Мовне поле Василя Равлюка

Мирослав ПОПАДЮК,
голова Снятинського районного об’єднання ВУТ “Просвіти” ім. Т. Шевченка, що на Івано-Франківщині

Відомий просвітитель Снятинщини Василь Равлюк, який народився 140 років тому, через усе життя проніс особливу любов і прихильність до рідного українського слова. В умовах польського засилля на всіх зборах і вчительських конференціях патріот-педагог говорив тільки українською мовою, його почали наслідувати інші вчителі. На цих засадах зростали національний дух, свідомість, патріотичні пориви краян.
Батько-хлібороб, щоб вивести сина в люди, віддав хлопця після закінчення сільської школи до гімназії в Коломию.
Коломийська гімназія заприязнила його з Василем Стефаником і Лесем Мартовичем, прилучила згодом до просвітницької праці серед народу. Побіжні відомості з рідної літератури та історії України аж ніяк не задовольняли передову молодь. Вона об’єдналася у таємний гурток. У цьому гуртку, власне, і пройшов другу школу Василь Равлюк — школу любові до українського слова та пісні.
Згодом краянин писав: “Стефаникові подобалася моя безжурна вдача: я, куди ходив, то все підспівував. У хвилини втоми чи журби просив мене співати”.
Пізніше Василь Равлюк став найактивнішим збирачем фольклору. Він відкрив у рідному селі невичерпні джерела народної творчості. Кілька збірок пісень, приповідок, зібраних ним на Покутті, опис весільного обряду в селах Орелець і Вовчківці зберігаються у рукописах відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України.
У гімназійні часи месією правди і честі, спонукою до пошанування рідного українського слова став для допитливого юнака Тарас Шевченко. Шевченківські пам’ятні вечори заворожували молодь.
За свої протестантські пориви, що були небезпечними для чужинської влади, краянин змушений був покинути Коломийську гімназію, як і його побратими. З 1891-го він продовжує навчання у Станіславській учительській семінарії, яку з відзнакою закінчує 1895 року. Але учительської посади йому на Покутті не дали. Довелося їхати в Радехів на посаду тимчасового молодшого вчителя, де він створює учнівський хор та читальню, що ще більше розізлило владу. Шкільна крайова рада перевела його у віддалене польське село Щахову на прикордонні з Галичиною.
Аж 1901 року стараннями мешканців села Вовчківці та його активного громадського діяча Григорія Запаринюка вдалося повернути педагога в рідні краї. Він стає завідувачем Вовчківської двокласної школи. Незламний дух допоміг йому активізувати громадську діяльність у селі. Він зібрав велику шкільну бібліотеку, якою користувалися вчителі, діти, усі сельчани. Організував шкільний і церковний хори, курси для неписьменних селян, заклав при школі взірцевий сад, учив дітей садівництва та бджільництва.
1905-го Василь Равлюк разом із Василем Стефаником заснували у Снятині окружний відділ товариства “Взаємна поміч українського вчительства”, а 1909 року — Снятинську філію товариства “Просвіта”, якою керував з невеликою перервою аж до 1939-го.
Просвітницькі ідеали стали надто актуальними з другої половини XIX століття, бо Нова Конституція в Австро-Угорській імперії зміцнила польські позиції в Галичині. Намітився спад українського національного руху, що посилило москвофільські настрої серед інтелігенції. Тож на противагу москвофілам на оборону національних справ стала галицька молодь, яка перебувала під впливом “Руської трійці” і творів Тараса Шевченка. Просвітницьке товариство поставило собі за мету “Спомагати народну просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і політичнім через видання практичних книжок і брошур… у тій мові, якою народ говорить”.
Равлюкові просвітницькі діяння не подобалися польській адміністрації, особливо після визвольних змагань ЗУНР.
Патріот-просвітитель не міг змиритися з польською окупаційною владою. Василь Равлюк з дружиною Анною не захотіли скласти присяги Польщі, за що педагога було позбавлено посади директора школи, пенсії та житла. Але цим влада не змогла припинити його просвітницьку активність, серцевиною якої є утвердження національного духу, рідної мови і українського книги.
Мовне поле Василя Равлюка і нині потребує найретельнішого догляду. Тож і виповів пророче та обнадійливо Марко Черемшина при врученні просвітянину Почесної грамоти товариства “Просвіта” такі слова: “Щоб те чересло, яке Ви викували до старого плуга, до краю зорало народну ниву, і щоб на тій ниві Ваша праця зійшла і буйно заколосилася”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment