Від мовної суверенності — до потворності

Чи не такий ганебний шлях «торує» Україна у статусі незалежної держави?

Василь ГЕЙ,
письменник, заступник голови Волинської крайової організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Узаконене відступництво
На поґрасованому всілякими зайдами українському полі доволі густо сходить бур’ян відступництва, покруцтва, яничарства. А ходити згинці, не випрямляючи зігнутого в рабстві хребта, ба навіть кланяючись заздрому сусідові, взяли за моду, на жаль, деякі наші державні очільники. Як не згадати нині, після махлярського ухвалення в парламенті закону “Про засади державної мовної політики”, ситуацію з недалекого минулого, коли під скляним куполом Верховної Ради спікерував Іван Плющ. Колишній компартійний діяч заперечливо відреагував на пропозицію внести до закону про вибори народних депутатів пункт про обов’язкове володіння ними державною мовою. Своє заперечення, пам’ятається, спікер мотивував тим, що до такого рівня мовної суверенності ми, мовляв, ще не доросли. Ось так.
Можновладці малоросійської ментальності як вогню бояться слова “українізація”. Підписавши в кінці 1989 року “Закон УРСР про мови в Українській РСР”, Голова Президії Верховної Ради Валентина Шевченко невдовзі у Львові заявила: “Українізації в Україні не буде”. Згодом цей “девіз” меншовартості взяли на озброєння у своїй діяльності й інші державні мужі. Подвійні стандарти, подвійна мораль, лукавство й самоприниження стали мовби нормою в українській політиці. 1997 року Президент Леонід Кучма ствердив своїм підписом розпорядження про проведення акції “Передаймо нащадкам наш скарб — рідну мову” й одразу ж після цього він надсилає офіційне вітання з нагоди появи ще однієї російськомовної газети в Україні. І це при тому, що іншомовних ЗМІ в нашій країні надзвичайно багато.
Нині можна з упевненістю сказати, що до антиконституційного закону “Про засади державної мовної політики” призвело повсюдне невиконання попереднього мовного закону, більшість статей якого стверджували українодержавність у різних сферах суспільного життя. Це й мала бути та українізація, що її так дехто з наших очільників боїться. А так набрав обертів маховик русифікації. Дійшло до того, що на так званому Першому національному та й інших наших телеканалах переважає нерідна мова. Чимало передач якщо не російськомовні, то двомовні, витворюючи навіщось мішанку і каламуть, оздоблені такими “перлами”, як “залишається у керма”, “не мають опіру”, “накал боротьби” і т. ін. Ще десять років тому начальник головного управління преси та інформації Київської держадміністрації В. Кузьменко в інтерв’ю журналові “Вітчизна” (№ 3—4, 2002) сказав: “…Українська держава втратила, по суті, контроль за зміною форм власності у вітчизняній інформаційній сфері. В ній сьогодні впевнено домінує великий приватний капітал… з кримінальними домішками… Російські бізнес-структури, скажімо, наполегливо скуповують акції українських телекомпаній…” Ось чому вельми часто порушується право громадян України на отримання інформації рідною мовою. Схоже, таке порушення абсолютно байдуже авторам і затверджувачам сумнозвісного “кидаловського” закону. То що і кого він захищає, цей закон, підписаний Президентом усупереч протестам громадськості країни? Якщо він має захищати громадян російської національності, котрих в Україні, згідно з переписом, трохи більше 17 %, то чому вже фактично пів-України оголошено буцімто двомовною, а насправді одномовно-російськомовною? Відповідь очевидна: цей закон ухвалений на догоду тим державцям, котрі чи то не спроможні вивчити українську мову, чи просто її ігнорують, а також він утверджує в нинішньому малоросійському статусі тих наших “русскоязычных”, які через певні обставини змушені були відмовитися від рідної мови. Таке явище, звісно, не є нормальним. Видатний українець-меценат Петро Яцик, ініціатор проведення Міжнародного конкурсу з української мови, так висловився з приводу мовного відступництва українців: “Це не звучить природно, іззовні це звучить, якби пси нявкали”. Якщо уявити, що пси нявкають, а коти гавкають, то це не що інше, як потворність. І така потворність, відмова значної частини українців від рідної мови, хоч як це дивно й неприродно, узаконюється і стабілізується. Тепер тим, що воліли б скинути з себе не на них шиту мовну одежину і стати самими собою, такої можливості немає. А в якому становищі опинилися керівники крайових і місцевих органів влади в українськомовній частині держави? Вони ж не можуть сказати, що не люблять рідної мови, водночас і “лінію партії” змушені підтримувати, тієї партії, від імені якої і кинутий “в народ”, на суспільний розбрат мовний закон. Хіба не дивна, не потворна така роздвоєність? Уже перші дні “дії” цього закону виявили його фактичну запрограмованість на своєрідне “вавилонське стовпотворіння”, на розколи й сколи в державному тілі України. А це явна загроза її незалежності.

Владна стіна байдужості
Не з доброго дива здійснено такий відверто нахабний наступ не просто на мову, а на наші душі. Адже упродовж тривалого часу ніхто, здається, і не думав дотримуватися ні 10 статті Конституції України, ні чинного мовного законодавства. Волинська крайова організація Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка неодноразово зверталася з приводу дотримання в області Закону про мови до чільних представників влади, та замість ділового реагування отримувала бюрократичні відписки, а бувало й так, що ті, до кого зверталися, відгороджувалися мовчанням, а значить явною байдужістю до проблеми. 24 липня 2003 року в газеті “Волинь” було надруковано відкритого листа тодішньому голові облдержадміністрації А. Французу та луцькому міському голові А. Кривицькому “Рідному місту — вкраїнське обличчя” за підписом 16-ти керівників обласних громадських організацій і партій. У листі висловлювалася стурбованість непривабливою мовною ситуацією в області та Луцьку, нав’язуванням мешканцям краю сурогатів так званої масової культури. Та ділового реагування, а тим більше якогось владного впливу на ситуацію не було. 29 вересня 2006 року Спілка письменників та “Просвіта” Волині надіслали луцькому міському голові Б. Шибі статтю, опубліковану в тій же обласній газеті “Волинь”, про кричущі порушення чинного мовного законодавства у сфері реклами та інформації Луцька. Невдовзі ця тема була висвітлена у всеукраїнській газеті “Слово Просвіти”. У відповідь — відписка аж на… чотири рядки з повідомленням про те, що для вирішення цієї проблеми міська рада створить спеціальну комісію. Обговорити проблему комісія, звичайно, може, але не більше. А от для того, аби попередити чи покарати порушників Закону, потрібно все-таки “власть употребить”. А як ту владу застосувати, коли порушники грошовиті ділові люди?
Напередодні 20-річчя Закону про мови, 7 грудня 2009 року, — письмове звернення, підписане 21 просвітянином (письменники, митці, науковці) до трьох волинських очільників — голови облдержадміністрації М. Я. Романюка, голови облради А. П. Грицюка та луцького міського голови Б. П. Шиби. У зверненні на семи сторінках машинопису не лише наводилися конкретні факти, м’яко кажучи, неповаги до рідної мови і законодавства, а й внесені конкретні пропозиції щодо реального впливу на ситуацію. Схоже, це звернення застало шановних голів зненацька і воно було приречене, вочевидь, на “нуль уваги”, оскільки чотири місяці на нього ніхто не реагував. І лише після відповідного листа прокуророві області “Просвіта” отримала відповіді, і йшлося в них про те, які ухвалюються в області програми щодо розвитку української мови, та жодної неграмотної вивіски в місті не зняли, не кажучи вже про ті, які виконані з порушенням Закону.
Ще одну спробу зачепити у владних душах струну небайдужості до цієї не лише мовної, а загальнодержавної, націєтворчої проблеми зроблено 18 липня 2011 року. Листа з конкретними фактами мовного безладдя в нашому краї надіслано голові облдержадміністрації Б. П. Климчуку. Але з Київського майдану листа переадресовано на вулицю Богдана Хмельницького, луцькому міському голові. Звідти — черговий витвір бюрократичного мистецтва. Попри те, що заступник новообраного міського голови М. Я. Романюка — С. Є. Кравчук на засіданні ради волинської “Просвіти” обіцяв взяти це питання під особисту увагу.
Наше місто і далі “заростає мовним бур’яном”, як писала 28 липня 2009 року газета “Волинь”. Таке враження, що оті “Жасміни”, “Волиньтабаки”, “Залогова каса”, “Типографія” — не лише вияв неграмотності деяких керівників і торговельників, а спосіб приниження нас, українців, на нашій рідній землі, у рідному місті. Та й ми з вами, дорогі волиняни, мабуть, занадто неприродно байдужі до нестравної мовної мішанки, якою нас годують і вдома, через телевізію, і на вулицях міст.

Мова і нація — незнищенні
“Марно ради пита Вся засмучена Україна свята, Перемучена. Занедбали сини Рідну мовоньку, Не туди-бо вони Гнуть головоньку, На пожитки густі Позіхаючи, Та кишені товсті Напихаючи”.
Це Павло Грабовський, рік 94-й позаминулого, XIX століття. А як по-сучасному звучать ці рядки поета-борця за кращу долю народу! Занедбали мовоньку “сини”, та не занедбав народ. Тож доречно нагадати всім нам, а найперше верховним лукавцям-україноненависникам, що по-хижацькому зазіхають на Господній дар нашої мови, сміливий виступ на захист рідного слова видатного українського поета Андрія Малишка, який 1965 року, на похороні побратима Володимира Сосюри, заявив: “Хай невігласи не ждуть зникнення української мови і української нації. Вони незнищенні”. В основі цього палкого переконання, цієї віри — подиву гідна стійкість нашого народу проти жорстких і жорстоких спроб його асиміляції з боку зайд-завойовників. Незважаючи на більш як трьохсотлітнє підневілля, він зумів зберегти свою національну ідентичність, вистояти в нелегкій, жертовній боротьбі за право мати своє слово і вільне, гідне життя. Та боротьба за Україну триває і сьогодні. Ну хіба це не абсурдна, не потворна реальність, коли на двадцять другому році Незалежності мусимо захищати себе від тих, яких нібито демократично обрали як елітарних представників для творення законодавчих основ держави? Наукова, творча еліта країни сказала рішуче “ні!” шахрайським маніпуляціям довкола державної мови, а владний бульдозер українофобів не зупиняється, продовжує хід, аби понівечити українську душу. Тож віру свою в незнищенність мови і нації маємо наснажувати, підтримувати, по-перше, постійним спротивом антиконституційній, антизаконній, щораз нахабнішій русифікації з боку пожирачів національного інформаційного простору, а по-друге, — самим берегти свою мову від суржикізації та вульгаризації. Противагою антинародному законові, “проштовхнутому” на привселюддя маніпулятивним чином, у кожного з нас, українців, у наших серцях і душах є закон вірності рідному слову. Його не вдалося знищити ні царським сатрапам, ні вождям совєтської епохи. Не вдасться цього зробити і валуєвчикам нашого часу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment