Степан ВОВКАНИЧ: «Ідея відродження корінної нації має бути сильнішою»

foto-21Степан Йосипович Вовканич — провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України, доктор економічних наук, професор. Він — і економіст, і соціолог, і політолог. У колі його творчих інтересів — проблеми підвищення духовно-інтелектуального потенціалу людини і нації, системи ідеологічного забезпечення державотворчих процесів в Україні, основою яких повинна стати Українська Національна Ідея. Тож розмовляємо із С. Й. Вовканичем про нові виклики, які ставить не завжди прихильний до України динамічний світ, про адекватність нагальних завдань, які слід негайно розв’язувати…

— Що сьогодні потрібно Україні як гарантія її майбутнього?
— Три міцні стовпи патріотизму: висока українська національна ідея (УНІ), суспільний інтелект глибокого її розуміння та політична воля керівництва країни щодо широкого втілення в практику комплексу сучасних складників цієї ідеї.
— Яка роль національних ідей на різних етапах державотворення?
— Національна ідея будь-якого етносу — світоглядна система, яка складається з візії, тобто загальної картини її бачення, теоретико-методологічних підходів до місії та практики втілення в реальне життя. Для уярмлених народів вона переважно зводиться до здобуття власної державності, а відтак — до її розбудови та подальшого соціально-економічного, духовно-культурного, науково-технічного, інформаційного та іншого розвитку країни аж до її інтеграції на рівних партнерських засадах у світове співтовариство.
Усім існуючим національним ідеям притаманна одна типова особливість: вони функціонують в інтересах конкретної нації. Немає у світі єдиної для усіх етносів національної ідеї. Ця категорія властива етнічним, громадсько-політичним формуванням, що стали націями, власне, усвідомлення державницької ідеї свідчить про їхнє становлення такими. У таких націй є свій усталений суспільний концепт, ідеологічний духовно-інтелектуальний супровід державотворення, що ґрунтуються на ідеї (мрії), яка консолідує спільноту, є її підоймою, програмою і дороговказом діянь. Українська Ідея теж має свою генезу розвитку.
Нація повинна об’єднатися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “країна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобути або вмерти” за неї до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав і досягнень їх життєвих стандартів. Упродовж цього тривалого і складного періоду на історичний генезис складових УНІ, як і на будь-який генезис інших суспільних напрямних, впливали та впливатимуть спадковість і новаторство, еволюційність і революційність, зовнішні й внутрішні чинники, їхні суперечності, інтереси і, зрештою, боротьба за них.
— Проте в Україні досі, на жаль, немає нічого більш невизначеного і водночас найчастіше вживаного, аніж дискурс національної ідеї.
— Ви маєте рацію. Доморощений негативізм, псевдонаукове критиканство та лукавство владного інтелектуального антиукраїнізму, сучасне кочубейство, бажання на ньому висунутися чи прислужитися сусідові, а відтак — дезінформувати власний народ, розколоти і поділити країну за мовою, економікою, ринками, конфесіями, героями, пам’ятниками переповнюють інформаційний, нібито — національний, простір зухвалістю, цинізмом та марнославством. Чому, на відміну від цивілізованих країн, в Україні досі немає законів про натуралізацію (набуття громадянства) іммігрантів, про покарання зловмисних заперечень Голодомору (аналогічно Голокосту) як геноциду українського народу, про духовно-інтелектуальне забезпечення ідеології стратегії національного відродження і державотворення, врешті, немає правдивої історії про подвижників УНІ та люстрації лютих ще живих її поборників? Чим більш ослаблена корінна нація, тим сильнішою має бути ідея її відродження. А ми лишень спекулюємо нею, особливо цинічно під час виборів, реалізуючи партійні інтереси. Це притаманно і чинному уряду, і опозиції.
— Чому так довго всі вдумуємося в нашу національну ідею та не можемо відважитися на підвищення її активної ролі в сьогоднішніх процесах державотворення та становлення нації?
— Я вже це сказав на початку: відсутнє патріотичне розуміння УНІ, нема національної духовно-інтелектуальної еліти як чолівки такого розуміння в соціумі, у широкому суспільному загалі; ніхто не прищеплює знання національної ідеї як дороговказ розвитку, як інструментарій консолідації і мобілізації нації. Немає людей. Незалежність України — це глибина залежності кожного з нас від усвідомлення нашої ідеї, потреби щоденної праці на неї.
Знання національної ідеї, усвідомлення її значення дозволяють адекватно зрозуміти історію українського народу і держави та ефективно прогнозувати їхнє майбутнє. А нерозуміння національної ідеї України не дозволяє вибудувати цілісну концепцію її минулого, оцінити сучасне й унеможливлює розроблення адекватного стратегічного прогнозу майбутнього. Відсутність національної ідеї або її деградація ведуть до руйнування країни.
Новітня українська понад двадцятилітня практика державотворення та становлення нації беззаперечно актуалізує перед духовно-інтелектуальним проводом спільноти передовсім два основоположні завдання. Перше: об’єднати націю. Без сконсолідованої громадянської нації звести міцний підмурівок нашого державотворення неможливо. Друге: визнати, що фундаментом і наскрізним елементом цього підмурівку має стати широко соціалізована УНІ — густо змішана на загальноукраїнських інтересах, високих суспільно-моральних, традиційних духовних і матеріальних цінностях — обітована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина Помісна церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інший простори, історична пам’ять, конкурентоспроможна економіка, благополучна екологія, заможний народ, європейський вектор інтеграції, рівноправні взаємини зі всіма добрими сусідами зокрема і світовим співтовариством узагалі.
— Безумовно, кожна країна прагне закласти у будівлю свого дому державотворення та становлення нації якнайміцніший підмурівок — свою національну ідею, адекватну історичним етапам цивілізаційного поступу. Українська нація дещо затрималася з адаптацією, відтак — соціалізацією своєї державницької ідеї. Що більше, злочинно довго за неї вбивали, виселяли в Сибір, її подвижники, кращі сини і доньки не одного покоління поплатилися життям, колоніальна влада працювала на її знищення.
— Це правда, але дивімося ширше, глобальніше. Кожен загарбник насамперед розстрілює Ідею розвитку нації, Слово як Логос народу, духовно-інтелектуальну еліту як його ядро. Тому щоденно маємо проводити плебісцит: працює Українська Ідея та чи може вона реально діяти, якщо задля неї ніхто не трудиться? Наперекір кривавій історії, спротиву ззовні і внутрішньому маємо говорити про УНІ в контексті завдань сьогодення, позитиву і тяжкої праці для якомога швидшого їхнього розв’язання. Здавалося б, усе гаразд. Національна ідея вийшла на арену публічного громадянського осмислення і світового визнання. Українству за національну ідею не треба умирати, а продуктивно, творчо, самовіддано і чесно працювати та жити, втілюючи її новітню місію в багатогранних внутрішніх і зовнішніх напрямках. Національно-патріотична спільнота активно шукає обґрунтування сутності феномену УНІ. Проте до цього долучилися апологети колишніх імперій, медіатори глобалізаційного зодноріднення, колоніальних ідеологій і світів, щоб позбавити українську націю цілісної системи традиційних світоглядних цінностей і духовно-інтелектуального супроводу сучасних державотворчих процесів як орієнтирів загальнонаціональної єдності та інтеграції. У нас має бути чітке і виразне визначення на макростратегічному ідеологічному рівні Великої Ідеї та її робочого оперативного інструментарію — Малої Ідеї, за допомогою якого реалізовуватиметься стратегія відродження і розвитку народу.
Українська Національна Ідея — це своєрідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів; це концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу нації, тобто людей — державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі зусилля та здобутки сучасні і майбутні, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної громадянської спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, щоб наблизити національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумової його життєдіяльності на шляху прогресу та добробуту.
Ця дефініція достатня для нації, тяглість розвитку якої не переривалася. Збереження ж національної тотожності титульного народу, який упродовж віків намагалися знищити, вимагає вивчення її не лише як явище складної соціально-економічної, етнічної, культурно-мовної, релігійної, екологічної та іншої природи в духовно-інтелектуальному, феноменальному і вельми динамічному історичному контекстах, а й як багатофакторну програму сучасного розвитку країни, підвищення її суб’єктності, субсидіарності, конкурентоспроможності і т. ін. Отже, УНІ — це не лише програма дій на завтра, засвоєння і збереження набутків минулого, його історичних, традиційних інституцій, а й науково обґрунтовані, сконсолідовані, інноваційні та інтеграційні спрямування сучасників у світоглядному, мотиваційно-ціннісному та інших духовно-інформаційних, просторово-часових вимірах. Врешті, УНІ — це не лише семантичний знак об’єднатися, ідеологічна його основа, а й лоція, за допомогою котрої належить привести український корабель у гавань Державності європейського рівня.
— Бажання осквернити саму постановку проблеми української ідеї, не дати їй позитивного тлумачення і перспектив в інформаційно-просторовій, інноваційній моделі розбудови національної держави, її євроінтеграційних намірів ставить на порядок денний нагальну потребу: опрацювати систему ідеологічного забезпечення державотворення. Обпікшись на чужинській монополії тоталітарних ідеологій, ми боїмося доторкнутися думкою до своєї. На чому, на Вашу думку, ґрунтуватимуться загальноукраїнські інтереси, що складуть стратегічні напрямні національної ідеї, її сучасний ідеологічний дизайн?
— В Україні є дві найбільші спільноти. Одна — українськомовна, що складає титульну націю, яка дала назву державі Україна, розбудова якої, власне, була багатовіковою ідеєю цієї корінної нації. Друга — російськомовна, прийшла у військовому обозі, яка від початку приходу гнітила вже саме бажання українського народу мати свою самостійну державу, розвинути питому мову, традиційну культуру, вітчизняну освіту, науку, книговидання, Помісну церкву, тобто всі духовно-інтелектуальні сегменти національного інформаційного простору. Ба більше, ця громада своєю імперсько-шовіністичною національною ідеєю, почавши від царсько-радянського (і не тільки) гасла “розділяй і владарюй” до постсовіцьких закликів “обустраивай” Росію, поширюй “русский мир”, — начисто перекреслювала і перекреслює УНІ, досі вважає її ворожою, сепаратистською, націоналістичною видумкою, тобто такою, за яку слід жорстоко і криваво переслідувати її подвижників. В українців, мовляв, немає ні мови, ні землі, бо це все відірване від росіян, поляків, румун і т. ін. Словом, УНІ могла розвиватися, обговорюватися тільки у вузькому національному середовищі. І зараз ми маємо боротьбу двох спільнот — українськомовної “на нашій — не чужій землі” та російськомовної на не своїй, а загарбаній території — за право виходу на цивілізаційний простір. Одна хоче повнокровно долучитися до цього простору, а друга — не дати їй це зробити, етнічно обмежити її внутрішнім середовищем, шароварами, співом, танцями ощасливлених “хахлов і малоросов”.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment