Відлуння бою. 70-м роковинам УПА присвячую

14 жовтня ВО “Свобода” в Києві проведе Марш УПА. Збір учасників Маршу — о 14.00 біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Згодом відбудеться віче та Марш боротьби центральними вулицями Києва. По завершенні Маршу — святковий концерт.

Михайло СОПІВНИК

Благословенна земля Тернопілля пам’ятає багато героїчних подвигів Української Повстанської Армії в період визвольних змагань за Самостійну, Соборну, Українську Державу під час Другої світової війни і після її закінчення ще впродовж десяти років.
Про один бій, із героїчного чину УПА, сотні “Сіроманці” під проводом сотника “Голуба”, який відбувся на околиці мого рідного села Блищанка Заліщицького району Тернопільської області в травні 1944 року розповідає ця публікація.
На початку травня 1944 р. у село Блищанка увійшла сотня УПА “Сіроманці” і розмістилася на постій в урочищі Ярмівка на східному краю села в лісі над Потічком. Наше село в часи визвольних змагань ОУН-УПА було обозною станицею, в якій заготовляли продукти харчування, одяг, взуття, зброю, набої та все необхідне для забезпечення партизанських потреб. Для постою сотні обрали зручне, з військової точки зору, місце. З одного західного боку між урочищем Ярмівка відкрите поле зі схилом до Потічка, яке добре проглядається, а з другого, східного, повстанців прикривали ліс і повноводна річка Серет.
Сотня простояла більше тижня. Силами громад навколишніх сіл Голігради, Лисичники, Блищанка, хуторів Вовучків, Миколаївка було організовано харчування і доставку амуніції. Партизани проводили організаційно-пропагандистську роботу із залучення молоді до лав УПА. Охочих влитися до лав УПА було вдосталь.
Про ці події розповідав мені Михайло Піхлик із нашого села, який тоді ще 13-річним хлопчиком носив їжу партизанам. Так було і в суботу напередодні бою, коли Михайло приніс обід в урочище. Він розповів, що після обіду з повстанцями проводили політзаняття. Вів їх дяк із села Угриньківці (прізвища автор не запам’ятав), де Михайло вперше почув вірші Тараса Шевченка і вже ніколи не розлучався з “Кобзарем”. Після політичної підготовки новобранців навчали володіти зброєю.
Із селом був добре налагоджений зв’язок. Дмитро Горішний — мешканець крайньої хати від урочища Ярмівка (тоді 15-річний юнак) щовечора водив повстанців-розвідників верболозами понад Потічком у село. Хата Горішних завжди була партизанською хатою. Пан Дмитро хотів зробити в хаті музей партизанської слави, та цю ідею не підтримала місцева влада нашого села.
Після бою у Ярмівці Дмитра заарештували, він був під слідством, але через відсутність доказів його відпустили.
Спокійне життя сотні “Сіроманці” тривало недовго. 18 травня 1944 р. у святу неділю на світанку в село прибув запасний полк червоних, що розміщувався у селі Торське і близько 10-ї години почав наступ на повстанців із кутка Нагорінка по полю до урочища Ярмівка. Бій розгортався за стандартною схемою. Пан Дмитро згадує: “Піднявшись від Потічка на горб, де паслася наша худоба, я побачив розсіяні по полю чорні цятки. Їх було так багато, наче маку”.
Та партизани вже готувалися до бою.
Із розповіді Михайла Піхлика: “Сотник “Голуб” був родом із Чортківщини. Я визначив це по його говірці. Він мав військовий вишкіл, будучи на службі у польському війську капралом”. Високий на зріст, худорлявий, русявий, з бородою й вусами. Одягнутий у німецьку шинелю і синю гімнастерку, у чоботях і шапці-петлюрівці з тризубом. Через плече портупея, збоку пістолет, на грудях далековид.
Ось і все, що було відомо про сотника “Голуба” до 2002 року. Достовірні відомості про “Голуба” вперше опубліковано в книзі “За тебе, свята Україно” Нестора Мизика, викладача історії Чернівецького університету. Третя книга цієї серії охоплює визвольну боротьбу ОУН-УПА на території Заліщицького району Тернопільської області. Автор доклав чимало зусиль, щоб зібрати документи, фотографії, записати розповіді живих свідків і учасників тих подій. У ній зазначено: “Сотник “Голуб” — Петро Павлюк, 1918 р. н., уродженець села Дорогичівка Заліщицького району (це на межі з Чортківщиною. — Авт.). До війни очолював Товариство “Луг” при “Просвіті”. В одному з боїв у Циганському лісі Петро Павлюк загинув”. Це був щирий український патріот, просвітянин, борець-герой, самовідданий член ОУН.
Укрившись за Потічком на початку лісу, сотня зайняла оборонний рубіж і сміливо вступила у бій із полком червоних. Першу ворожу лаву вони підпустили дуже близько на відстань кидка гранати і за командою “Голуба” вдарили перехресним кулеметним вогнем з обох флангів оборони і всіма наявними засобами стрілецької зброї і гранатами. Першу лаву було повністю знищено. Друга й третя лави залягли на землю і стали окопуватися під постійним партизанським обстрілом. Бій тривав до настання темряви.
Оскільки це був запасний полк, то артилерії чи танків у червоних не було, але в другій половині дня їм підвезли міномети. Та й мінометами ворог не міг скористатися, бо коли мінометники намагалися підійти ближче, щоб міни лягали на партизанський рубіж оборони, їх розстрілювали з кулеметів, влаштованих на високих дубах, звідки велась і розвідка за полем бою. Якщо міномети переміщувалися назад, то міни вже летіли по своїх, що під час бою окопалися як-небудь. Нахил поля до повстанців додав їм можливості вести прицільний вогонь з усіх видів стрілецької зброї. І все-таки міномети завдали повстанцям відчутної шкоди.
Як саме почали і вели бій повстанці впродовж першої половини дня, розповідали мені Дмитро Горішний та учасниці цього бою (по неволі) моя сестра Тетяна Марчук (в дівоцтві Воробець), а також моя сусідка Ганнуся Олещук (в дівоцтві Лозінська). Третьою учасницею цього бою була ще одна сусідка Ганнуся Паньків (по-сільському Процева).
Ось як розповідає про цей бій у своєму листі до мене Ганна Іванівна Олещук: “Мені було 15 років і я згодилася допомагати повстанцям, коли до мене звернувся провідник “Супрун” із пропозицією про співпрацю. (На жаль, у листі пані Ганни прізвища і звідки родом провідник не вказано. На мою думку, це був повітовий провідник ОУН Микола Круцяк із с. Ворвулинці, Заліщицького району, який мав псевдо “Супрун”). Спочатку нас було четверо дівчат, а станичною була Текля Дорош. Виконували все, що нам доручали. Збирали харчі, одяг — хто, що давав для партизанів, ходили на зв’язок, носили естафети. Так ось 18 травня 1944 року станична Текля Дорош розпорядилася зготувати сніданок і віднести в Ярмівку партизанам. Ми пішли до крайньої хати від лісу урочища Ярмівка, в якій мешкали Горішний Василь із сім’єю. Зварили сніданок і поки все приготували — одержали новину про прибуття в село москалів прифронтового полку з села Тарське. Зі сніданком і цією новиною ми пішли до лісу. Це було близько 10-ї ранку. Ми тільки прийшли, віддали їжу, розповіли, що в село наїхало багато війська, а по полю до лісу вже йшли москалі. Партизани так і не поснідали, бо вже почалася стрілянина. Повстанці зайняли свої місця на оборонному рубежі. Нам, фактично ще дітям, довелося бути у тому бою 11 годин”.
Бій у Ярмівці не змовкав ні на хвилину. У другій половині дня вже закінчувалися набої. По зв’язку це було передано у найближчі села Лисичники, Голігради, Блищанку, на хутори Вовучків і Миколаївку. В цих селах станичні організували їхню поставку.
Ось що мені розповів мій сусід Мар’ян Ленгер, якому тоді було 12 років: “Доставити повстанцям набої доручили Анелі Малітовській, та кінь скинув її з себе і втік. Я впіймав коня і зголосився відвезти набої (кулеметні стрічки) партизанам. Через північне крило села “Колонію”, що прилягає до лісу, доїхав до краю села і погнав коня галопом далі по полю через “Долини” в бік Ярмівки. Та коли під’їхав до урочища з Нагорінського горба, в мене почали стріляти москалі. Це помітили партизани і кулеметним вогнем прикрили мене. Так вдалося відвезти набої і вже лісом, обминаючи поле, живим повернувся додому”.
Наступного ранку ліс зустрів карателів мовчанкою. Із села прислали підводи з ґаздами, щоб ті підібрали вбитих і поранених після бою. Червоних звозили з поля до Потічка і відвозили на вантажних автівках. Серед повстанців теж були полеглі, але москалі заборонили їх ховати. Уже потім, через два тижні, жінки з села Лисичники ховали вбитих хлопців-упівців.
Свідок тієї події Іван Рибцуник розповідав, що коли підбирали поранених червоноармійців на полі після бою, то майже всі вони розмовляли українською і кликали маму чи батька по-українському.
“Це були новобранці, — казав Іван Михайлович, — із-за Збруча, з Кам’янець-Подільщини і Проскурівщини”.
Ось чому їх так безжально гнали на упівські кулемети. Знову та сама тактика нищення українців, про яку писав О. Довженко, коли ненавчених молодих хлопців-новобранців із Наддніпров’я червоноармійські генерали гнали у Дніпро під німецькі кулемети. І коли в Жукова запитали: “Чи виправдані такі великі солдатські жертви?”, він відповів: “Так это же хохлы. Чем больше утопим в Днепре, тем меньше будет возни при отправке в Сибирь”.
А вже 22 червня 1944 року Жуков разом із Берією підписали указ № 007/42 “Про виселення усіх українців “…в отдаленные края Союза ССР”. Пізніше, на XX з’їзді КПРС Хрущов пояснив, що не вистачало вагонів для такої масштабної операції. Та не це зупинило правителів СРСР на чолі з кривавим вождем “усіх народів” Сталіним. Вони усвідомлювали, що в разі таких дій боротьба з теренів Західної України перекинеться на Велику Україну. А це вже загроза розвалу Совдепії.
Так що всім нині сущим українцям в Україні потрібно низько вклонитися воякам УПА за те, що ми залишилися і народилися саме в Україні.
Героїчна боротьба ОУН-УПА на два фронти, яку підтримувало все населення Галичини, Волині, Буковини, Закарпаття в середині XX століття, показала світові героїчний, незламний, волелюбний дух українського народу за своє визволення від чужинців і споконвічне прагнення українців до свободи, бажання жити вільно у своїй Державі!
Героїчний бій сотні УПА “Сіроманці” в урочищі Ярмівка — це тільки малий епізод боротьби нашого народу за волю, щастя й долю неньки-України!
Слава Вам, Герої! Вічна Вам пам’ять, Борці! Слава Україні!

Р. S.
1991 року на місці бою в урочищі Ярмівка патріоти села Лисичники встановили пам’ятний хрест полеглим у цьому бою вірним синам України. Весною 2004 р. на місці дерев’яного встановлено кам’яний хрест стараннями Марії та Ольги Журецьких із села Касперівці до 60-х роковин цього героїчного бою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment