Олександр ТЕРЕХ,
член НСПУ
Ількові Корунцю виповнилося дев’яносто. Щире вітання ювілярові! Він відомий перекладач, член нашої Спілки письменників, а також професор Національного лінгвістичного університету.
Гартувати дух і тіло ювіляр розпочав ще змалечку. За задумом комуністів селянство слід було ліквідувати як клас, перетворивши його на багатомільйонну масу безправних сільських пролетарів. Почали комуністи з грабунку найуспішніших, найуміліших, найпрацьовитіших хліборобів, оголошуючи їх куркулями. До них належали, на лихо собі, і батьки малого Ілька Корунця, бо мали соломорізку. Тож їх і розкуркулили. Родина з малими дітьми залишилася ні з чим. Їх прихистили родичі. Але це був тільки початок, за два роки — голодний 33-й. Ілько Вакулович згадує: “Досі пам’ятаю, як у понеділок помер мій братик, у вівторок — сестричка, а в середу — ще одна сестричка…”. Знетямлена мати, щоб урятувати своїх двох іще живих дітей, кинулась по всіх усюдах, вишукала сяке-таке їство. І, дякуючи її завзяттю, вони вижили.
Дітям розкуркулених дозволили навчатися в десятирічці тільки через п’ять років. Останні три роки в школі феноменально здібний учень Ілько Корунець отримує з усіх предметів тільки п’ятірки. У випускному посвідченні лише відмінні оцінки. Має право вступити до будь-якого вишу без іспитів. Та ба! Урядова постанова 1940 року диктує: випускникам-хлопцям дозволено вступати тільки у військові навчальні заклади. Тож Ілька мобілізують і посилають у Вітебське військове училище. Він прибуває туди у травні 1941-го. У червні всіх курсантів піднімають по тривозі і спішно везуть до західного кордону. Зранку 22 червня вони вже там і відразу потрапляють на поле бою.
Що було потім, Корунець згадує як суцільне страхіття. Армія в Білорусі потрапила в німецьке оточення і намагалася пробитися до своїх. Щодень тривали бої. Лави бійців рідшали. Зрештою скінчилися боєприпаси. Загнавши в болото, німці взяли беззбройних і знесилених бійців у полон.
Те, що довелося пережити Ількові Вакуловичу в німецькому полоні, ще одне страхіття. Вижити йому пощастило або дивом, або завдяки його феноменальній українській живучості. Звільнений із полону в лютому 1945-го, він іще встиг узяти участь у штурмі Берліна.
Хлопець чудово розумів, що розправу над ним, його рідними та й усім українським народом чинила комуністична влада. А проте, коли в країну вторглися німці, він бився з ними до останнього. Демобілізувавшись після війни, Ілько закінчив Київський педагогічний інститут й аспірантуру Київського університету імені Т. Г. Шевченка. Ще з шкільних літ він, сільський хлопець, виявив неабиякий хист у вивченні іноземних мов. Тепер досконало володів англійською, німецькою й італійською. Захистив дисертацію і почав викладати в Київському державному інституті іноземних мов (тепер Київський національний лінгвістичний університет).
Наприкінці 1950-х почав працювати в редакції перекладної літератури щойно створеного Дитвидаву (згодом видавництво “Веселка”). І я зустрівся з новим перекладачем Ільком Корунцем. Вразило те, що він розмовляє українською мовою, чистою, як сльоза. В університеті ім. Т. Г. Шевченка, який я щойно закінчив, жоден викладач іноземної мови українською ніколи не послуговувався (за винятком принципової українки, викладачки англійської мови Тамари Яворської); половина їх нашої мови зовсім не знала і відверто її ігнорувала, а половина буцімто знала, та користуватися нею побоювалася, бо — “не положено”. І коли вони бралися перекладати твори чужоземних письменників, класиків чи сучасних, майстрів свого рідного художнього слова, то, не обізнані з художніми скарбами української мови, спромагалися тільки на суконне відтворення тексту оригіналу. Першим, хто порушив цю порочну практику, був Микола Лукаш, наш великий перекладач, який довів своїми перекладами, що українська мова має всі можливості для повноцінного функціонування в сучасному світі. Натхненне успіхом Лукаша, його слідами пішло нове покоління українських перекладачів, і один із перших поміж них був Ілько Корунець.
Із 1956 року переклади Ілька Вакуловича виходять друком. З італійської повість Джанні Родарі “Подорож Голубої Стріли”, оповідання Альберто Моравія, з англійської повість Джефрі Тріза “Маленькі втікачі”. Потім, 1972 року, у його перекладі публікується повість Дж. Ф. Купера “Слідопит”, яку мені випало редагувати і з якою починаються проблеми. Цей переклад головний редактор видавництва читав особливо пильно (мабуть, попереджений згори) і поставив вимогу доредагувати його, вилучивши деякі слова тому, що вони буцімто “націоналістично забарвлені”. Таких слів було чимало. Серед них і такі: блакитний — вимагав замінити на голубий, соловейко — вимагав замінити на соловей. Ми з перекладачем намагалися зберегти ці слова. Колотнеча тривала довго. Головний погрожував розсипати набір. Довелося піти на компроміс.
На цей час у нашій літературі вже сформувалася генерація шістдесятників, ідеї яких поділяв і гурт письменників-перекладачів, репрезентованих насамперед визнаними майстрами Миколою Лукашем і Григорієм Кочуром. Серед цих практиків був і Ілько Корунець із його науковим лінгвістичним потенціалом. Його статті на захист нових прогресивних тенденцій в українському перекладацтві, опубліковані в літературних і наукових журналах, не могли оминути увагу ідеологічних очільників тодішньої влади. Переклади Ілька Вакуловича заборонили друкувати протягом кількох років. З ним, уже професором, теж “працювало” КДБ. Проте Корунець поглядів не змінив навіть тоді, коли опинився в своєму університеті без підтримки колег. Це сталося, коли щойно призначений ректор наказав русифікувати навчальний процес у підпорядкованому йому закладі, розуміючи, що його почин буде певно схвалений усією вищою ієрархією аж до секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, бо той уже русифікував роботу ЦК та інших партійних органів України. Усі викладачі університету слухняно виконали веління ректора: перейшли на російську. Лиш Корунець і далі вперто навчав своїх студентів, як перекладати з української англійською і з англійської українською. Згодом його звільнили з посади заступника декана факультету, а потім змусили піти з посади завідувача кафедри.
Кілька слів про Корунця як про педагога, наділеного надзвичайною енергетикою. Ставлення студентів до нього однозначно захоплене. Не всім випадає слухати його лекції, але знає його, напевно, кожен студент університету. Широковідомі його солідні наукові праці “Порівняльна типологія англійської та української мов” і “Вступ до перекладознавства” (за цю книжку та за інші праці з теорії художнього перекладу його вшановано державною літературною премією імені Максима Рильського). У нього чималий перекладацький доробок: півтора десятка книжок, перекладених із англійської та італійської. Публікації його перекладів і статей у різних часописах узагалі не полічити.
Знайомлячись із творчою біографією Ілька Вакуловича, виявляєш цікаву закономірність: чим більше йому років, тим краще йому працюється: інтенсивніше, продуктивніше. Є у нього нові задуми й плани. Тож хай поспішить упоратися з цим протягом наступного десятиліття до свого сторічного ювілею. А якщо не встигне доти, хай Господь доточить йому після ювілею ще скільки треба віку.
Феномен Ілька Корунця триває.
