньо-стильовому та соціально-політичному руслі. Відтак вималювався своєрідний “сюжет” книги, у якому (за класичною теорією) є зав’язка, і розвиток дії, і кульмінаційні моменти, і розв’язка. Автор на презентації говорив, що усвідомлює певну умовність у характеристиці таких композиційних особливостей книги, але за її допомогою намагався досягнути кращої “читабельності” для загалу. Власне, це і було його метою, тобто популяризація української літератури серед широкого кола читачів.
Автор, відповідаючи на запитання аудиторії щодо відображення “кульмінаційних моментів” українського літературно-мистецького процесу, називав ті періоди народження нової літератури, які були пов’язані з творчістю “травестійного неокласициста” І. Котляревського і націоцентричного романтика Т. Шевченка, з реалістичним наповненням спадщини Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого, І. Франка, а також із розвитком раннього та високого модернізму (Леся Українка, В. Винниченко, П. Тичина, М. Хвильовий, Г. Косинка, М. Куліш та ін.).
М. Наєнко зазначав, що останні роки цього періоду є найбільш відчутними (“знаковими”) втратами в українській літературі. Їх також називають апокаліптичними, катастрофічними або епохою Розстріляного відродження (Ю. Лавріненко). “Щоб оговтатись після того розстрілу, — продовжував літературознавець, — українській літературі потрібна була ще повоєнна творчість О. Довженка й О. Гончара, “діаспорна” спадщина Є. Маланюка, Олега Ольжича, Олени Теліги, Ю. Косача, І. Багряного і В. Барки, дерзновенний прорив “шістдесятників” (поети “Нью-Йоркської групи”, Ліна Костенко, Д. Павличко, І. Драч, В. Симоненко, М. Вінграновський, Р. Андріяшик, Р. Іваничук, “пізнє шістдесятництво” (В. Стус, І. Калинець, Т. Мельничук та ін.)”.
Підсумовуючи свій виступ, М. Наєнко зауважив: “Відроджуючи художній потенціал розстріляного модернізму, я намагався зробити певний крок і в напрямку постмодерну, який останнім часом розвивається дуже суперечливо (О. Забужко, Ю. Андрухович, М. Матіос, С. Жадан та ін.), тому в презентованій мною книзі не набув достатньої характеристики. Адже для цього (як і для повнішого осмислення нині діючих в літературі “шістдесятників”) потрібен у ній окремий, одинадцятий розділ, який (є надія) з’явиться в наступному, четвертому виданні “Художньої літератури України”.
В обговоренні презентованої книги взяли участь професори і доценти Львівського національного університету імені Івана Франка: завідувач кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Тарас Салига, декан філологічного факультету Ярослав Гарасим, директор Інституту літературознавчих студій Любомир Сеник, директор Інституту франкознавства Святослав Пилипчук, автор-укладач цікавого двокнижжя “Афористика” Володимир Пилипчук та ін.
Задовольняючи студентське побажання, М. Наєнко подарував бібліотеці філологічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка свою книгу та підписав одну для групи студентів (№ “1-17”). Покидаючи аудиторію, слухачі ще довго перебували під враженнями образу “червоних коней”, який увібрав у себе історичну таємницю тої жорстокої дійсності українського полум’яного слова, на сторожі якого стояли митці різних епох.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment