Конгрес дій в обороні української мови

img_9811
Леонід Кравчук, Володимир Огризко, Володимир Василенко, Марія Олійник

6 жовтня в Будинку письменників України ВУТ “Просвіта” разом із Українською Всесвітньою Координаційною Радою, Світовим Конгресом Українців, Національною спілкою письменників України, Національним університетом “Києво-Могилянська Академія”, Громадським об’єднанням “Українська справа”, спільнотою “Український дім. Нова хвиля”, Координаційною радою з питань захисту української мови при КМО “Меморіал” ім. В. Стуса та Міжнародним благодійним фондом “Ліга українських меценатів” провели другий етап Всеукраїнського форуму “На захист української мови і державності” під робочою назвою “Конгрес дій в обороні української мови”.
У заході взяли участь і виступили Президент України (1991—1994) Леонід Кравчук, екс-міністр закордонних справ України Володимир Огризко, керівник телеканалу ТВі Микола Княжицький, голова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Павло Мовчан, заступник Голови Всеукраїнського об’єднання “Свобода” Андрій Мохник та голова Київської міської організації ВО “Свобода” Андрій Іллєнко, Євген Сверстюк, Володимир Василенко, письменники, народні депутати, громадські діячі. Модератором був заступник голови громадського об’єднання “Українська правда” Олексій Кляшторний. Пропонуємо до Вашої уваги найцікавіші, на наш погляд, виступи.

Створити критичну масу
суспільного опору зросійщенню
Володимир ВАСИЛЕНКО, доктор юридичних наук, професор, Надзвичайний і Повноважний посол:
— Сучасна мовна ситуація в Україні, що криє в собі небезпеку для української державності, виникла через такі чинники: неспроможність української влади протягом 20 років незалежності виробити послідовну і системну гуманітарну політику; індиферентність переважної більшості українського суспільства до гуманітарних питань (це також результат політики влади); агресивна настанова Росії щодо України. Росія нині здійснює проти України широкомасштабну гуманітарну агресію, кінцева мета якої — знищення незалежної Української держави й перетворення її на денаціоналізовану частину “русского міра”, тобто губернії нової російської імперії. Кремлівське керівництво інспірує та підтримує ведення проти України мовно-культурної війни, інформаційно-пропагандистської, історіософської і релігійної. Нинішня українська влада, радше керований Януковичем антиукраїнський режим, є інструментом здійснення російської гуманітарної агресії проти нашої країни. Об’єкт цієї агресії — не лише українці, а й представники національних меншин, усе українське суспільство. Пріоритетний, стратегічний напрямок російської агресії — мовно-культурна війна. Вона почалася ще після ухвалення переяславських статей 1654 року і ведеться понині.
Підписаний Януковичем законопроект Ківалова—Колесніченка, за задумом кремлівських вождів, має стати знаряддям тотальної русифікації України. Мова — стрижень національної ідентичності, яка своєю чергою є глибинним первинним підґрунтям єдності й міцності держави. Для досягнення цієї єдності мова титульної нації в кожній державі запроваджується у таких ключових сферах як державне управління, освіта, Церква, армія. Не була винятком в обох іпостасях — у білій та червоній, — Російська імперія, в якій панувала російська мова, а українська була під повною забороною у сферах офіційного вжитку.
Українська нація, попри поділ її між різними державами і тривалі періоди бездержавності, зберігала свою мову і свою ідентичність завдяки своїй структурі й чисельності, народній традиції і українській пісні. Однак у радянський період внаслідок запровадження комуністичним режимом системи зросійщення набагато жорстокішої і масштабнішої виникла реальна загроза самому існуванню української нації, а отже, і зникненню її з історичної арени. Протидіяти цій загрозі можна було тільки шляхом опору зросійщенню та відновлення незалежності України. Рух проти насильницького зросійщення України, який набув загальнонаціонального масштабу наприкінці 1980-х років, був водночас найважливішою складовою руху за відновлення державної незалежності України. Розгортання цього руху призвело до створення Товариства української мови й ухвалення 1989 року Верховною Радою України Закону “Про мови в Українській РСР”. У преамбулі цього закону записано: “Українська мова — один із вирішальних чинників національної самобутності українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвитку духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національної державної майбутності”.
Члени Товариства української мови, яке очолив Д. В. Павличко, (згодом — “Просвіти” на чолі з П. М. Мовчаном) відіграли надзвичайно важливу роль у створенні Народного руху України, результатом діяльності якого стало відновлення державності України. І нині боротьба проти зросійщення України та за збереження статусу української мови як єдиної державної — не самомета, а засіб захисту державності України.
Сьогодні незалежну державність України руйнує очолюваний Януковичем режим, який за своєю природою є організованим злочинним угрупованням, що сповідує не силу права і справедливості, а право сили і сваволі. Тому всі намагання української громадськості порозумітися з владою, зокрема й коли відбувалося проходження і супроводжуване численними порушеннями ухвалення у Верховній Раді України сумнозвісного антиконституційного закону, ні до чого не призвели.
На жаль, об’єднана опозиція виявилася неспроможною надати дієву підтримку акції студентського голодування та сприяти її перетворенню у мовний Майдан — широкомасштабну акцію громадянського спротиву антидержавній мовній політиці режиму Януковича. Єдиною політичною силою, яка реально підтримала студентський протест, було ВО “Свобода”. Сьогодні нам необхідно створити критичну масу суспільного опору зросійщенню та зазіханню на українську державність і мобілізувати громадськість на системні та активні дії з метою примусити владу відмовитися від антиукраїнської гуманітарної політики та руйнації Української держави.
Найкращим засобом захисту української мови і державності було б усунення нинішнього режиму з владного олімпу. Важливим кроком у цьому напрямі можуть і мають стати парламентські вибори. Ми повинні закликати людей прийти на виборчі дільниці і проголосувати за ті партії і тих кандидатів, які виступають за збереження статусу української мови як єдиної державної та стоять на позиції захисту української національної держави. Які б не були результати жовтневих виборів, першочерговим завданням є організація широкого руху за скасування підписаного В. Януковичем юридично нікчемного антиконституційного закону Ківалова—Колесніченка. Водночас необхідно вимагати ухвалення окремого закону про функціонування української мови як державної. Тим більше, що відповідний законопроект розробив народний депутат Сергій Головатий і зареєстрував його у Верховній Раді 13 серпня 2012 року під № 11075.
Треба відновити, продовжити та інтенсифікувати протестні акції, спрямовані на усунення з уряду Д. Табачника, який керує знищенням системи української освіти та її зросійщенням.
Необхідно змусити владу припинити зросійщення українського інформаційного простору та запровадити системні заходи державної підтримки українського інформаційного продукту, української книги, українського кіно, української пісні.
Нарешті громадськості необхідно взяти під контроль підготовку і проведення запланованого урядом на 2013 рік перепису населення. Надзвичайно важливими для цивілізованого регулювання мовної ситуації в Україні є форма питань про етнічне походження та рідну мову та відповідей на ці питання. Антиукраїнські сили і п’ята колона вже сьогодні закликають громадян України ідентифікувати себе росіянами, а рідною мовою записувати російську. Війні на знищення української ідентичності та Української держави можна протидіяти лише згуртованими зусиллями українських політичних партій і громадських організацій, лідери яких повинні порозумітися, розробити і спільно реалізувати план конкретних практичних дій, спрямованих на захист нашої Батьківщини.

Треба робити те,
що можна робити сьогодні
Леонід КРАВЧУК, Президент України (1991—1994):
— Запропоную Вам кілька дуже важливих тез, які допоможуть оцінити, наскільки ми можемо долучитися, підтримати, або через дискусію спростувати чи наповнити іншим змістом питання, що обговорюється. Кожна людина, яка дбає про Україну, її майбутнє, демократичні, цивілізаційні засади, про її духовність, культуру, мову повинна, незважаючи на те, чи є вона в партії, чи поза нею, чи належить до громадської організації, чи ні, — відповідно діяти. Діяти на захист високих українських цінностей. Це моя позиція, яка була і залишається від початків дискусії з Народним рухом України і моєї участі у владі на всіх її рівнях. Думаю, що ніхто не зможе спростувати те, що я щойно сказав.
Я маю власну позицію щодо української державної мови, і відстоював її завжди, зокрема, й тоді, коли формулювали 10 Статтю чинної Конституції. Більше того, за радянських часів я був одним із авторів того закону, який діяв до цього часу — “Про мови в Українській РСР”. А там уперше за радянський період було записано — “українська мова є державною”. Також там були виписані всі акценти: політичні, духовні й організаційні. Людина мала певний час, щоб оволодіти державною мовою, але від неї вимагали спілкування державною мовою.
Сила тиску на владу завжди існує в кожному суспільстві. Чи готові ми до конструктивної співпраці з чинною владою? Якщо ми скажемо — ні, тоді повинні чекати поки зміниться політичний устрій. Коли він зміниться? Очевидно, не завтра і не післязавтра. Що за цей час відбудеться, якщо нічого не робити, а тільки закликати? Тому я, як перший Президент України, взяв на себе відповідальність — переконати чинного Президента та інших представників української влади вступити в конструктивну дискусію, щоб шляхом спілкування змінити на краще те, що можна змінити. Ми підготували зміни до закону, який ухвалений. І подали цей змінений закон на обговорення. Сказати, що цей документ поза увагою, я не можу. Віце-прем’єр направила його в Національну академію наук — і ось є низка оцінок профільних інститутів, які в цілому схвалюють цей проект. Найближчим часом ми маємо зібратися робочою групою і проголосувати за нього, адже у нас ще не було офіційної процедури. А без неї документ не офіційний. Якщо ж зараз оголосити бойкот робочій групі, тоді зберуться ті, хто не бойкотує і проголосують проти. Тоді піде розголос — що це за документ, що його навіть сама робоча група не підтримала? Про яке подання і ухвалення можна говорити? А технологія така: зі змінами, які внесли інститути, за проект голосує робоча група і подає документ у Мін’юст для того, щоб вивірили юридичні, термінологічні й технічні формулювання. Після того закон подається на розгляд Верховної Ради, ухвалюється і вже тоді на підпис Президентові. Така домовленість існує. Засідання буде наступного тижня і я просив би на нього прийти.
У резолюції, яку підписав Янукович, написано, що в Україні має бути створена система законодавства про використання мов. І державної, і мов меншин, і мовної політики в цілому. Ідеться про те, що один закон не вирішує всіх питань і мають бути ухвалені принаймні два закони — “Про державну українську мову” і “Про мови меншин”. Меншини у нас є, і вони повинні мати точне формулювання щодо прав своїх національних мов. Таким чином, не все безнадійно. Будь-який крок можна використати на свою користь, не галасуючи і не чекаючи, коли змінимо політичну владу. Але поки що за 20 років, — вибачте за таку сміливу заяву, — ми ще не надто багато закликів здійснили. І не тому, що не хочемо, а тому, що не підготовлені підвалини для того, аби щось змінити. Тому кожен із нас мусить робити те, що може.
Сьогодні підготовлена програма про розвиток державної української мови в межах 20 мільярдів гривень. Я нещодавно спілкувався з Прем’єр-міністром України. Він запевнив, що цю програму після урядового обговорення відправлять на затвердження. Це вперше за всі роки незалежності ухвалюється програма з фінансовим обґрунтуванням. І в цьому питанні є позиція і Януковича, і Азарова — таку програму затвердити. То потрібно це зробити чи ні? На мою думку, необхідно робити те, що матиме користь сьогодні. І так кожного дня.
Позиція — “воно не таке, як я хочу”, не відповідає моєму баченню стратегічних цілей держави, не означає, що потрібно чекати, доки хтось прийде і змінить цю ситуацію. Якщо ми всі не об’єднаємося, то буде важко щось змінити. Без реальної участі на всіх напрямах, які схвалені і підтримані владою, але де ми можемо впливати на ухвалення рішень, я ніколи не втрачав надії і не припиняв боротися за те, щоб така співпраця існувала. Своїм прикладом і зараз, під час ухвалення цього мовного закону, і під час роботи в Конституційній асамблеї, хочу показати, що співпраця стає реальною, якщо ми займаємо послідовну, системну українську позицію: національну, демократичну, державницьку, європейську. Зі ста осіб у Конституційній асамблеї 75 завжди підтримують цю позицію. Хто мені скаже, в чому неточність, огріхи чи антиукраїнська дія Конституційної асамблеї? Опозиція каже, що ми все переробимо по-своєму. І що? За 20 років жодного результату. Не так просто це зробити. Я проти цього і завжди закликаю до конструктивної роботи. Адже, як казав Йоган-Фрідріх Шиллер, героїчних слів у наших політиків набагато більше, ніж героїчних справ.

Думати не про компроміс,
а про перемогу
Андрій ІЛЛЄНКО, голова Київської міської організації ВО “Свобода”:
— Коли йдеться про захист української мови, йдеться про зміст української держави. У нас є дві чітко окреслені політичні і громадські течії, які пропонують фактично два проекти України: або української національної держави, де українська мова буде державною однозначно, або креольської (з культурною орієнтацією на метрополію) постколоніальної держави, де українська культура сприйматиметься як відстала, архаїчна, придатна лише для етно-фольклорного використання. А політика, економіка, медійна сфера творитиметься мовою імперії, як це й відбувається тепер. Нинішня політична еліта нав’язує Україні саме варіант креольської держави, імперської культури, імперської мови. Маємо певні відмінності, але вони зумовлені тим, що сьогодні олігархам, які представляють постколоніальну державу, так краще експлуатувати населення і витягувати звідси гроші. Якщо завтра, наприклад, надійде вигідніша бізнес-пропозиція з Кремля створити якийсь федеративний союз чи об’єднання з Росією, то вони це зроблять.
У нинішній ситуації нам необхідно усвідомити й позбутися поширеної помилки — треба перестати сприймати політику як апріорі брудну справу самозакоханих циніків, які приходять туди піаритися, і осмислити історичний досвід. Про причини поразки українців на початку ХХ століття під час перших національно-визвольних змагань дуже добре написав Дмитро Донцов. Українська Народна Республіка зазнала поразки від більшовиків тому, що ті розглядали будь-яке питання як політичне, як етап приходу до влади. А тодішня українська інтелігенція, яка була в Центральній Раді, виділяла господарські питання, мовні тощо. А перемагає завжди той, хто будь-яке питання розглядає як політичне.
Сьогодні в Україні будь-яка сфера суспільного життя регулюється рішеннями уряду, парламенту, конкретних політичних сил, конкретних політичних діячів. Якщо ми відмовляємося на це впливати, не хочемо, щоб представники, які думають так само, як ми, були в парламенті, в уряді, на державних посадах, це означає, що ми добровільно віддаємо політичну сферу нашим опонентам, нашим ворогам. Теорія малих справ, звичайно, працює, але як системна глобальна стратегія, розрахована на перемогу.
Наприклад, у 1920-х роках Україна була в складі СРСР, проте ми мали величезну хвилю українізації. Але політична влада не була в руках українських патріотів. Коли тодішні керівники відчули, що національне відродження набрало надто масштабних форм, його знищили за півроку: кого розстріляли, кого посадили в тюрми — і українізацію було згорнуто. Треба зрозуміти, що національне відродження, мовна, гуманітарна політика буде системною, довготривалою, результативною тільки тоді, коли українські патріоти матимуть політичну владу.
Леонід Макарович Кравчук розповів про свої пошуки компромісів із нинішньою владою. Згадаймо 2005 рік. Тоді мали шанс нарешті побудувати українську Україну і цей шанс бездарно змарнували. Одна з причин у тому, що замість дотиснути ситуацію до кінця, почалися компроміси: “Універсал національної єдності”, меморандуми. З ким? Із тими, хто ненавидить Україну, знищує нашу націю?
В Україні є три можливих шляхи розвитку: або тотальна перемога українських сил, або антиукраїнських, або хиткий баланс, політичне болото, яке тривало 20 років. Надія зберегти це болото і в ньому утримати якийсь анклав українськості — це ілюзія. Не можна будувати державу на порожнечі, на компромісі антагоністичних сил. Треба думати не про компроміс, а про перемогу.

Матеріали підготували
Надія КИР’ЯН, Євген БУКЕТ
Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment