Нещодавно в Національному музеї “Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні” відкрилася виставка “Пам’ять в ім’я майбутнього…” На ній було представлено 60 полотен (із 126-ти) з циклу “Розгойдані дзвони пам’яті”, створеного заслуженим художником України, лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка Валерієм ФРАНЧУКОМ упродовж сімнадцяти років. Крім нього у виставці взяли участь діти — юні митці, які через різні засоби образотворчого мистецтва представляють своє бачення трагедії Голодомору.
Микола ЦИМБАЛЮК
Напередодні здобуття Україною незалежності, в одному зі своїх інтерв’ю народний художник СРСР, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР, Шевченківський лауреат Михайло Дерегус сказав: “Скільки тем винесла на світ перебудова! Скільки істинно народних трагедій висвітлила вона в нашій історії! Якщо молодий художник хоче вразити глядача, то хай не тратить полотно на експресію мальованих жахів, а візьме сюжет з чорних часів голоду 1933 року. І якщо він справжній художник, а не моральний пустоцвіт, то його серце здригнеться від страшної картини всенародного горя, коли на родючих землях України вимирали цілі села з милості “батька” Сталіна. Коли я писав картину про голод 33-го, думав, що ми, художники, маємо за громадянський обов’язок створити художній літопис-пам’ятник тим невинно убієнним землякам, які були принесені в жертву тирану. Дуже сподіваюся, що мене підтримають”.
Тоді ці слова впали, лунко вдаривши у зболену душу Валерія Олександровича живодайним зерном. Не з книг чи кінофільмів, не зі шкільних уроків відфільтрованої совєтської історії пам’ятав він жахіття 33-го. Мільйонам українських дітей розповідали про нелюдську сторінку історії власної родини, їхнього села й усього народу живі свідки — батьки. Так було й у Валерія, якому мати, Марія Броніславівна Кобилянська-Франчук, 1918 року народження, мешканка села Зелена, що в Красилівському районі на Хмельниччині, часто переповідала:
“…Осінь 1932-го принесла багато біди… Ширяли, мов ті круки, по селах комуністи, активісти… Та потім прийшов той чорний 1933 рік… Забирали не тільки зерно, забирали всі харчові припаси в селян, навіть зварену їжу із горнят і тарілок. Боже борони, щоб було чути звуки працюючих жорен! Тоді приходили активісти, перевертали все догори дном, розвалювали піч і стіни у пошуках схованого клуночка зерна. То були і чужинці, і свої, сільські…”
А потім — тепер уже всім відомо — тріумф спланованої смерті. Вимирання цілих родин, сіл, районів… Голодомор, якому вжахнувся і який визнав майже весь світ. Увесь світ крім нащадків тих ідейних комуністів і незмінно імперської Москви, що навіть поставлені перед свідченнями живих і померлих, перед задокументованими і дивом вцілілими фактами, не визнають катування голодом цілого українського народу.
Безпосередньо побачити, почути про той страшний час змогли всі відвідувачі виставки “Пам’ять в ім’я майбутнього…”. Валерій Франчук разом із дітьми, Марією і Михайлом, створили документальний фільм вражаючої морально-духовної сили. Вони відзняли живу розповідь 94-річної Марії Броніславівни, його мами і їхньої бабуні, створивши за допомогою кінокамери ще одну картину життя і страждання, духовної сили і людяності на тлі нелюдського рукотворного лиха. Важко передати словами глибину трагізму старенької жінки, коли вона кволим від прожитих літ голосом розповідає: “Цілими сім’ями вимерли. Сім’я Горбачуків: Петро, Микола, Марія, Настя, Катерина, мати Варвара, батько Остап. Сім’я Петлюків: Микола, Остап, Катерина. Сім’я Шевчуків (по вуличному Соловейові) — Талимій, Петро, Марія, дочка Соловейова, батько… На “Горі” сім’я Легкодуха Захара. На “Садибах” сім’я Капустинських: Семен, Настя, діти Юганка, Катерина, Микола. На “Селі”…, на “Кутку”…”
Не оминуло страшне лихо жодної родини, хати, хутора, села: одне і те ж, не оминаючи нікого…
Душа рветься на шматки, нестерпно важко слухати і дивитися на екран, де кожне слово оповідачки, продубльоване субтитрами, супроводжується прізвищами й іменами невинно убієнних, що пливуть-піднімаються вгору, ніби чисті душі до Всевишнього. Нам, сучасникам, важко усвідомити глибину того пекельного злочину проти українського селянина, важко зрозуміти, а для художника, напевно, ще важче було висловити безмежжя людського горя пензлем. Але навіть після всього цього картини Валерія Франчука (“Жнива голоду” (2000 р.), “Реквієм” (2001—2004 рр.), “А душа співає!” (2007 р.), “Не стало людей, тільки душі” (1994—2003 р.) тощо), що переносять нас у ті важкі часи нашої історії, не пригнічують, у них не відчувається німа покора долі, немає фатальності буття. Сам він зізнається: “Я вірю в доброту людської душі, вірю в Бога, і, незважаючи на всі труднощі людського життя, намагаюся не втрачати цієї віри”.
Саме відлуння цих почуттів відомий художник хоче бачити у творчості молодих. Його сподівання виправдовуються. Так, наприклад, вихованці Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І—ІІІ ступенів “Колегіум мистецтв” із селища Опішня, що на Полтавщині, привезли свої гончарні роботи. Вирізняється одна колективна композиція: це стилізований колосок (символ хліба, родючості, життя), на якому гніздо з птахами (символ родини, продовження життя, світлого майбутнього).
У спілкуванні з великим мистецтвом, з болю, щирості і правди, з любові до рідного народжується справжнє мистецтво. Хтозна, можливо, за якийсь час хто-небудь із вихованців Державної художньої середньої школи ім. Т. Г. Шевченка чи студентів Київського державного інституту декоративно-ужиткового мистецтва та дизайну, які також брали участь у відкритті виставки, запалить і свою свічу пам’яті в ім’я майбутнього…
