Степан ВОВКАНИЧ: «Ідея відродження корінної нації має бути сильнішою»

Продовжуємо друкувати розмову письменника Богдана ЗАЛІЗНЯКА зі Степаном Йосиповичем ВовканиЧЕМ — провідним науковим співробітником Інституту регіональних досліджень НАН України, доктором економічних наук, професором.

Продовження.
Поч. у ч. 41 за 2012 р.

— І що робити?
— У цьому плані показовою є наука чи, радше, розправа з триптихом гасел УНІ від М. Хвильового, які і сьогодні не втратили актуальності: “Даєш інтелігенцію! Геть від Москви! Даєш Європу!” Не менш повчальна думка іншого відомого харків’янина — Юрія Шевельова, в якій він визначив найбільших ворогів нашого відродження — це Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Тому рецепт простий: росіянам, як і іншим національним меншинам, що чомусь традиційно стають на бік “сильного и могучего” й у такий спосіб свідомо чи не свідомо збільшують масу російськомовного населення, підсилюючи шовіністичний тиск постімперської асиміляції, треба перестати претендувати на без того ослаблений ними ж національний простір українців! І тоді — від Львова до Луганська — не буде поділу на “своїх” і “чужих” і буцімто непереборних регіональних особливостей, якими постійно спекулюють, прикриваючись правами регіональних мов, правами людини. Хоча, насправді йдеться про так звану радянську людину, імперську націю, що заперечують право українців на національну ідею, на їхній суверенітет — державний, мовно-територіальний, інформаційно-просторовий. Це не хочуть зрозуміти ні вічно орієнтована на своє, буцімто нове “обустройство” імперська Росія, ні повсякчас байдужа до нас Європа, ні сучасні українські кочубеї, ні п’ята колона.
— Ви хочете сказати, що поняття “середовища” і “простору” так посутньо впливають на ідеологічні вектори нашого державотворення?
— Саме від розуміння наповненості цих понять залежить нині стратегія УНІ як магістрального напрямку нашої інтеграції в цивілізований світ, внутрішня і зовнішня політика, доктрина національної безпеки, з одного боку. З іншого — наша програма дій з адекватним набором механізмів, ресурсів, пріоритетів їх застосування. Українська ідея — нині це символічний бренд нації, знакове усвідомлення якого визначає стратегічно-тактичне структурування ідеї, її концептуальний поділ на Велику і Малу, основні їх інгредієнти та чинники другого, третього та наступних порядків, сталі ранги і поточні рейтинги, які формуватимуть не тільки українське середовище, простір, а й спроможність щодо ковітального відродження нації.
— Отже, Ви виокремлюєте Велику і Малу національну ідею? Які ж блоки формують, скажімо, Велику?
— Це можна назвати й блоками, але, як на мене, це акумулюється такими сучасними складовими Великої національної ідеї — Україна: соборна, українська і гідна людини. Не деталізуватимемо кожну складову, за якими стоїть низка чинників, ресурсів, пріоритетів їх застосування. Лише зазначимо, що соборність розуміємо не тільки географічно, а й як соборну здатність нації творити українську державу, наповнювати її добрими ділами національного й загальнолюдського змісту. Основне завдання УНІ — сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний простір і допомогти всім українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність — не лише інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально-психологічна характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Це інтеграція в зовнішній світ. Українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Щодо третього складника, то теорія світових стандартів, які б забезпечували людині гідне життя достатньо розроблена. Тут і економіка, зарплата, соціальний захист, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, екологія, спорт і т. ін. Україна поки що не “дотягує” до цих стандартів, але є ще і чинник зобов’язань людини перед державою: вона має бути гідною держави. Чи є такою щодо нашої Незалежності так звана радянська людина? Чи можна до такої людини звернутися перефразованими словами Президента США Кеннеді: не питайте, що вам дала незалежна Україна, а спитайте себе, що ви зробили для її Незалежності?!
— А як щодо Малої? Наскільки тут українці гідні своєї держави?
— Ми також виокремлюємо Малу національну ідею: “Знання, інформація і рух (чин, дія)” як робочий інструментарій вирішення тих чи інших складових Великої. Мала ідея — поточне, часто тактичне гасло. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує сьогодні продуцентів лідерської інтелектуальної власності, творчу енергію наукової молоді на інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини, її культури та інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку в плані безперервного досягнення високої освіченості, креативності, духовності та моралі; пізнання навколишнього світу, зменшення його ентропії та небезпек — внутрішніх і зовнішніх. Місія сьогоднішніх складових УНІ — це соборна нація як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне середовище в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, де повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління, а, значить — виховується національно-свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відроджуватися завдяки новій зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які підживлюють це середовище, розширяючи його до масштабу всенаціонального чи навіть світового простору. Україні потрібна не “секондхендівська гуманітарна”, а нова соціогуманістична парадигма буття корінного народу й національно-свідомої людини.
— Це дуже істотно за обставин, коли одна нація ослаблює іншу, перекриваючи їй духовно-інтелектуальний кисень, зловмисно нищить її мову, вишукує проценти носіїв іншої, аби утвердити свою як регіональну, а відтак — назавжди припинити сподівання на її відродження, перекинувши націю за точку неповернення до своїх праджерел.
— Ухвалення так званого закону про засади мовної політики не тільки розколює Україну, а й далі її деукраїнізує. В Україні сакраментальність шекспірівського запитання “бути чи не бути” набуває значно ширшого і трагічнішого аспекту: буття чи небуття титульного народу як державної нації зі всіма її ознаками: мовою, освітою, наукою, культурними традиціями, творчою діяльністю тощо. Врешті, йдеться про знеособлення людини і знеодержавлення нації у спосіб пригнічення, уповільнення, а відтак припинення їх духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) як домінанти соціального руху інформації (знань, досвіду).
Ось дефініція: ДІМ нації — це перманентний, природний і вільний суспільний процес передавання сучасниками наступному поколінню традиційної інформації (знань, досвіду), яку вони, успадкували від своїх попередників, зберегли та примножили не лише для збереження своєї етнонаціональної ідентичності, а й для того, аби не опинитися на узбіччі науково-технічного, технологічного, соціально-економічного чи будь-якого іншого прогресу як цивілізаційного планетарного явища.
Цей рух здійснюється людиною (громадою, суспільством) шляхом традиційного її передавання “по-вертикалі” (від покоління до покоління) і творчого генерування нових знань “по-горизонталі”, здобутих на рівні одного покоління (чи особистості). Якщо в першому випадку домінантна роль належить сім’ї, школі, вишам, то в другому — науці, проектно-конструкторським організаціям, інноваційній, творчо-пошуковій активності й раціоналізаторсько-винахідницькій діяльності. Потенціал знань від двох попередніх векторів соціалізується як рівнодійна, побудована на основі їх інтегрування “по діагоналі”.
ДІМ людини і нації реалізується в знаннєвомісткій “вертикалі” спадковості (консерватизму, традиціоналізму) розвитку, з одного боку; з іншого, — у модерній наукомісткій “горизонталі” інноваційної діяльності. Отже, ДІМ свідчить: прогрес ґрунтується на двох основоположних складових (традиціях і новаціях), оптимальне поєднання яких забезпечує тяглість (спадковість) і модерність (інноваційність) поступу.
— Щодо двох векторів, то зрозуміло. А як Ви розумієте третій?
— Щодо третього вектора “по діагоналі”, то він комплексно, у “знятому” вигляді відображає комфортні умови, необхідні для оптимізації середовищеспроможності людини (нації) зберігати і розмаїття форм своєї ідентичності, і утримувати передові (а можливо, і лідерські) позиції в динамічних процесах сучасного розвитку людства на рівні високих “зелених” технологій, ідеологій, екологій та інших сфер діяльності. Ці умови стають чинниками зеленого дизайну, якщо інформаційний чи будь-який інший простір у контексті УНІ не пригнічує середовище, а співвідношення використання традиційної та інноваційної інформації — адекватне потребам розвитку людини, громади і корінного (автохтонного) народу, з одного боку, з іншого, — національних меншин і демократичним нормам світового співтовариства. Усе залежить від, так би мовити, репера знищення нації, рівня денаціоналізації.
— Прошу детальніше щодо згаданого репера, про що, власне, мова?
— Я дедалі більше переконуюся, що нам, розробляючи систему ідеологічного забезпечення державотворення, треба відштовхуватися від висхідних, засадничих принципів, виходячи зі стану нашого народу — його національного репера, який зумовлений важким, далеким і не дуже, минулим. Що таке репер? На землі репер показує висоту даної точки над рівнем моря. Наш національний репер повинен показувати рівень нищення нації. Ми, за Джеймсом Мейсом, етно-лінгво-інтелектоцидна нація. Ми ослаблена нація, в зміцненні потуги котрої ніхто не зацікавлений: ні Європа, ні Росія. Ніхто не зважає на рівень нашої ослабленості, хоча посіпаки Петра I вирізали Батурин, Катерина II знищила Запорізьку Січ, більшовики розтерзали УНР, поляки провели “пацифікацію”, німці — танками двічі глибоко, вздовж і впоперек, перерили українську землю. Проте ніхто не хоче бачити, що до нас упродовж трьохвікового поневолення застосовували тактику “зрізання елітних колосків”.
— Якось я прочитав притчу: один диктатор вирішив відправити сина на науку до іншого правителя, аби той навчив його азів керування поневоленими народами. Минає час, а вихованець гуляє при дворі диктатора і про жодні принципи менеджменту з вуст вчителя не чує. Аж одного разу диктатор запрошує свого вихованця поїхати з ним верхи на конях. Виїхали вони в поле, де колосилася пшениця. Всі колоски рівні, але кілька височіють над іншими. Диктатор пальцем показав на них, зліз із коня і, зрізавши їх, мовчки розтер і кинув на суху дорогу. Не сказавши ані слова, він повернув коня і поїхав до палацу. Ось і вся наука загарбника.
В Україні не лише зрізали й топтали високі колоски, а нищили все на полі під корінь, аби воно не налилося національним свідомим колосом; голодом морили села, завозили чужинців у опустілі хати, модернізували соціум. А сьогодні їхні діти заявляють: “Мы здесь родились, это наша земля, надо модернизировать экономику, Конституцию, всю нашу страну”. Вони правильно кажуть, але це не аргумент, бо забувають, що їхні батьки, діди чи прадіди прибули сюди у військовому обозі. Ми, українці — єдиний народ, тому не могло бути великого мовно-культурного розриву між Львовом і Луганськом без зовнішнього колосального асиміляційно-колоніального тиску, який сьогодні шовіністи, неореваншисти намагаються узаконити, вишукуючи відсотки росіян, поляків як буцімто європейські правові підстави продовження такого тиску. Ні “західники”, ні “східняки” в Україні не воювали між собою, на “чужих” і “своїх” нас ділили імперії, аби ослабити.
— І таки ослабили…
— Не тільки ослабили, а не припинили претендувати в Україні на інформаційний простір українців. Ніхто не покаявся за скоєне. Тому під час проголошеної чинним урядом модернізації економіки, Конституції вкрай важливо, щоб набуті знання виступали суспільно-інформаційною мембраною, яка не допускала б проникнення недостовірної інформації, підвищували б імунітет (опірність) людини проти її денаціоналізації та дезінтеграції країни, водночас посилювали б середовищеспроможність нації в плані розвитку вітчизняної освіти, науки, культури, підприємництва, екології на її шляху досягнення цивілізаційного поступу. А це значить, що проголошена урядом модернізація економіки має відбуватися комплексно: на інноваційній, новаторсько-інформаційній і культурологічній основі. Знання, інформація — інструментарій реалізації складників Великої ідеї, яку не можна зводити до вузького технічного розуміння модернізації економіки, забуваючи світові, європейські епіцентри генерування інтелектуального потенціалу спільнот як лідерів високих “зелених” і технологій,  ідеологій, де знаннєво-інформаційний ресурс — невід’ємна складова їхнього буття.
— Звідси, мабуть, всеукраїнська мета: розбудувати власну модерну державу як дім нації на спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних засадах модернізації національної економіки, її перепрофілювання, модернізації та реструктуризації відповідно до модерних завдань формування її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку.
— Не тільки. Названі сучасні компоненти УНІ (соборність, українськість та гідність людини, нації) — це лише головні бренди довгого й відкритого списку чинників другого порядку, їх пріоритетів, ресурсів, інституцій, екосистем, потрібних для реалізації складників націдеї, — фундаментальних і нагальних для екзистенції українства, його національних інтересів і пошуку нових якісних змін життя. Тому зараз важливо не тільки кого, а що, які цінності вибираємо. Гасло загарбника: “народ без національної духовно-інтелектуальної еліти, а еліта без мови народу” далі діє, кочубейство, обман, корупція тривають.
Попри те, вже нині очевидно, що візія майбуття України не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії, тобто в гармонізації: а) національних інтересів і загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального й економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) неоліберальної (в центрі — людина, вільна ринкова економіка) й націоналістичної (акцент на розвиток нації, патріотичної любові до неї) ідеологій. Шлях досягнення мети один: на основі гармонійного поєднання цих чи дотичних до них ідеологій створити нову парадигму суспільного розвитку — соціогуманістичну, яка комплексно й паритетно захищала б людину і націю як коґнітивно необхідне мовно-інформаційне, звукове, візуальне, водночас природно-ексклюзивне середовище (тло, а відтак — простір), де можна було б зберегти і розвивати свою національну ідентичність, ментальність, культуру, промисловість, народні промисли, торгівлю та інші сфери трудової діяльності в умовах глобалізації.
Далі буде.
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment