Іван БАГРЯНИЙ (1906—1963). Воїтель

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
І. Багряний

Він із письменників бурхливої вдачі, рідкісної цілеспрямованості. Тому сприймається як сліпучий феєрверк. Тому так важко розмежувати, розкласти по поличках його таланти. Напрочуд цілісна натура. Поет, прозаїк, публіцист, маляр, політик — це все він, Багряний. І на всьому карб особистості, що мов карти перетасувала свої чесноти і підпорядкувала їх одній меті — боротьбі за визволення України.
“Багряний — людина, чиє життя й творчість — одне уперте й героїчне, велике НІ: ні — русифікації, ні — цензурі, ні — безправ’ю, ні — нелюдяності, і тисячі менших ні, пронесені й стверджені крізь тортури й фронти, крізь подвиг праці й працю подвигу”.
Ці слова належать його сучаснику, скупому на похвалу Ю. Шевельову. З ним перегукується сучасник наш: “Людина-слово, людина-вчинок, людина-вулкан, людина-подвиг, людина-легенда” (М. Слабошпицький).
Хоч як дивно, ні там, ні там ні краплі перебільшення. Ключова характеристика Багряного — людина-спротив.
Спротив почався ще тоді, коли, навчаючись у російській школі, хлопчик почав писати вірші українською. Спротив визначив його ідеологічний вибір, коли червоні “уболівальники” за долю трудового народу вбили його діда і дядька.
Попри дивовижну щільність характеру, Багряний-поет — твердий горішок для освоєння. Хаос, шукання, рух — це з констатацій С. Гординського. Щось подібне відчуває при першому знайомстві й сучасний дослідник.
Щоб зрозуміти Багряного-поета, треба зрозуміти Багряного-людину у всій сукупності зацікавлень. З огляду на популярність його прози, перекладеної кількома іноземними мовами, дуже легко піти хибним шляхом і відмахнутися від його поезії. Сприйняти її як щось підпомічне, другорядне.
Це не так тому, що Багряний — поет. Для вдумливого дослідника його творчості Г. Костюка — передусім поет. Висловлювався у тому ж дусі й сам Багряний.
Маємо свідчення й чужомовних поцінувачів його творчості. Зокрема французького критика, члена Академії Гонкурів — Андре Біллі. На його думку, “Сад Гетсиманський” написаний поетом. Те ж зауважив і критик В. Вольмен з іншого французького тижневика. Та попри ці й інші авторитетні свідчення, Багряний-поет опинився на периферії уваги.
У його поезії, надто ранній, відлунюють чи не всі напрямки і літературні школи. Він пафосний, риторичний, декларативний, але й споглядальний, стишений, задивлений у пейзаж, надто українського Лівобережжя, як у “Скельці”. Він загальний і конкретний. Незграбний і витончений. Імпровізаційний і досконалий. Надгіперболічний і звичайний. Мальовничий і аскетичний. Епатажний і “нормальний”. Бриластий і гладкописний. Мелодійний і прозаїчний. Складний і простий. І над усім домінує характер, пристрасть. Інколи її більше, ніж поезії.
Це дало підстави І. Качуровському говорити про “рвучку енергію вислову”. Спостереження слушне. Але Багряний рвучкий не тому, що “так тоді писали”. Рвучкість органічна. Вислід характеру, налаштованого на перманентний спротив і боротьбу.
Багатослів’я Багряного-поета пояснюється схильністю до ліро-епіки, до розгорнутого, з відгалуженнями сюжетного чи фабульного полотна, що рано виокремило його з-поміж ровесників. Повістярський хист шукав виходу уже з перших кроків у поезії і в подальшому дав найвагоміші плоди саме в жанрі поеми. “Монголія”, “Ave Maria”, а надто великий за обсягом роман у віршах “Скелька” були написані у молодому віці і в рекордно стислі строки. Як ліро-епік і сатирик Багряний відштовхувався від Шевченка, аж до виражальних засобів, яросного викривального полемізму. Герой “Скельки” прямо навертає до образу Яреми в “Гайдамаках”.
Поеми Багряного — конкретика і живопис. Безперечно, цьому прислужився неабиякий малярський хист. “Скелька” — то майже кінематограф. За предметністю, яскравістю, виписаністю епізодів. І це попри певний тематичний анахронізм, що спонукає згадати Шевченка з його мотивом покривдженої жіночої долі.
Г. Костюк називав Багряного поетом великої уяви і самобутнього образно-мистецького бачення. Відзначав багатоплановість образу, непідробний ліризм, ритмічну й евфонічну свіжість, пісенність, особливу ноту “філософсько-суспільної медитації з виразним нахилом до сатирично-інвективної поезії”.
Із цих дефініцій годилося б виокремити багатоплановість. Можливо, саме в ній криється причина, що найкращі речі Багряного: “Гуляй-Поле”, поема “Золотий бумеранг”, “Монголія”, “Собачий бенкет”, “Блокада” і низка інших непрочитані чи прочитані поверхово.
Із сучасників поета тільки Костюк, здається, зробив рішучий крок у цьому напрямку. Кажучи про “Монголію”, написану у 20 років, слушно зауважив, що сам цей образ узято “для учуднення”, насправді ж поема — проекція на сучасність. Про поему “Золотий бумеранг” висловився у тому дусі, що такої потужної сили слова про космос, “з присмаком інтимності, іронії і сарказму” українська література ще не мала.
Цікавий підхід до “Гуляй-Поля”. Критик уникає категоризмів, безапеляційних констатацій і характеристик. Висловлюючи захоплення, вдається до припущень і цим відразу прихиляє до себе.
“…це не є поезія у звиклому розумінні. Що це є — відразу трудно визначити. Ясно одне: це жаский крик душі поета, крик випадково, в силу професійної звички, записаний. А може, це візії великої пристрасти і ненависти, візії суб’єктивного, гіперболізованого бачення світу, охоплення страшної, але деталі, якоїсь закутини? А може, це філософічно-психологічне осмислення доби переддня атомової бомби? Може, це свідоцтво всебічного глибокого бачення і відчуття наших днів? А може, хаотичне марення, алогізм, безґрунтя хворої душі? Може, поклик, благання, пересторога… А може, це віра, глибока і фанатична віра у грізного, непоборного месника всенародного?”
Костюк мимохідь прояснив, чому досі перед поезією Багряного в нерішучості зупиняється аналітичне перо. Занадто багато отих “а може”.
Повернувшись до поеми уже по смерті автора, дослідник застерігав не шукати в ній ні чистої мови, ні законів поетики. А сприймати як крик украй напружених нервів. Звідси, мовляв, і її незвичний синтаксис: важкий, гострокутний, ламаний. Синтаксис поеми, що сприймається як уламок нелюдської доби і душі поета. То велике щастя, каже цей вдумливий аналітик, що твір Багряного не планований, не обтесаний, не скомпонований за нормативними приписами. Що мова його не унормована, не витончена мова. Інакше це був би фальш, твір утратив би свою вибухову силу.
Час просвітлює. Сьогодні немає сумніву: “Гуляй-Поле” — крик про Україну в її історичній тяглості. Домінанти поеми — пристрасть, масштаб, синтез. Ці якості знову ж таки навертають до Шевченка. Але й до Біблії. Але й до “Галілея” Плужника. Аж до часткового інтонаційного перегуку. І це попри світоглядну полярність цих поетів.
Багряний з властивою йому прямотою багато разів говорив про призначення слова. У листі до І. Твердого він писав, що справжня поезія “поза межами будь-якого канону”, його різкі випади проти неокласиків — спротив людини, яка дотримується інших ідеологічних та естетичних принципів. Органічний опір людини дії, непримиренного воїтеля зі злом, для якого неприпустимі не тільки слабкості й компроміси, а й будь-який пасив, як і дезертирство в культуру.
Ще зовсім молодим у передмовці до поеми “Аvе Маriа” він зухвало задекларував: “Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — ще категорія злочинців, до якої не належав і не хочу належати. Не іменуй же мене поетом! Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі”.
Він був і лишився людиною, яких справді мало в літературі. Не розколовся, витримав тортури у сталінських катівнях. Це коштувало йому здоров’я. Арештований у 25 років, у 32 — став пенсіонером. Не менших, а чи й більших тортур, бо від своїх, зазнав в еміграції. Ідеться передусім про комарину дрібноту, яка тнула, доконувала його морально, наклеювала на нього ярлик “совєцького агента”, що намагається розкласти українську еміграцію політично, била вікна у його квартирі, загрожувала смертю йому і членам його родини, безперервно цькувала в пресі і навіть — Еверест підлоти! — опублікувала некролог за його життя. Якщо до цього додати полемічні виступи таких авторитетів, як Д. Донцов, В. Державин, Ю. Клен, І. Кошелівець, деякі з яких спровокував, скажемо заради справедливості, він сам, та долучити до того букет його болячок — діабет, туберкульоз, хворобу серця, то лишається тільки подивуватися з непохитності цього зраненого духу. Дух витримав. Не витримало тіло. І він згорів у неповних 57.
Роздумуючи над цим, доходиш висновку: “Гуляй-Поле” — то ще й вияв особистісного, доглибного. І переконуєшся в точності формули Шопенгауера: стиль — фізіономія духу, він точніше відбиває людину, ніж обличчя.
Багряний мав моральне право на присуди й вироки: “Поети — євнухи у наш двадцятий вік”. Уточнював: “Я лиш всього про земляків моїх”, про тих, які “в капелі євнухів при каті”.
Автор “Гуляй-Поля” і “Золотого бумерангу” знав і шанував творчість Рильського, Бажана, Тичини, Сосюри. І водночас на запитання — хто є найбільший поет в Україні? — відповідав так: якщо до ренегатства — то Рильський, якщо до компартійности — то Бажан, якщо до академічного боягузтва — то Тичина, якщо до розбещености — то Сосюра.
У читача, який розгорне книгу Багряного на його маршах і гімнах з їх неминучими лобовими рішеннями, чи який знає поета за текстами традиційного гладкопису, може скластися помилкове про нього враження.
На перший погляд, Багряний як автор популярної поеми “Антон Біда — герой труда” — то ніби відступ від себе. “Рвучка енергія вислову”, складні синтаксичні конструкції поступилися тут місцем прямоказанню і зрозумілості. Це ввело в оману навіть глибокодумних. Качуровський хоч і поставив її в ряд із “Кому на Руси жить хорошо” Некрасова і “Василием Теркиным” Твардовського, усе ж виніс вердикт, що вартість поеми винятково “пропагандивна”. Прозірливішим виявився Костюк, який назвав її блискучою. Це так, надто якщо виходити із самонастанов поета щодо “емансипації простого слова”.
Так сміятися зі страшного, так винахідливо на оманливо безтурботній ноті подати історію поневолення України більшовизмом і не збитися на фальш не зумів жоден з українських поетів. І якщо вже говорити про літературні чесноти, то які доречні в поемі, як зачаровують у ній усвідомлені повтори, загалом уся її вигадлива структура. Це народний погляд на трагедію.
Маємо підтвердження сказаному Костюком про Багряного як про поета великої уяви. І не відкидаємо при цьому її пропагандистської вартості. “…Біда” остудив голови багатьом з тих, хто ладен був повірити радянським агітаторам і погодитися на добровільну репатріацію.
Небуденний хист Багряного-сатирика відбився і в його памфлетах і пародіях. Одна з них: “Як втне Косач, То вже пробач, Не втне читач, Хоч сядь та й плач. Не плач, читач, Нехай Косач. Не плач, Косач,  Нехай читач”. Про цю грань таланту поета часто забувають.
Ще несправедливість: майже зовсім випав із обігу Багряний як автор творів для дітей. Надто “Казки про лелек та Павлика-мандрівника” і поеми “Телефон”. Не заперечуючи впливів, зокрема Чуковського, усе ж маємо віддати належне фантазії автора і його  майстерності. Твори ці годилося б видати, як, до слова, й “Антона Біду” з винахідливими малюнками автора.
Погоджуючись з тими, хто твердив про поетичне “різнотрав’я” Багряного, не забуваймо про позицію поета, який кинув виклик своєму часові. Та позиція чітко означена у його “Думках про літературу”.
Багряний, попри усі войовничі гасла, був людиною широких поглядів. Він готовий погодитися з тими, хто вважав, що література має фіксувати дійсність із безсторонністю дзеркала. І навіть з апологетами мистецтва для мистецтва. Але з суттєвою поправкою: подібне можливе тільки на відповідних етапах і за відповідних ситуацій. Мотивація: якщо ворог зі своєї літератури зробив знаряддя духовного і морального поневолення, усі інші погляди на призначення слова абсурдні. Шлях кожної великої літератури — шлях боротьби. Велика література починається з усвідомлення великого призначення. Потужного ідейного навантаження як рушійної сили.
Мотив знайомий, не ним вигаданий, але наповнений циркуляцією його бунтівної крові. Що вижило, що на часі із констатацій і засторог Багряного? А хоча б це. Поет задається питанням — чому Україна має неодмінно орієнтуватися на Європу чи ще на когось? І на дерзновенне “чому?” дерзновенно запитує: а на кого орієнтувалися Гомер, Вергілій, Катулл? Автор “Слова о полку Ігоревім?” На кого орієнтувалися світочі Європи, що маємо на них орієнтуватися?
Велика література — національна література. Якщо хочемо її мати, то ні повторювати, ні пережовувати чужого не повинні. Потрібні українські Шекспір, Сервантес, Бальзак, а не їхні епігони. І непотрібна література збочень. Інтелектуальних і сексуальних. Отруйна література така ж шкідлива, як і отруйна ковбаса. І — формула: “Не через орієнтацію, не через інтернаціональне до українського, а через наше національне (виділено автором — В. Б.) до загальнолюдського”.
Такий Багряний-сучасник. Немудро глушити цей тверезий голос, механічно виставляючи у функції меча й щита естетику. “Те, що здійснив Багряний, не осмислено” — каже його біограф і доскіпливий дослідник О. Шугай. Осмислюймо ж.
ГуляйПоле

Лежить Гуляй-Поле в крові і сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
В ожугах,
В м’язах,
В трісках…
І навіть не крячуть ворони —

Жахаються круки, минають здаля, —
Шкіриться жаско, смердить земля.

Смердить і душить фосфором і тротилом,
Паленим м’ясом і динамітом…
І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!
Де були очі?! Де ж тут могили?!
Де матері, а де діти!?

В смерчах землі, в гекатомбах руїн,
В чорних роздзяплених кратерах
Від дітей від дрібних тільки пил один…
І не плаче мати, і не тужить дзвін,
І ніхто вже їх не збиратиме.

Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама.
Брат брата не знайде, і сестер нема.
І дітям уже матерів не знайти.
І навіть не знати, де ж ставить хрести? —
Піроксиліновий сморід і пил.
Мільйони мерців обійшлись без могил.
Розметані кості згниють без хреста…

Гей, ти ж, Земле моя золота?

Перед ким, перед чим завинила єси?
І яких не кормила ще круків!?
Та і хто не знущався з твоєї краси?!
І яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб і кості дідівські піднесли з могил
Й перемішали
З костями онуків?!

Мовчить Гуляй-Поле,
мовчить Гуляй-Поле,
Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,
І лежать його діти — лежать соколи…
І ніхто не скаже ніколи-ніколи,
Що й вони, що й вони ж були люди.

Гей, і були люди — горді орли!
Тільки ж прості й не лукаві були.

О, ви, що цей келих страшний піднесли,
Чи самі ж ви його пили?!

Не тужить дівчина, не плаче сестра
І рук не ламає матуся стара, —
Одплакала доста — не чути ніде.
Ні вітер не віє, ні крук не паде.
І пташка тужлива тікає також…
Гей, ти, Земле моя!
За що ж!?

За те, що Ти дика була і плідна,
Ясна, як червона калина,
За те, що Ти сонцю близька і рідна,
І мила, як тая дівчина!
За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
Що Волі вітчизною завжди була.
Грімлива, співливая Земле моя! —

Хто ж розсудить!? Який судія!?

Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде.
А стрілка помалу іде та й іде…

Хай іде. Хай стікає жалоби мить.
Хай жахтить ця земля й мовчить.
Нехай неминучість присуд веде.
Хай стрілка до риски йде, —

Аж поки не стане на грані отій,
Що стоїть Страшний Суд на ній,
Аж поки не крикне хтось
в мряці страшній
Жаске й невблаганне — “СТІЙ!!!”

Схитнулись тумани, як фата-моргана.
Хтось уже кличе. Десь уже манить…
Вже вітер жалобу відбув і встає
І хмару несе, як знамено своє.

Вже вітер шумить і полин гуде…
Хтось там понурий, мов тінь, іде, —
Ступає задумливий і мовчазний
В кереї своїй бойовій.

І кінь десь засідланий, кований вже
Пряде одним вухом і тоскно ірже,
І оком кривавим у ніч позира…
То не тінь — то страшна мара.

Встає від розритих могил і руїн,
Іде Гуляй-Полем — проходить один.
Іде мовчазний і блідий, мов туман, —
Грізний, страшний отаман.

Іде отаман по руїнах, мов тінь.
Ступа по уламках усіх поколінь.

Над кратером чорним понуро стає.
Рукою затримує серце своє.
Торкає ногою три черепи він —
І чорний,
і жовтий,
і білий один:
…Прапрадід був,
Прадід…
І син…

Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! —
Як буряне море, кипіло й гуло.
Були в нього діти, гей, були соколи!
І не було сили такої ніколи,
Щоб скорило, щоб їх знесло.

Три черепи повні сирої землі…

Секунди біжать у їдучій імлі —
Стрілка іде до своєї мети…
Та ніщо не виповнює пустоти.
Мариво блідне, хистке, як омана, —
Фата-моргана, фата-моргана.

Вітер шумить. І полин гуде.
І кінь ірже…
Та ніхто не йде!
Не чує ніхто і не бачить його,
Мов немає роду того!

Мов немає вже гордих, лиш ниці й покірні, —
Нікчемні пророки і брехуни,
Дрібненькі політики й говоруни,
І паралітики… — лише вони —
Продані, зраджені і невірні.

Меч не тримається в їхній руці,
І переляк на лиці.

О, де Ти, Мужній, Простий і Великий —
Благословенний на меч і бої?!
Вибухають воплем, вибухають криком, —
Ждуть Тебе сироти твої й каліки
Й невідомщені малята твої!

Удар громами. Смерчем прийди.
І поведи!
І поведи…
О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний!
Як Бог, Вогнеликий!
Як земля, Чорний!
Меч правосуддя! Кара Господня! —
Де Ти —
Меснику всенародний?!

Безжалісний, і невблаганний,
І безрозсудний, і предковічний.
Із всіх жорстоких єдино правий!
Страшний,
Апокаліптичний!

Неповинная кров — клятьба Твоя.
Ти — єдиний з усіх Судія.

Тінь Твоя ходить. Вітер гуде…
Іде по кістках він.
Іде…
Іде!!!

(Стрілка доходить своєї межі). —
Ходою тяжкою іде, мов чужий,

Вдивляється мовчки до серця свого, —
Дивиться вглиб — і не бачить його, —

В муках, в вогні обернулось в такий
Камінь
Обсмалений і тяжкий.

Він виходить на дике бескиддя руїн.
Мов чорний орел, позирає один.
Вітер керею йому роздима…
“Нема!…Ще орлят нема…”

Ще лежать між розритих
дідівських могил.
Ще ковтають глину, сльози і пил.
Ще їх не окрилив відчай і гнів
Для страшносудних боїв.

Келих не повен. Ще крапля паде.
Ще стрілка до риски своєї іде…
Він пестить ефес і жде:

…Вам мало на світі сиріт і калік?!
Гряде ж
М І Й!
Р І К!!!

І свисне Він так, що туман впаде.
Застогне земля і загуде.
Задвигтить Гуляй-Поле небачено ще.
І — лявіна потече.
Невблаганна. Безодвічна.
Страшна. Апокаліптична.
І приб’ють вони серце,
мов стяг, на стовпі…
І встануть каліки… І встануть сліпі…
І кинуться юні… Мужні… Старі…
І сестри зґвалтовані, і матері…

І дитя подаватиме кріс і набій
В цей святий, страшносудний бій…

Прокотиться смерч.
Й не поможе ні “Боже мій!”,
І не врятує “пробі!” повалених ниць…
Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!
Загатяться кратери кістками ворожими,
Черепами грабіжників і дітовбивць.

Над головами ґвалтівників і паскуд
Довготерпеливі повершать Суд.

І розвіють пил. І розвіють прах.
І ляжуть самі на чужих кістках.
І вітер над ними, як щит, приб’є —
Як Меч Правосуддя — ім’я Твоє.

Лежатимуть там, щоб колись розцвісти.
Лежатимуть всі. І над всіми — Ти
І серце Твоє. І не візьме їх тлінь —
Офірованих
В ім’я поколінь.

Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Цвістиме чебрець. І не буде того,
Хто б Тебе осудив за діла Твої, —
Такого
Нема судії!

А якщо десь є — убий і його!
Щоб знав міру моря Твого.

Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Густиме над маками соняшний гонг.
І густиме в віках Твоє ім’я —
Єдиний, найбільший з усіх Судія!

Благословенний.
Могутній, як ниви і синь.
Вічний
В серцях поколінь!

Січень, 1944 р.,
Тернопіль

* * *

Перепілка в житі — радість.
В пшеницях волошки — смуток.
Ворон з ріль — печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті на крутому
Нам не личить жаль.

Погоріла синь — на грози.
Посмутніла даль — на сльози.
Миготить — на кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов.

Млою ворог? — В блискавицю!
Хто суддею? — В грізну крицю!
Щоб на світ благословиться
Став наш день і час.

По боях і клекотінні
Встане день в яснім цвітінні.
І прийдешні покоління
Пригадають нас.

Перепілка в житі — ніжність.
В пшеницях волошки — дума.
Мак червоний — кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов.
1926, Батурин

Рибалки

Сонце схилилось над кряжем —
Дивиться в сивий туман.
“Нумо, Івасю, наляжем!”
“Нумо, Іван…”

Човен. Як сковзалка, води.
Весла — блискучі мечі.
Шепіт осоками бродить,
В далях хтось пісню виводить,
Та перепілка кричить.

Там, за тією сагою,
Там, де рокити старі, —
Сивий дідусь над кугою
Зніме з тичок ятері —

На ніч тихенько розставить…
Скриє тички в куширі
І перехрестить осоки,
Щоб берегли до зорі…

Місяць і зорі високі,
Небо і води глибокі,
Зорі внизу і вгорі, —
Щоб берегли до зорі…

Сонце сховалось за кряжем,
Кануло в сивий туман.
“Нумо, Івасю, наляжем!”
Сонце — сховалось за кряжем.
“Нумо, Іван…”
1925

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment