Посеред виставкової зали Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків на світлому килимі, підмостивши маленькі подушки, діти старанно виводили фломастерами палички, намагаючись надати легкості своїй руці, щоб завершувалася рисочка, мов довга кома… Акбар Хурасані показував кожному школярику, як правильно написати каліграфічні знаки мовою фарсі, схожі на ті, що вписані в обрамлення його картин.
Ганна КОЗАЧЕНКО,
член правління Українського фонду культури
Цей екзотичний майстер-клас Акбар Хурасані провів, аби наблизити своїх глядачів до мистецького світу, дорогого йому з дитинства. Для Акбара його талант став рятівним — із пекла афганської війни юнак потрапив до постчорнобильського Києва. Його з радянського культурного центру в Кабулі направили здобувати професію художника до нас. Він мріяв про Ленінградську художню академію, а потрапив в Україну.
— Тепер я розумію, як мені пощастило, — усміхається художник. — І не тільки через клімат.
Через рік навчання на підготовчих курсах, опанувавши російську мову, склав іспити в Художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури), а на четвертому курсі став учнем видатного живописця, благородної людини професора Віктора Пузиркова. Пізнавши таємниці живописного ремесла, якими щедро ділився Віктор Григорович, Акбар постійно відстоював свою позицію в мистецтві (навіть у розпачі порізав полотно, в яке без дозволу втрутився наставник). Але й через цей, м’яко кажучи, недорослий вчинок професор не зрікся норовливого учня і на захисті диплома відстоював його перед комісією. Це вже потім Акбар Хурасані — єдиний із курсу — вступив до аспірантури і чітко засвоїв усі поради академіка Тетяни Голембієвської. Але захист диплома міг і не відбутися…
Миролюбні студенти в кав’ярні заговорили з хлопцями, які щойно повернулися з афганської війни, куди їх, не питаючи, послала радянська влада. Один із колишніх воїнів почав бійку. Володіючи прийомами східного бою, він мало не вбив молодого художника. Через 10 днів, із переломами і понівеченим обличчям, Акбар прийшов на захист диплома.
— Акбаре, коли ти вперше почав малювати? — запитую.
— Я завжди малював. Була така сімейна школа в сусідньому аулі. Діти приходили туди й вивчали коран. Коли в горах випадав сніг, люди прочищали дорогу, йдучи назустріч від села до села, аж поки з’єднували в один тунель зі сніговими стінами. На тій сніговій вертикальній поверхні я малював паличкою. Часто спізнювався, і вчитель мене жорстоко карав. Ще малював вугликом на очищених від кори стовбурах дерев…
Його Всевишній беріг для високої мети. Акбар усі сподівання виправдав. Утім, про нинішній Афганістан говорити не може. Певне, саме спогади про дитинство освячують у творчості Акбара Хурасані тему майбутнього. Афганістан у полотнах митця не ідеалізований, він — ідеальний, такий, яким постав у замислах Творця. Ця персональна виставка має назву “Свята Брама” і через полотна відкриває саме той сегмент світу в тонкому вимірі, який найдорожчий художнику. Його просвітлене “Місто майбутнього”, представлене в Музеї Ханенків, перегукується із образом Небесного Єрусалима, притаманного європейській традиції.
Найперша персональна виставка художника в галереї “Грифон” містила краєвиди, написані Акбаром у манері старих українських майстрів. Патріархальне село зі стріхами й соняшниками в його роботах поставало сентиментально-правдивим, однак не виходило за межі давно бачених нами мистецьких зразків. На щастя, художник дослухався до думки професіоналів-художників і відтоді подарував нам чимало полотен, які не сплутаєш ні з яким іншим пензлем.
Улюблений учень професора Пузиркова, він навчився фарбами передавати дух — людини, місцевості, явища. Миролюбної вдачі, після життєвих випробувань, яких зазнав уже в Києві, Акбар Хурасані тепер уміє за себе постояти, але для нього неприпустиме будь-яке насильство. Велике скупчення людей у східному місті (картина “Навруз” — Новий рік) не нагадує броунівський рух, проте це і не натовп, а співіснування спільноти, де ніхто нікого не кривдить, нікому не заважає. Навколо зображення мовою фарсі вплетений каліграфією поетичний рядок. “Ходімо, Мулло Мальджа, дивитися на квіти тюльпанів…”
Уся творчість живописця Акбара Хурасані, в якій би манері працював, — це хвала життю, де панує мир і злагода. Мальовничий краєвид “Дві чаші”, на афіші виставки, яка триватиме в музеї Ханенків до Покрови, зображує викладений із каменю у горах величезний резервуар для накопичення води, яку потім пускають по черзі через арики на клаптики плодючих нив. Із покоління в покоління виплекана серед гірського каміння земля ділилася між нащадками, — тому такою строкатою стала нива… Чаша неба над чашею життєдайної води — поєднання земного, буденного й містичного.
Інше знакове полотно у виставці “Свята Брама” — “Мандрівник”. Його можна тлумачити по-різному. Паломник чи святий, що мандрує від села до села, а найшвидше — світлий дух, для якого не існує кордонів, який може незримо з’являтися в місцях горя чи болю і вносити мир і гармонію у простір навколо чи в душі людські.
Сьогодні, коли світ розбурханий колотнечею насильства, релігійною нетерпимістю і дикістю невігластва, живопис Акбара Хурасані засвідчує високість людського духу, яку можна здобути чи повернути, працюючи над власним удосконаленням.
