Володимир В’ЯТРОВИЧ: «Ми знову провалюємося в минуле»

Володимир В’ятрович (1977 р. н.) — історик, публіцист, громадський діяч. Закінчив історичний факультет Львівського університету.  Кандидат наук.
Із 2002-го по 2008 рік — викладач в Українському католицькому університеті, представник Українського інституту національної пам’яті у Львівській області, начальник архівного відділу УІНП. Із жовтня 2008-го по березень 2010-го — директор Галузевого державного архіву СБУ. Голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху (Львів). Автор низки монографій з історії України ХХ століття.
Матеріали з розсекречених за участю В’ятровича архівів могли широко використовувати дослідники, письменники. Сам В’ятрович на основі цих документів написав книгу “Історія з грифом секретно”, що торік побачила світ у Видавничому домі Києво-Могилянської академії.
І ось його нова робота — “Історія з грифом секретно. Нові сюжети”. Її видано в рамках проекту “Наш формат історії”, — це спільна програма мистецької агенції “Наш формат”, Центру досліджень визвольного руху та видавництва “Часопис”. Презентація відбулася днями під час Другого Міжнародного фестивалю “Книжковий Арсенал”.  Саме там ми поспілкувалися з автором — про саму книгу, про проблеми відкриття нашої багато в чому сфальшованої історії ХХ століття.

— Після наукових монографій Ви вдалися до жанру науково-популярної літератури. Чим це зумовлено?
— Історію необхідно доносити до пересічного читача, бо наукові видання призначені насамперед для дослідників. Але історичну свідомість людей наукові видання формують не такою значною мірою, значно більше — мас-медіа і науково-популярна література, де за основу взято документи, факти. Автор має писати цю книгу дохідливо й цікаво для читача.
Вихід першої книги — відповідь на ті події, що почали відбуватися в державі з позаминулого року. У вересні 2010-го затримали мого колегу, товариша, львівського історика Руслана Забілого, і звинуватили, що він буцімто розголошує державні таємниці. Тобто, документи 40—50-х років оголосили державною таємницею, і розпочалося кримінальне переслідування історика. І тоді я вирішив показати людям, що, власне, є під тим грифом “Секретно”. У вересні 2010 року на сайті ТСН започаткував рубрику “Історія з грифом “Секретно”. Насправді, під цим грифом ховається пам’ять про тоталітарну радянську епоху. Це історія України ХХ століття, від 1918 по 1991 рік, у документах КДБ, невідомих досі широкому загалу.
— Герої Вашої нової книги, як і попередньої, — люди з неординарними і водночас у чомусь типовими біографіями для тієї тоталітарної епохи.
— У книжці багато героїв. Один із них — сумнозвісний дім у Харкові, Будинок письменників “Слово”. Там 1930 року з радістю селилася вся українська письменницька еліта з переконанням, що саме тут почнеться їхнє гарне, нове життя. Насправді цей будинок — один із символів жаху тоталітарної доби. Тут справді жили найвідоміші письменники. Але серед живих залишилися небагато. Саме в цьому будинку 1933 року закінчив життя самогубством письменник Микола Хвильовий. Мало не щовечора у двір приїжджав чорний “воронок”, люди в шкірянках піднімалися на якийсь поверх і забирали мешканця чергової квартири назавжди. Люди жили в такому жахові багато років, очікуючи, що цього разу приїдуть саме за ними. Загинули в таборах чи розстріляли 33 письменників із цього будинку, понад 70 відбули ув’язнення. Чекісти 30-х років жартома називали цей будинок “Домом попереднього ув’язнення”. Казали, що їм, аби не витрачати пальне, достатньо поставити на цей будинок грати й охоронця на вході, бо всі мешканці заслуговують на арешт.
— Трагічні, часом фантастичні долі героїв Ваших досліджень варті й того, щоб про це писати художні твори, екранізувати їх.
— Такі твори з’являються. Згадаймо хоча б “Чорний ворон” Василя Шкляра, “Музей Покинутих Секретів” Оксани Забужко. Сподіваємося, з’являться фільми, серіали…
— Одна з вражаючих розповідей нової книги — глава про Наталію Шухевич, дружину головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
— Цей нарис  називається “Перша леді підпілля”. Адже в героїні було достоїнство, високе виховання, культура. Ця людина пройшла через арешти, війну, у неї забрали двох її дітей, не оминуло її гестапо, НКВС.
Там ідеться про один  цікавий сюжет, коли НКВС влаштував для Наталії Шухевич одну з провокацій (як відомо, Наталія не давала слідчим жодної інформації про свого чоловіка). На шляху від Рівного до Львова автомобіль, у якому везли арештовану Наталію, раптом зламався. Тут, у лісі, на них напала повстанська боївка, вбили конвоїра Наталії. Зайве говорити, що “боївка” фальшива, це були перевдягнені чекісти, які інсценізували і “вбивство” конвоїра. Після цього фальшиві “повстанці” доставили Наталію в криївку, де її допитували начебто із служби безпеки УПА. Вимагали, щоб вона розповіла щось про свого чоловіка Романа Шухевича. Але Наталія швидко “розкусила” цю провокацію і не надала жодної інформації ворогам. Тоді вони влаштували ще одну провокацію, коли у “повстанців” Наталію відбили чекісти, і вона знову потрапила до в’язниці.
Подальше її життя склалося трагічно. Не забуваймо, що йдеться про інтелігентну дівчину, яка виховувалася в сім’ї священика. Коли вона повернулася із заслання до Львова, то кілька років була практично бездомною. Лише коли вийшов з ув’язнення її син Юрій Шухевич, він прихистив матір.
— Нещодавно журналісти, громадськість об’єдналися в боротьбі проти спроби проштовхнути через парламент закон про так званий наклеп. Ви брали активну участь у цьому русі.
— Те, що нині відбувається, це провалювання в минуле. Це все ми вже пройшли. За “наклеп” на радянську владу знищили генерацію Розстріляного Відродження. За “наклеп” у таборі помер Василь Стус, сиділи в ув’язненні інші дисиденти. Українці повинні розуміти, як дорого їм коштувала свобода слова, щоб її віддати. Наступ на свободу слова тільки починається, є чимало охочих затулити рота вільному слову. Це все — залишки тоталітаризму. Спільними зусиллями цю атаку вдалося відбити. Але ті, хто при владі, “пробують нас на зуб”: пройде чи не пройде? При владі ж бандити, які прагнуть усе підпорядкувати під себе, розуміючи, що їм залишилося  не так багато часу. Зараз наше майбутнє залежить від нашої організованості. І хочеться, щоб ті книжки, які я пишу, були про минуле, щоб ті 20—30-ті роки не повторювалися.
— Чи доступні архівні матеріали за цієї влади?
— Отримувати їх нелегко. Наприклад, аби отримати справу для написання одного з нарисів цієї книги, я подав аж 4 листи до СБУ, доводячи, що маю право працювати з цією справою. Мені спочатку сказали, що такої справи взагалі нема, хоч я добре знав, що вона є. Потім говорили про якийсь захист інформації, а я доводив, що йдеться про пріоритет суспільних інтересів. Ми живемо в суспільстві, де журналістів, істориків позбавляють права на професію.
— Який урок мала б зробити нинішня влада з нашої історії?
— Жодна тоталітарна влада, навіть із дуже великими можливостями, не здатна встояти проти свободи слова, проти тих людей, які борються за принципи свободи. Ще один урок, і не лише для влади, — неможливо сьогодні повторити, скопіювати минуле. Один із нарисів книги присвячений Тарасові Бульбі-Боровцю. Надзвичайно сильна, харизматична особистість. Але він надто захоплювався історією, особливо повстанським рухом 20-х років, спробував відновити його в 40-ві роки. Та, на жаль, він програв, бо історія не терпить повторів, вони завжди  схожі на якийсь фарс.
Те, що робиться зараз у Росії, — карикатура на СРСР, а ми Росію копіюємо. І наша влада ні на що більше не спроможна.
— Чи багато людей у суспільстві здатні на боротьбу?
— На активні дії здатні одиниці. Їхній успіх залежить від підтримки суспільства. В УПА було 30—40 тисяч осіб, а за підтримку повстанського руху репресували понад мільйон. Саме така підтримка небайдужих дозволила УПА протистояти системі більше десяти років.
— Ви можете порівняти процес розсекречення архівів у нас і в Польщі?
— У Польщі всі архіви колишніх спецслужб передали в одну установу — Інститут народної пам’яті. Аналог його, як вважають, є і в Україні — це Інститут національної пам’яті. Але у нас там усього кілька десятків співробітників, а в польському інституті 3 тисячі працівників. Там інститут має представництва в усіх воєводствах, лише у Варшаві 12 будинків, величезні колишні військові склади переобладнали під архівосховища. Також цей заклад має відповідне фінансування. Як висновок із вищесказаного — поляки справді хочуть подолати тоталітарне минуле.
В Україні ж навіть за попередньої влади про такі масштаби не йшлося. Коли я прийшов на службу в архів СБУ, там працювало всього 30 осіб, я збільшив штат майже у два рази, і це вже було велике досягнення. Але там такий обсяг роботи, що цього замало. На допомогу від теперішнього керівництва держави ми  навіть не сподіваємося, бо допомагати нікому.
Та це не значить, що ми нічого не повинні робити. Зараз, коли владну верхівку цікавить лише збагачення, нам, дослідникам, громадськості необхідно активізувати зусилля. І чимало тут вдається. Наприклад, вшанування жертв Голодомору відбувається за участю громадськості набагато щиріше, ніж те, що проводить влада, бо це потрібно не владі, а саме нам.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment