Епоха у прицілі Гончара, або Хто зупинить новітній лінгвоцид?

Чи може поєднувати в собі маститий художник слова талант і пристосуванство, догідливість і непокору владі? Олесеві Гончару докоряли: “Митець приймав від системи, яку ненавидів і з якою ворогував, найвищі нагороди”, “Він не тільки з примусу, а й із власної волі опинявся на комуністично-партійних вершинах”. Було це чи ні? Заперечити важко. Що було, те було. Водночас його вважали і вважають одним із найяскравіших українських прозаїків ХХ століття.

Георгій АНТИПОВИЧ,
журналіст,
м. Полтава

Дісталося й “алігаторам”
Отже, талант і пристосуванство. Свої рішучі, “до пекучості” суттєві “проти” виголошує у книзі “Світ в оцінці Олеся Гончара: аксіосфера щоденникового дискурсу письменника” (Полтава, ПП Шевченко Р. В., 2012) професор, доктор філологічних наук, ректор Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка Микола Степаненко.
“Нагороди й посади цьому чоловікові партійна номенклатура давала не за покірність, послух, догідливість, пристосуванство, бездоганне виконання цековських циркулярів, сексотство, не за війну з інакодумцями, не за орадянщення волелюбного і вкрай знекровленого українського народу, не за втихомирення національних пристрастей, які, незважаючи на всілякі владні перешкоди, вибухали то там, то там новими спалахами, а тому, що не могла чинити інакше. Цей неперевершений повістяр, публіцист, критик, борець за мир вивищувався над нашим духовним горизонтом, отже, не можна було не помічати його людського творчого генія, не дослухатися до його по-франківському сильного, мов труба, слова, яке “міліони звало із собою”, і “міліони” радо йшли за ним”…
Отож, робить висновок автор, і визнання Олеся Терентійовича як письменника, як державного та громадського діяча цілком заслужене.
Про що ж нова книга полтавського дослідника життя і творчості Гончара? Якщо коротко, це фрагменти, лаконічні дефініції, вихоплені із сотень щоденникових записів письменника, які промовисто відтворюють знакові віхи української та світової історії, характеризують її творців: і окремих особистостей, і народи загалом. Ці записи торкаються державних, громадських, церковних діячів, письменників, журналістів, художників, композиторів, артистів, скульпторів, науковців, космонавтів, спортсменів — людей знайомих письменникові і незнайомих. У щоденниках не лише прізвища, дати, події. Це і філософські, соціальні та часові поняття в художньому тлумаченні Олеся Терентійовича.
Ось як сказав він про життя — “зблиск зірниці: з темряви, що була, в темряву, що буде”. Містко, образно. Влучніше хто скаже? Ідеали — “як зорі: їх не досягти, але по них можна звіряти свій шлях”. Весна — “чудодійна пора… твориться таїнство життя”. Людина — “це розвиток. Шлях від наївності до мудрості”. Історія — “лише арена пристрастей, велика гра, для котрої байдуже, що буде ставкою: горіхи чи корони”.
Визначення Гончара часом гранично лаконічні, укладаються в два-три слова. Інтелігенція — “нерв нації”. Талант — “найрозумніший розум”. Іван Грозний — “напівбожевільний деспот”. Махно — “український Мелехов”. Петро І — “вінценосний кат”.
Під пильне око і гостре перо письменника потрапила ціла галерея державних діячів. Леонід Брежнєв — “шепелявий дворушник”, “почвара, монстр, ненависник національних культур”. Індіра Ганді — “одна з наймудріших жінок, що нині живуть на планеті”. Володимир Ленін — “батько “червоного терору”, “головний стратег тотального пограбування України”, “поріддя диявола”. Серед численних негативних метафор (“дніпропетровський держиморда”, “заплилий жиром мандарин”, “намісник всевладного неопотьомкіна” та ін.), якими Олесь Гончар нагородив партдіяча Олексія Ватченка, найвлучніше видається оце: “алігатор”. Тобто крокодил, істота обжерлива, агресивна, з тупим і злим виразом обличчя. Це він, упізнавши себе в образі Володьки Лободи з Гончаревого роману “Собор”, став першим цькувачем письменника на зламі 60—70-х років минулого століття.

Розум і цвіт нації
Олесь Гончар чутливо вслухався у ритми епохи, глибоко знав історію України, яскравими штрихами означував у щоденниках образи героїв національно-визвольної боротьби, а після падіння радянського Вавилону — творців новітньої Української Держави.
Степан Бандера у нього — “натура цільна, віддана Україні на віки”, В’ячеслав Чорновіл — “світла людина”, “розум і цвіт нації”, Богдан Горинь — “молодий лицар України”, “боєць за правду і права нації”, Костянтин Морозов — “ворог номер один для прибічників імперії, для нас — мужній сокіл України”, “був би добрий спікер у новому парламенті”.
У щоденниках письменника сумлінний його дослідник Микола Степаненко віднайшов більше 250-ти характеристик братів по літературному цеху — і вітчизняних, і зарубіжних. Комусь дісталося від нього кілька вбивчих слів, комусь щедра, розлога емоційна похвала. Для нас важливо, що автор ніколи не кривив душею. Писав і оцінював, як думав, як бачив людину. Він, звичайно, міг помилятися, його ставлення до тих чи тих осіб могло змінюватися, бо змінювався час, і люди робили свій вибір: хтось із манівців виходив на дорогу правди, а хтось втрапляв у сильце диявола. Зрештою, і сам Олесь Терентійович пережив певну еволюцію поглядів і переконань. Але в тому, що в діарійних записах він завжди щирий, — жодних сумнівів. Людина писала для себе. І не лише багатющу мозаїку літературних імен побачило допитливе око вченого Миколи Степаненка у щоденниках Олеся Гончара. Здається, ніхто і ніщо не випало з поля зору письменника. Важко утриматися, щоб не згадати ще бодай кількох постатей і дефініцій, настільки вони філігранно влучні.
Володимир Вернадський — “глянув на планету поглядом Бога, поглядом найбільшого Будівника”. Максим Рильський — “прапірна постать нашої культури”. Запорозька Січ — “наша степова Спарта”. ХХ століття — “привид кінецьсвіття”. Василь Мисик — “достойний великомученик України”. Ніна Матвієнко — “сріблястий ангельський голос”. Індійська філософія — “вища математика людського духу”. Іван Козловський — “мар’янівський qrandiozo”. Юрій Гагарін — “людина-сокіл”. Всеволод Балицький (голова ГПУ УРСР, нарком внутрішніх справ, один з організаторів масового терору в Україні у 20—30-х роках — “скажений вовк історії”.

А Пушкіна
він просто не любив…
Епатажною видається оцінка Олеся Гончара такої знаної у світовій літературі постаті, як Олександр Пушкін: “царський холоп, лакей”, “трагічна постать”, “автор речей книжних, поет пересічний”. Оцінка, яка може збурити багатьох. Однак спробуймо зрозуміти, чому могли з’явитися у щоденниках ці записи. Візьмемо до уваги те, як болісно сприймав Олесь Терентійович будь-які спотворення історії України, наклепи на її історичних діячів. Його бісило, коли хтось співав оди тиранам України. Але ж саме таку позицію зайняв російський поет у хрестоматійній поемі “Полтава”. Гетьман Іван Мазепа тут постає “злодєєм”, підступним ворогом царя Петра. Останнього ж бачимо гордим, в апофеозі слави, героєм полтавської баталії. Тріумфатор великодушний: “В шатре своём он угощает Своих вождей, вождей чужих, И славных пленников ласкает…”. А сотні скараних на горло полонених запорожців, а знищений до останнього немовляти Батурин, а десятки сплюндрованих, спалених українських містечок і сіл до і після Полтавського бою?.. Що, Пушкін не знав цієї “ласки” царя Петра і його сатрапа Меншикова? Поет навіть не спробував осягнути мотивів історичного вибору Мазепи та його однодумців, які, ставши у спілку зі шведським королем Карлом ХІІ, прагнули звільнити народ від московської тиранії.
Якщо згадати декабриста Кіндрата Рилєєва, автора поеми “Войнаровський”, і порівняти цю поему з пушкінською “Полтавою”, то Кіндрат Федорович постає куди зрілішим і демократичнішим у ставленні до національних рухів, і зокрема до України та її бунтівного гетьмана. Андрій Войнаровський так відгукується у поемі про свого сюзерена Івана Мазепу:
Он приковал к себе сердца:
Мы в нём главу народа чтили,
Мы обожали в нём отца,
Мы в нём отечество любили.
І в день поховання гетьмана поет вустами свого ліричного героя гірко констатує: “О странник! Все предузнавали, Что мы с Мазепой погребали Свободу Родины своей”.
Отже, в оцінці Пушкіна з Гончаром не можна погодитися хіба в одному: російський поет таки був блискучим ліриком, а ще цікавим прозаїком і драматургом, хоч його “Каменный гость” вочевидь програє Лесиному “Камінному господареві”.
Огидним українофобом і чорносотенцем назвав український класик Віссаріона Бєлінського, котрий з приводу розгрому Кирило-Мефодіївського братства писав: “Я питаю личную вражду к такого рода либералам… Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство и вызывают меры крутые и губительные для литературы”.
Євгена Євтушенка Гончар також таврує: “На ненависті до України… просто закомплексований”. Вікторові Некрасову, російськомовному письменникові-дисидентові, він дорікає: “Той, що живучи серед нас, бачачи знущання над Яновським, Рильським, Сосюрою, так ні разу й не виступив на захист їх, на захист української мови”. А ось для Олександра Фадєєва Гончар знайшов тепле слово: “…привітний, добрий, веселий… Творчо був нам близький… бо дуже любив Шевченка”.
У ставленні ж до “великого пролетарського письменника” Максима Горького Олесь Терентійович нещадно безкомпромісний: “жорстокий був чоловік”, “той, котрий колись проголосив, що “человек — это звучит гордо”, а на схилі літ, у найтяжчі для народу роки не захотів бачити, як мільйони людей мруть від голоду, та ще й дезорієнтував легковірну західну інтелігенцію, запевняючи, що цього нема”, “лакузник перед залізним тираном”, “апологет єжовщини”. Страшна оцінка. Здається, що устами Гончара виносить тут свій присуд історія.
Із книги Миколи Степаненка читач дізнається про враження, яке залишили українському письменникові столиці і міста світу, а то й цілі країни, де він побував. Скажімо, Австрія — “країна музики”. Лише два слова, а в нашій уяві Віденський оперний, Вольфганг Амадей Моцарт, Йоганн Штраус, Франц Петер Шуберт, Франц-Йозеф Гайдн, Людвіг ван Бетховен.
Америка — “високоцивілізована чудова країна… Спотворена бандитизмом, злобою, насильством”.
Грузія — “змучена, страждаюча, але горда, нескорена”.
Канада — “країна щасливих людей”.
Росія — “країна, де поруйнований сам генотип нації”, “голодна, обдерта, агресивна”, “натовпи оскаженілих атеїстів, мільйони нещасних старців… над ними сита, ненажерна мафія”, “це дочка України, але дочка загребуща, агресивна, з домішкою дикої азіатчини”, “імперія зла”.
Звичайно ж, з великим пієтетом пише Гончар про Україну. Українська нація — “повноцінна, духовно багата, нічим не гірша за інших європейців”, “нація ніжна, поетична і добра”, “безмежно талановита”, “люди вічних нещасть”, “інтелектуальні донори” (Заходу).
І як же обминути в цьому контексті рідну Гончареві і нам із вами Полтавщину?! Полтавська земля — “одна з найкрасивіших земель планети”. Полтава — “столиця Лівобережжя”, “рідне місто батька української літератури Котляревського, а пізніше дала Україні Симона Петлюру”, “затероризована, духовно сплюндрована”. В останніх словах — очевидний, прозорий докір сучасникам, землякам.

Якщо не хочеш бути
манкуртом
Мова. До неї часто звертається Олесь Гончар.
“Живий організм, який може бути здоровим, чи, навпаки, хворим або навіть мертвим, хоча нація ще продовжує існувати”, “це як судьба… вона — і найвища вірність”, “джерело творчої духовності, це той запас генетичної сили і краси, що його народ передає тобі, своєму синові, щоб ти був, щоб не став німим, безголосим”, “для літератури того чи іншого народу… — це повітря: зникне повітря — і література задихнеться”, “основний генофонд нашої культури, і все залежатиме від того, чи зуміємо зберегти її в усьому історичному багатстві”, “духовний код нації”.
Усе своє життя письменник стояв живим куленепробивним щитом в обороні духовного коду нації — української мови. Сьогодні її закляті вороги зробили спробу розправитися з нею, відсунути на маргінеси світової культури. Мимоволі спливають у пам’яті слова одного журналіста: “Україна пішла на самознищення”. Апокаліптичне пророцтво. Хочеться крикнути: “Хто зупинить новітній лінгвоцид? І чи не буде він незворотним?”.
Сьогодні ці запитання без відповідей. Хай же потужне слово Олеся Гончара й аналізована книга Миколи Степаненка послужать зброєю всім, хто захищає мову й Україну.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment