Грузькі дороги

Олександра ПРИХОДЬКО-ВОЗНЯК,
член НСЖУ, голова Глибоцької районної організації “Просвіти”,
Чернівецька обл.

Живу на Буковині, але часто відвідую рідну Миколаївщину. Маленьке село стало ще меншим. Молодь подалася на заробітки у великі міста, стала “руськоязичною”. Запали могилки дідів і батьків, зникли хрестики, заросли стежини дитинства… Маленьке село затихло, поволі втрачаючи своїх гармоністів і голосистих дівчат.
Завітала цього разу до Галини, колишньої завклубу, вродливої, роботящої сирітки, яка якимось дивом з’явилася у нашому селі, вийшла заміж, виростила двійко діточок, діждалася онуків, правнуків і залишилася назавжди на цій щедрій теплій землі.
— Перед тобою газети, книжки, плакати, листівки, немов у сільській бібліотеці. І коли ти встигаєш читати?
— Так і ти ж читаєш, пишеш, працюєш…
— А ти ж іще й поле обробляєш, — дивуюсь я.
— Читаю і дивлюся телепередачі і думаю, як ото ситі уміють себе подавати! На біл-бордах виставляють свої портрети, а навколо стільки жебраків, безробітної молоді. Та ще й рекламують свою “добру” діяльність. Ходять, підкуплюють, залякують. Як же добре біля корита! Бачиш, як рвуться до влади? — не вгавала Галина.
— Колись в газеті “Правда” я прочитала статтю “Рыбьи глаза”: з фешенебельних автомобілів на перехожих зрідка зблискували порожні, байдужі погляди тих, хто вже забезпечений усім, лише доброти бракує, та ще чогось людського, привітного…
— Пролетіли роки, а “риб’ячі” очі розмножились, — підтвердила Галина. — Скажімо, ось просять допомоги хворі діти, молоді інваліди і ті, хто гасив Чорнобиль, як мій покійний чоловік. Та хто відгукнеться? Хіба що такі ж знедолені або пенсіонери.
І розповіла Галина про сільського бізнесмена Олександра Андрієнка, який своєю працею, своїми мозолями створив достаток.
— Ти пам’ятаєш, яка це була бідна, нещасна сім’я? Майже всіх чоловіків забрала війна, а у Сашка був живий батько, але такий пияка, якого зневажало село. Свою дружину постійно бив. І як вона чотирьох діточок виростила: Ніну, Олександра, Раїсу і Віру? У спекотні роки на леваді все вигорало, а в степах — колосилися добірні хліба! І всі — на здачу: державі! За ті колосочки, що збирали діти на полях потайки, саджали в тюрми, могли і застрелити, адже “обхідники” день і ніч стерегли поле, колгоспний сад із черешнями, абрикосами, сливами, грушами, тримаючи ґвинтівки напоготові… Але їхня сім’я вижила. Згодом діти роз’їхалися, а Олександр залишився в селі. Почав із того, що скопав увесь город і посадив баштан. Усе село сміялося: що ж їстиме взимку? А він поливав, сапав, підгортав і виростив на диво великий урожай кавунів і динь. Продав, купив старенький мотоцикл. І так кілька років поспіль. А тепер побудував хату, купив автомобіль, вивчив дітей. Оце чесний бізнес, а не спекуляція… У селі обгородив цвинтар, викопав криницю. Заробляє для себе, дає робочі місця для людей і живе у рідному селі, — говорить Галина.
— Дивуюся твоїй мудрості, подруго.
— Вчуся… Виписую лише ті видання, які сіють живе Слово, Правду і поклик до Волі: “Слово Просвіти”, “За вільну Україну”, слухаю радіопередачі, де виступали чи виступають Анатолій Погрібний, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко. Читаю твори Ліни Костенко, дивлюся фільми Іллєнка, Миколайчука, а тоді порівнюю з комуністичною брехнею і стає моторошно: в якій країні ми живемо?..
— Я зберігаю газету “Слово Просвіти”, де аналіз нашому сьогоденню дав Ярослав Кендзьор у статті “Історія дала нам шанс”. Так, Історія частенько дає нам шанси, щоб збулися віковічні мрії народу на визволення з міцних обіймів “братів”, “сусідів” тощо. А ми? Віктор Ющенко не зрадив України, її самостійності. Він хотів “бути для всього українського народу Президентом” (його слова на інавгурації).
Не врахував лише наївності нашого народу, який швидше повірить кому завгодно. Це використовують наші “друзі”, які поступово вливають по крапельці отрути в здоровий організм народу.
Через нашу інертність, споживацьке існування гинуть кращі сини народу. Чи не з нашої вини вбито Чорновола, отруєно Ющенка, розколото Рух, підірвано віру в “Нашу Україну”?.. Нині підкидають фразу: “Ніхто не голосуватиме за “Нашу Україну”. Або твердження: “Вони не виграють” і таке інше. А потрібно вірити, йти впевнено шляхом, накресленим нашими волелюбними предками. Потрібно разом долати грузькі дороги. І в цьому мені допомагають такі виступи  Ярослава Кендзьора, кандидата технічних наук Олександра Кравчука (стаття “Фальшиві міфи у світлі фактів”, газета “За вільну Україну”), Анатолія Шпиталя “Пообіч Майдану” (“Слово Просвіти”, ч. 14 за 2012 р.); Олега Чорногуза “Я п’ять років жив в Україні” (“Слово Просвіти”, ч. 20, за 2012 р.). Я на ксероксі розмножила ці матеріали, важливі свідчення і документи, і даю читати усім, хто хоче знати правду.
Не вірте, люди, що Ющенко зрадив. Це ми його зрадили, повіривши ворогам, які підпускали тези: “Я голосувала за Ющенка, а що він зробив?”, “…а що він мені дав?”, “…а що він змінив?” Це говорили ті, які ніколи за ним не йшли! Тепер подумаймо: а чим ми йому допомогли? То ми його зрадили, бо він не зміг побороти кучмівське оточення, довіряючи своїм “однодумцям”… А ті насамперед зрадили його. Тепер ті, хто домігся його приниження, радіють, що гроші, витрачені на паскудну справу, на недопущення свободи українській нації, витрачені з відсотками недаремно. Де ж ви, українські селяни, інтелігенція?
І згадую слова старого вчителя з Миколаївської області, який нас навчав математики і прози життя: “Дітки, вчіться добре, не лінуйтеся. Думайте довго, перш ніж вчинити щось. Бо найбільше горе тому народові, який піддається пліткам. А ще небезпечніше, коли людина лінива”.
Прочитавши статтю “Пообіч Майдану” Анатолія Шпиталя, я, як і автор, також не згодна з твердженнями, що події 2004 року “стали чи не найбільшою втратою новітньої нашої історії” (М. Славинський). Яка втрата? Це був лише початок руйнації непохитної сірої будівлі комунізму. Це лише пошуки правильного шляху нашої нації. Це — підмурівок майбутнього України. І Ющенко — архітектор майбутнього, був човником серед бурхливого океану, в оточенні пожадливих, зрадливих корсарів. Не його вина, що за 100 років “комуністичного” виховання люди розгубилися і не знають, кому вірити, бо хто догребе до берега, хапає все, що погано лежить.
А ти, народе? Мовчиш?.. Будемо вірити доброму, щирому, то збережемо себе, свою націю, Слово і Церкву. Подолаймо грузькі дороги купно, згуртовано.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment