Олександр Усик — найкращий боксер світу 2012 року

Визначили переможців найпрестижнішої церемонії нагородження найкращих боксерів року, яку щорічно організовує Міжнародна асоціація аматорського боксу (АІВА). Переможців обирали у десяти номінаціях. У номінації “Найкращий боксер елітного чоловічого дивізіону — 2012” перемогу здобув українець Олександр Усик.
Ще в Києві, коли проводжали українських олімпійців до Лондона, Олександр Усик серед інших боксерів вирізнявся козацьким оселедцем. А який запальний гопак утнув Олександр після перемоги у фіналі Олімпіади над італійцем Клементе Руссо! Справжній козак. Тож поспілкуємося з переможцем.

— Чому оселедець?
— Це данина козацькому духу, силі, сміливості й витривалості. Козакам оселедці були потрібні ще й для того, аби в бою відрізнити свого побратима від чужих бусурманських голів, які рубали козацькі шаблі.
— Вам хтось порадив це зробити?
— Ні, так само, як і одягнути козацькі шапки на проводи олімпійців у Києві, а потім і на відкриття та закриття Олімпіади в Лондоні. Ми самі це вигадали.
— І де ви їх дістали?
— Козацькі шапки ми замовили через Інтернет, а відповідальним за цей процес призначили Дениса Беринчика. Спочатку хотіли зробити верх (там, де тканина) червоним, але потім вирішили, що значно ефектніше буде, коли він матиме кольори нашого національного прапора — ми ж українці!
— Коли ти повернувся додому, першою фразою дружини було: “Марш у перукарню!”?
— Ні! Їй моя зачіска подобається. До того ж дружина мій вибір поважає. Хоча, не приховуватиму, дехто справді каже: “Ой, яка безглузда зачіска”. А я вважаю: головне, аби собі подобалося. Зрештою, наші предки так ходили. Мені соромитися нічого. Нехай кожен замислиться, яка це сила була — козаки.
— Багатьох українських спортсменів, особливо футболістів, вболівальники звинувачують у відсутності патріотизму…
— Здоровий патріотизм у мене з дитинства — скільки себе пам’ятаю, завжди таким був. Я пишаюся, що народився на українській землі. І якщо ти десь представляєш свою країну — не важливо, у спорті чи ні, то повинен робити це з гордістю: ти тут народився, виріс, це твій прапор, твій герб! І абсолютно байдуже, яка зараз політична ситуація в країні і наскільки вона тобі подобається чи не подобається. Є поняття Батьківщина! Це помітно щоразу, коли приїжджаєш зі змагань. Навіть коли з Лондона приїхали — тут легше дихається, тут усе своє — я близько від дому. Не важливо, де ти — у Києві чи Сімферополі, Львові чи Донецьку, — це все моя Батьківщина. Тому не розумію інших… Наприклад, пам’ятаю, коли ми прилетіли в Пекін на Олімпіаду чотири роки тому, хтось українськими прапорцями почав розкидатися. Та що ж це таке? Якби хтось з іншої країни зробив щось подібне, то їх із ганьбою вигнали б з Ігор. Батько Василя Ломаченка Анатолій Миколайович збирав ті прапорці, щоб роздати їх китайцям. Або, як кажуть іноді (був такий випадок з однією знайомою спортсменкою), — мовляв, усе, набридла ця країна, треба “валити” звідси. У мене питання: а чого ти тоді тут досі живеш? Давай, “чеши” в Америку, або куди тобі там хочеться, але не смій такого казати! Батьків не вибирають. Так само і з Батьківщиною. Треба не “канючити”, а жити тут і прагнути піднімати країну, покращувати життя.
— Сашку, але ти ж народився і виріс у Криму…
— Ви що, думаєте, у моїх жилах не тече козацька кров?! У мене мама з Чернігівської області, а тато — із Сумської. Я українець: тут народився, виріс на цій землі, люблю цей прапор, цей герб. Як я можу не бути козаком, коли я православний християнин?!
— У Лондоні після перемоги у фіналі ти затанцював гопак. Завжди так відзначаєш свої перемоги? Рік тому в Баку, після переможного чемпіонату світу, також утнув щось подібне?
— У Баку я “видав” якусь імпровізацію, а в Лондоні цілеспрямовано виконував гопак. Давно помітив, що можу легко імпровізувати в танцях. Напевне, позначилося те, що в дитинстві я займався народними танцями, а зараз додав до цієї бази володіння якимись рухами із сучасних танців, брейку. Музика іноді робить із моїм тілом таке, що якби я міг бачити це збоку, то випав би в повний осад. Ритм вмикається в моїй голові — і я думаю: “Боже, звідки все це?”
— Кажуть, що чоловіки після народження дитини стають серйознішими. Незважаючи на появу доньки, ти так і залишився головним шоуменом збірної.
— А чого мені сумувати? Ви, до речі, запитали б у моєї дружини, який я вдома — серйозний чи ні. У сім’ї якраз став більш відповідальним, а загалом у житті залишився таким самим веселим. Є такий слоган: “Усміхнись! Зроби життя кращим!” Так і я: коли буду радісний, то й люди навколо ставатимуть веселішими. Що в цьому поганого? А я такий, який є — таким мене створив Бог.
— Цікаво, а як ти вчився у школі? Напевне, був хуліганом і частенько отримував “двійки”?
— Нічого подібного. Навчався я не так щоб аж дуже добре, але й не погано. Щоправда, вчитися не дуже любив, але змушений був це нормально робити. Батько сказав мені, може, і грубо, але життєво: коли ти тупий — ти нікому не потрібен. За “двійки” отримував від батька сповна. Ось і вчився, куди ж було подітися…
— А як тобі зараз навчання в аспірантурі? Чи встигаєш поєднувати його зі спортом?
— Аспірантура — не школа і навіть не інститут. В аспірантурі займаюся практично тим самим, що й у спорті. Дисертацію пишу на тему підготовки боксерів вищої кваліфікації. Фактично узагальнюю досвід збірної України загалом і свій особистий зокрема. Тож навчання в аспірантурі мені не заважає, а навпаки, допомагає у спорті, бо доводиться багато думати, аналізувати. Хоча не приховуватиму, останні місяці перед Олімпіадою наукою майже не займався, бо всі сили і час забирала підготовка. Але тепер надолужуватиму, а викладачі з університету фізкультури мені в цьому допоможуть. Керівництво ВНЗ і професорсько-викладацький склад до мене дуже добре ставляться, допомагають. Тож сподіваюся, що і в науці я також буду не останньою людиною. Дуже хочу до титулів чемпіона Європи, світу й Олімпіади додати ще й звання кандидата наук.
— Ти почав займатися боксом у 15 років. Мабуть, до того були інші захоплення?
— З дитинства, скільки себе пам’ятаю, грав у футбол. Відвідував і секцію карате. Батько постійно стежив, щоб я чимось займався, не вештався вулицями. Із часом почав грати у “Таврії” — команді, сформованій із хлопців 1987 року народження. Усе нібито йшло нормально, але навесні 2002 року під час гри один хлопчина з суперників нецензурно висловився щодо мене. Я не стримався і… завдав йому бокового удару. Причому так, що нокаутував. Червона картка, вилучення не лише з поля, а й із команди… Тренер сказав, щоб я вибачився перед ним і всією командою за те, що накоїв, — і візьмуть мене назад. Я сказав, що ні перед ким не вибачатимуся, бо у тій ситуації правда була на моєму боці. Із тим хлопцем був згоден залагодити всі проблеми, якби він також перепросив. Але не склалося — і я пішов із футболу. Погуляв трохи, та й зайнявся боксом. Приятель якось “підбив”. Каже: “Ідемо на бокс, поб’ємося!” Сходив кілька разів, побився — і “забив”. Думав: ні, це не моє. Але коли минуло літо, з вересня 2002 року я повернувся в бокс…
— Розкажи про батьків.
— Матуся моя улюблена, яку я обожнюю, була найстаршою з вісьмох дітей у своїй сім’ї. Тож за всіма доглядала й була головною помічницею. Народилася у Чернігівській області, але 15-річною виїхала у Крим до тітки, де й залишилася. Батько народився в Сумській області, село Терни. Був в Афганістані, потім працював охоронцем, на будівництві. Усе вміє робити своїми руками. Зараз батьки мешкають у мами на Чернігівщині. Допоміг їм купити будинок, а сам залишився в Криму. Телефоную їм щодня.
— Ти став олімпійським чемпіоном, отримав премію від держави, автівку від федерації… Але ж не завжди все було так добре. Був, мабуть, і період безгрошів’я. Думки про те, щоб покинути бокс, до голови не приходили?
— Ні. Я такий, що до останнього йтиму до своєї мети. Ось зараз читаю книжки із психології. Там є приблизно така фраза: життя ставить сильного на коліна, знаючи, що він все одно підніметься. Бог дає нам випробування, а ми повинні їх подолати, роблячи світ і себе кращими.

* * *
— Проблеми зі здоров’ям у мого сина почалися у трирічному віці, — згадує мама боксера Надія Петрівна. — Сашко застудив легені. Власне, це була перша стадія туберкульозу. Від трьох до шести років ми мучилися — ніяк не могли його вилікувати. Один із лікарів порадив нам змінити клімат, виїхати в Центральну або Північну Україну. І ми полишили теплий Крим — переселилися на Чернігівщину, у моє рідне село Риботин.
Коли діти пішли до школи, Олександр Усик змушений був лягти у лікарню. Провчився у першому класі лише два тижні — й опинився у шпиталі, де пролежав цілий рік.
— Лікарі забороняли мені займатися фізкультурою, — згадує спортсмен. — А я ігнорував ліжковий режим і бігав навіть на території лікарні у Чернігові. Неможливо було мене зупинити. Коли виписали з лікарні, також заборонили займатися спортом. А я щоденно бігав, грав у футбол, баскетбол, волейбол і навіть плавав у Десні. І вже коли мені виповнилося 11 років, хвороба від мене відчепилася. Я завжди вірив, що буду здоровий. Мене не лякали назви моїх недуг. Не боявся бронхітів, пневмоній і навіть туберкульозів! Я вижив завдяки спорту і вірі в Бога.
За словами матері чемпіона, син змалечку був побожний. “Він вивчив “Отче наш” раніше за нас, батьків, — каже пані Надія. — До хворих регулярно навідувалися священики, несли віру в Бога. Мій син перейнявся словами душпастирів. Полюбив він Господа. Не раз я бачила, як синочок припадає на колінцях до ікони і випрошує в Бога здоров’я. І Всевишній віддячив йому, подарувавши життя”.
Як згадує Надія Усик, майбутній чемпіон мав велику волю до життя. У шість років він сам приймав ліки, запарював чаї, прикладав компреси. Лікарі любили малого. Він був дуже наївний, довірливий і цікавий. “До лікарні навідувалися меценати, робили дітям подарунки, адже там лежало чимало сиріт, були діти з неблагополучних сімей. Я просила Сашка не брати тих дарунків, аби вони дісталися тим, хто їх більше потребує. Сама ж виросла в інтернаті і знаю, як дитина чекає подарунка, — згадує мама Сашка. — Приїжджаю до нього в лікарню, а Сашко каже: “Мамо, я нічого не брав. Ось усі бавляться іграшками, а я свій дарунок віддав іншим”.
Після одужання Олександр Усик повернувся до Криму. До 15 років грав у футбол, захищав кольори юнацького складу клубу “Таврія” (Сімферополь). Але змінив футбол на бокс. “Я чув чимало скептичних слів, що запізно почав займатися боксом, — каже Сашко. — Та все одно мріяв про перемогу на Олімпійських іграх. Не зважав на розмови скептиків і за десять років важкої праці таки пробився на золотий п’єдестал. Звісно, з Божою допомогою”.
—    Олександр Усик — яскравий взірець того, як із “гидкого каченяти” можна стати спортсменом, здоровою людиною. І не просто атлетом, а олімпійським чемпіоном, — каже Сергій Лапін, перший тренер боксера.
— Сашко прийшов до нас 15-річним. Перед тим оббив пороги всіх боксерських секцій. Ніхто не хотів брати до себе худенького, тендітного хлопця. Усі тренери казали, що він не має статури і що переріс вік для боксу. Наш зал був його останньою надією. І я повірив у можливості Усика. Мене не відлякало те, що в дитинстві хлопець хворів і що фізично він слабенький. Чому? Бо побачив у ньому розум. Бокс — це насамперед розум, а не сила. Ми часто чуємо: якщо боксер, отже, дурень. Нісенітниця! Насправді у боксі працюють інтелектуальні люди, які вміють мислити, аналізувати. Саме таким я побачив 15-річного Усика. Уже на першому тренуванні помітив уміння хлопця захищатися. У нього неможливо було поцілити. 70 % успіху боксера залежить від уміння оборонятися. І лише 30 % — від сили ударів. Чомусь більшість наших тренерів навпаки цінують удари, а не оборону.
Заслужений тренер України згадує, що чув чимало закидів на свою адресу, мовляв, навіщо покладає надії на слабенького “переростка”. Однак Олександр Усик втер носа скептикам. “Він працював у залі по шість-вісім годин, — додає Сергій Лапін. — Крім усього, хотів стати кремезнішим. Ми змайстрували йому два восьмикілограмові молотки. Із невеличкими перервами він по 40 хвилин лупцював ними по “камазівській” шині. Працював, як коваль. Така важка праця й допомогла йому стати олімпійським чемпіоном”.

Чи став Олександр Усик іншим після тріумфу на Олімпіаді? Чи змінила його слава та зароблені великі гроші? “Не повірю, що гроші та слава його змінять, — рішуче каже мати Олександра Надія Петрівна. — Він був чемпіоном світу і в такому статусі навідувався в рідний Риботин, збирав друзів і ганяв з ними у футбол”.

Спілкувався Іван ДУПНАК
Передрук з газети “ZIK”, № 36, 2012  р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment