Місце зустрічі змінити можна…

Лілія МАКСИМЕНКО,
головний редактор видавництва “Український пріоритет”

Мені, як видавцеві, завжди ніяково чути нарікання колег із приводу відсутності пільг на видання книжок чи пафосні заяви, що, мовляв, лише подвижники нині займаються книгодрукуванням. Насправді пільг для видавців вистачає, інша річ, що стосуються вони не української книжки. Друкуватись у нас вигідно і росіянам, і китайцям. Що вони, до речі, залюбки й роблять. На шляху від письменника до читача стоять непереборні, як на сьогодні, перешкоди: поруйнована мережа розповсюдження й цілковита відсутність продуманої промоції. Звісно, книжкові магазини в країні є, але ті, хто їх тримає, не мають професійних орієнтирів у книжковому безмежжі, як і можливості доставити книжку до кожного читача, тим паче мешканця глибокої провінції. Якоюсь мірою рятують спраглих читання (а я переконана в тому, що таких в Україні вистачає) книжкові форуми, фестивалі, виставки. На рік їх, якщо рахувати й регіональні книжкові виставки-продажі, набереться десятків зо два. І найвідоміший досі — Львівський форум, що традиційно відбувається на початку вересня. Упродовж 19 років цей форум надає не лише можливість придбати омріяну книжку, а й є таким собі місцем зустрічі та спілкування письменників, видавців, зрозуміло, й читачів, духовною оазою, своєрідним храмом, у якому під запашну львівську каву, якщо хочете, молилися на книжку.
Цьогоріч потужно конкурувала з львів’янами книжкова виставка-продаж у Мистецькому центрі “Арсенал” (4—7 жовтня 2012), що в Києві. Міжнародний фестиваль “Книжковий Арсенал” відбувається вдруге, хоча торішня подія, як на мене, мала вигляд хіба що репетиції цьогорічної. “Планів громадьйо” в цьому наче спеціально збудованому під такі події приміщенні нині не могло не вразити, відчувалося, що організатори фестиваль вимріяли й довго готували.
Цьогоріч у виставці брали участь чимало зарубіжних посольств в Україні. Окрім того, що вони представляли власні, зокрема й перекладацькі, проекти в Україні. Саме коштом посольств було запрошено чимало відомих у світі письменників, художників, перекладачів. Навряд чи можна у форматі газетної статті перелічити усіх, але, безперечно, київська публіка відкрила для себе чимало досі невідомих імен. Шкода лишень, що, почувши їх, не змогла й книжки в українському перекладі побачити. Порадувало видавництво “Критика”, яке презентувало й продавало книгу “Вивезена” австрійського письменника Йозефі Вінклера, лауреата численних престижних премій і нагород (прикметно, що героїнею цього роману є українська жінка, депортована до Австрії в 30-ті роки минулого століття). А книги таких розрекламованих на фестивалі письменників і почесних гостей, як італійця Аллесандро Баріко та француза Жерара де Кортаза, шукав, здається, чи не кожний другий. І не знаходив.
Не те, щоб вразили, але подивували мене почесні гості з українського боку. Із нинішнім міністром культури, за рідкісним винятком, у день відкриття мали змогу привітатися представники молодшого покоління українських письменників. Лауреатів Шевченківської премії я майже всіх побачила зранку наступного дня. Власне, четвер — це був такий собі день спілкування письменників між собою.
Не дуже порадувала кількістю покупців і п’ятниця, а ось у суботу люди йшли, як на прощу. Що в кого купували? Не сумніваюся навіть, що незабаром з’явиться рейтинг продажів, у якому кожен видавець хвалитиме свою книжку. Наскільки той рейтинг відповідатиме дійсності, вже можна лише здогадуватися. Як на мене, то читачів однозначно було більше за покупців — одна жіночка навіть двічі приходила, щоб почитати біля нашого стенда одну й ту саму книжку. Довелося таки “Кров святу” Володимира Шовкошитного шанувальниці подарувати. А найпоширеніша відповідь на пропозицію розповісти про книжки видавництва була: “Дякую, я дивлюся”. Але дивилися чимало. Черга покупців стабільно стояла хіба що біля входу до “Арсеналу”.
Ось хто розкошував на виставці — то це діти, для них збудували дитяче містечко, працювали три дитячі майданчики, розважали малят клоуни та персонажі дитячих казок. Та й асортимент дитячої книжки радував. Як відомо, саме дитяча книжка найзатребуваніша в Україні.
Чи доводилося на цьому святі української книжки сумувати? І неодноразово… Зокрема дізналася від закордонних гостей, що їх дуже дивує наша система організації фестивалів, бо, власне, й організатори дійства несуть відповідальність за продаж експонованої літератури, отож мають бути фінансово зацікавлені в рекламі. Скажімо, в Польщі організатори книжкових фестивалів не виставляють сталої ціни за оренду видавництвам — лише беруть відсоток від проданої літератури. Губилися читачі й серед безлічі приміщень, відведених під презентації й численні дійства. Власне, суто презентаційними залами називалися лише три місця, але спочатку йшов другий, за ним перший, а тоді вже третій. Безлад це, чи креатив — не мені судити. Та чи не найбільше суму було насамкінець виставки, і не лише тому, що свято закінчилося — полишені напризволяще менеджери видавництв билися за одного-єдиного візка, наданого на всіх, на якому можна було перевезти до виходу з “Арсеналу” непродані книжки. Не те, щоб транспортних засобів, які курсували просторим приміщенням, не було зовсім, але на них працівники поспішали вивезти величезні дерев’яні піддони — на які книжки класти не можна було, а стояли вони стосами “для краси”. “Ось куди пішли гроші за оренду, — сказав мій колега, який очікував своєї черги на перевезення непроданих книг до машини, що чекала біля входу, — на оцей божевільний дизайнерський розгул, а не на рекламу”… Отак книжкове свято для багатьох видавців стараннями організаторів було й після закриття на пару годин продовжено… без традиційної завершальної в нас крапки не обійшлося.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment