Ірен Роздобудько: «Люди все бачать»

Ірен Роздобудько — одна з найуспішніших українських письменниць. Вона народилася в Донецьку, проте пише книжки українською мовою. Закінчила Київський національний університет, нині — головний редактор журналу “Караван історій. Україна”, викладає в Театральному університеті (курс кінодраматургів), однак, окрім роботи в різноманітних ЗМІ, працювала офіціанткою в ресторані, Снігуронькою у фірмі “Свято”, шпрехшталмейстером у цирку, методистом у кінотеатрі, кіномеханіком у відеосалоні, диктором радіогазети металургійного заводу… Певно, цей життєвий досвід дозволив пані Ірен Роздобудько написати 25 книжок, проте вона не вважає себе професійним літератором.
У ній є неабияка твердість характеру, принциповість, проте пані Ірен вражає філософською терпимістю, коли іноді спілкується з безцеремонними та безпардонними читачами…
Про деякі стрижневі моменти творчої натури Ірен Роздобудько — в нашій бесіді, у якій вона дає оцінки викликам дійсності.

— Пані Ірен, Вас часто ідентифікують із письменницею “полегшеного” типу, яка пише попсу, тобто мікс із трилера-детектива і жіночої прози. До цього спонукають і назви Ваших творів “Мерці”, “Ескорт у смерть”, “Останній діамант міледі”, “Зів’ялі квіти викидають”… А як Ви себе визначаєте як письменницю? Ви націлені на вічність чи сприймаєте писання книжок як суто комерційні проекти? Що спонукає Вас писати романи — жага самоствердження, слави, прагнення хоч дещо покращити, підлікувати світ?
— Відповідаючи на це запитання, скористаюся влучним нещодавнім відгуком одного зі своїх читачів: “Cкладні соціальні проблеми та проблеми індивідів вона гарненько замальовує легким сюжетом, не забуваючи про їхній суспільний резонанс. Часто цей сюжет настільки легкий, що його називають жіночим і перестають бачити суть…” Це написав хлопець із Тернопільщини. Так, я намагаюся писати “легко і просто”, особливо на початку твору. А вже хто заглиблюється далі і дочитує до кінця починає розуміти “хитрість”: під легким стилем є таке нашарування різних питань і проблем, що сюжет відступає на другий план. Принаймні так я намагаюся писати і ціную тих читачів, хто розуміє не текст, а “підтекст”. До речі, першим покупцем на Форумі видавців у Львові нової збірки “Останній ескорт у пастку”, яка нещодавно вийшла в подарунковому варіанті у видавництві “Спадщина” був… священик, вся родина якого читає мої твори. По-моєму, приклад досить красномовний, щоб не виправдовуватися щодо “полегшеності” моїх творів.
Ну і, звісно, я далека від “комерційності”. Хоча не бачу нічого поганого, що люди купують і читають мої книжки, чекаючи на нові. Але я “хворію” на записування думок з… шести років. Голоси і герої мучать і не полишають мене ні на мить. Мета творчості таких ненормальних, як я, дуже гарно сформульована у вірші Ліни Костенко: “Зискуй сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів”. Слава, комерція, наклади — для мене порожні слова. Якщо це все є — то вже не моя заслуга. То заслуга читачів, котрі купують мої книжки. І за це їм низький уклін!
— У творах Ви різна — детективна, психологічна, трагікомічна, містична, навіть сатирична. А що Вам ближче? У якому жанрі почуваєтеся комфортніше?
— Я не замислююся над жанрами. Я вважаю, що працювати в одному жанрі — якесь ремісництво та обмеження. Зараз на мене валиться “фентезі”, але дуже реалістичне, життєве, “фентезі” як метафора. А після того — вже знаю! — буде щось історичне. І ніхто мені не заборонить бути такою всеїдною і жадібною до нового!
— У “Ґудзику” читаємо: “Життя не має смаку, в чистому вигляді воно — як дистильована вода. Ми самі додаємо у нього солі, перцю чи цукру. Коли життя набуває смаку — серце болить сильніше”. Чого у Вашій натурі більше?
— Певно, що трагізму і надриву. Сприймаю кожен день, як останній. Так для таких і пишу.
— Яка проблематика Вас найбільше зачіпає?
— Вона є у всіх творах, навіть у детективних! Пошуки себе і свого призначення в цьому світі, нелюбов до “трав’яного” та бездумного існування більшості “простих” людей нашого суспільства, справжні почуття і важкий шлях до всього справжнього, що пролягає крізь боротьбу з собою, сміливість робити вчинки, а не плисти за течією. А простіше кажучи, в кожному творі в той чи інший спосіб я кажу: “Життя — одне, воно — коротке, кінець — єдиний для всіх. А тому — живіть, а не пристосовуйтесь. І — думайте, що і навіщо ви робите”. Це є і в “Якби”, і в “Ранковому прибиральнику”, і в “Зів’ялих квітах…” і врешті з 25 книжок, які написані, і в тих, які ще пишуться. Навіть у… дитячих!
— Вперше вийшло подарункове видання Ваших творів — три детективи: “Останній діамант міледі”, “Пастка для Жар-Птиці”, “Ескорт у смерть”. Це — море крові чи павутина інтелектуальних розслідувань? Ваше ставлення до жанру детективу? Як на мене, у знаменитих творах усіх часів закладено детективну інтригу…
— Детектив — основа будь-якого твору, навіть дуже ліричного. Адже цей жанр, як жоден з інших, передбачає особливу “школу”: динаміка, інтерактив, коли читач є співавтором і співучасником дії, чітку структуру і ясність думки. Одне слово, щоб навчитися добре писати “лірику” чи навіть модний “потік інтелектуальної свідомості”, треба дисциплінувати себе в цьому складному жанрі. Але все-таки додам: “море крові”, як на мене, вторинні речі. І детективом можна сказати те, про що я вже говорила вище!
— Що нині є в роботі? Або ж на підході до читачів?
— Я не забобонна, тому із задоволенням скажу про це. Отже, дописую роман “ЛСД (Ліцей слухняних Дружин)”, у роботі роман “Той, хто не стріляв”, уривок із якого вже надруковано в журналі “Сучасність”, думаю і поволі складаю (поки що в голові) збірку коротких повістей “Зроби це ніжно”. Щойно це напишу, почну… авантюрно-історичну повість із часів козацтва, адже вже рік маю з цього купу цікавого матеріалу.
А на підході до читачів найближчим часом (уже в друці) — повість для підлітків “Арсен” (Видавництво Грані-Т) і дві повісті під однією обкладинкою: “Все, що я хотіла сьогодні” (це перевидання) і “Лікарняна повість” (видавництво КСД), щось зовсім для мене нове і в новому жанрі, який сама не можу визначити.
Дав би Бог часу здійснити це все. Адже я не професійний письменник і маю два місця роботи, де мушу виконувати свої обов’язки.
— Чи є у Вас таке: оце писатиму для читачів, а це напишу — для душі. Книжка все-таки має бути товаром. На початковій стадії у письменника з цим завжди проблема, згодом ім’я починає працювати на нього. Отже, коли Ви були більш вільні, розкуті — раніше, чи тепер (а може, навпаки)?
— Я завжди пишу лише “для душі”. Але варто додати — і для душі читачів. Як це пояснити? Звісно, нині кожна освічена людина “на початковій стадії” може написати твір “Як я провів літо” — і написати досить вправно. Так, що надрукують. І, можливо, ніхто й не відрізнить фальшиву річ від написаної душею і кров’ю. Але секрет у тому, що “поганий письменник пише про себе, а добрий — про інших”. І це одразу видно. Я це завжди пам’ятаю, як аксіому: писати про інших, як про себе — і навпаки.
Раніше просто над цим не замислювалася, воно якось саме мене вело. Виписувати себе і свої ситуації мені ніколи не було цікаво. Тепер, бачачи стільки читачів, я відчуваю більше відповідальності й менше розкутості щодо деструктивних і брутальних речей. Адже “словом можна вбити”. Я в це вірю і тому маю певні табу, обмежую себе в якихось небезпечних передбаченнях, намагаюся дати вихід і надію. Адже все, про що ми пишемо, що випускаємо назовні — здійснюється в реальності. Коли я це відчула — ось тоді і почала обмежуватись і уникати деструктивізму в Слові. Хоча це і модно…
— Від чого Ви найбільше залежите? Скажімо, Ви видаєте “Караван історій”. Що ця робота дає (окрім заробітку), що забирає?
— Заробіток! Але! Завдяки цій роботі я спілкувалася майже з усіма знаковими постатями в Україні, людьми, перед якими схиляюся. Скажімо, з пані Марічкою Миколайчук, з якою ми і плакали, і сміялися під час інтерв’ю, із Володимиром Талашком, якого тепер знаю з цікавого боку — шахтарського хлопчика, що під ковдрою читав книжки в повній безвиході, з дивовижним Анатолієм Хостікоєвим… Усіх не перерахувати за десять років. І кожна така людина залишала свій слід і… свій сюжет.
Кожна робота забирає час. Адже крім “Каравану”, я ще веду свій курс кінодраматургів у театральному університеті. Але крім часу — більше нічого. Все залишається при мені!
— Держава ганебно ставиться до своїх письменників — як до безгонорарних галерників-ентузіастів. Поняття “український письменник” відрізняється від аналогічного поняття в інших країнах (навіть африканські країни мають своїх нобеліантів). Що Ви думаєте про це (з огляду на саму себе, на свій шлях, до речі, нетипово щасливий)?
— Моя думка з цього приводу не змінюється від початку, коли мій перший вірш було надруковано в газеті “Комсомолець Донбасу”. Вона така. Я ніколи нічого не чекатиму від держави, яку уособлюють люди при владі, хоч якою б вона була: “моєю” чи такою, як зараз!
Моя держава — то мої читачі.
А від держави, як від структури, мені абсолютно нічого не потрібно! Шкода, що раніше старше покоління звикло до різних стипендій, грандів, державних гонорарів, будинків відпочинку, лікарень, їдалень і іншого — того, що розслаблює і розхолоджує тебе. І, часом, на жаль, робить залежним. А що робити тепер, коли це все скасовано, а звичка отримувати “від держави” — залишилась? Я маю інші професії, які дозволять заробити на хліб. І при цьому бути письменником (хоча я дуже не люблю такого визначення!).
Але держава мусить попіклуватися про книговидання і книгорозповсюджування. Однак то вже видавнича справа. Я можу лише підтримувати всі вимоги видавців.
Щодо “нобеліантів” — окрема розмова. Про це піклується не держава, а незалежний комітет. У нас буде свій нобеліант, коли твори хоч одного з претендентів перекладуть хоча б у п’яти країнах світу. За вільний переказ твору “на мигах” ніхто такої премії не дасть.
— Не можу не запитати про “мовне питання” у людини, яка з російської мови перейшла на українську. Нині закон фактично захищає російську мову, українську кинуто напризволяще. Втім, почався парад регіональних мов… Ваша думка з цього приводу?
— Вона така, як у всіх нормальних, зокрема й російськомовних, людей: автори закону розписалися перед мільйонами своїх громадян у… невігластві, у небажанні вчитися, ворушити мізками, у безграмотності і, зрештою, у неінтелігентності. Прописні істини: державна мова має бути єдиною і… скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина.
Крім того, вони образили і мільйони інших народів, які живуть в Україні — татар, вірменів, євреїв, болгар, греків. Я підтримую їх у їхньому прагненні мати свої газети, школи тощо.
Закон — повний абсурд. Адже, скажімо, якщо на Донбасі чи в Одесі більшість — російськомовне населення, то “регіональною” треба робити не російську мову, а захищати права українськомовних громадян! Так і скрізь, де проголосували ті нещасні невігласи, котрих в Україні так сильно утискають! Бідні, бідні… Як сказав Джордано Бруно — “свята простота…”. Ними зманіпулювали і вони швиденько підкорилися.
— Якою мірою вітер політизованого сьогодення вривається у Ваші твори? Що Ви думаєте про нашу дійсність? Як Ви оцінюєте те, що довкола нас кипить?
— Вривається. Але, знову-таки — не “лобово”, а метафорично. Це є в “Якби”, це буде в “Той, хто не стріляв”, в “ЛСД”. Повною мірою є в “Оленіумі”, який, на жаль, не припинив бути актуальним. Звісно, у мене є своя громадянська позиція — і без неї в книжках не обходиться. Але часом хочеться затулити вуха і очі, як і всім нині. І подумати про вічне. Скажімо, про те, що “все минається — і ЦЕ минеться”, що назад шляху в деспотію не буде, хоч би як цього хотіли наші нинішні можновладці, що треба подумати про душу і про те, що ТУДИ з собою нічого не забереш, крім нового (чи не дуже) костюма. Що ЛЮДИ ВСЕ БАЧАТЬ і що їх не треба вважати дурним стадом, а головне: усе бачить Бог. Ось що кипить довкола. Але я вірю: докипить до справедливості. Тільки треба набратися мудрості, віри й мужності. А для цього читаймо більше розумних книжок!

Спілкувався
Володимир КОСКІН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment