Плечем до плеча супроти системи

Нещодавно відомий історик, лауреат Шевченківської премії Сергій Білокінь став почесним професором Національного університету “Києво-Могилянська академія”. Нині він досліджує непересічне явище 1960-х років — Клуб творчої молоді “Сучасник”, який у ті часи відіграв ключову роль у громадсько-політичному й культурному житті української столиці.
Студентська молодь об’єдналася: міжособистісні контакти з молодими діячами Львова та інших міст поширили їхні впливи на всю Україну. Катеемівці підтримували контакти з представниками попередніх поколінь. Відтак Клуб став центральною структурою шістдесятництва. Явище КТМ — така тема інавгураційної лекції, яку С. Білокінь прочитав студентам Могилянки.

Сергій БІЛОКІНЬ,
професор

Початок Клубу
У різних виданнях, навіть енциклопедіях вказують різні дати його заснування. Хочу звернути увагу на запис у щоденнику Леся Танюка від 8 березня 1960 року про святкові збори у Київському театральному інституті: “А потім залишились, почекали до сьомої: перші збори нашого Клубу, який ми вже ніби створили. Був Костя Кримець і Женя Ганін від музикантів, був Ігор Ткачиков від архітекторів, була вся наша “щедрівна група” з консерваторії, Олесь Бердник представляв письменників. Начальству — директорові ми пояснили, що це комсомольський актив. Розплився в усмішці”.
На першій, дуже велелюдній презентації альманаху “Зона”, яку 13 березня 1996 року провів Юрій Хорунжий у Будинку літераторів і на яку зійшлися колишні вояки УПА, колишні політв’язні й багато нинішньої молоді, стало очевидно, що присутні представляли різні громадсько-політичні течії. Шістдесятники відразу пов’язалися зі своїми попередниками, зокрема упівцями, коли самого слова дисидент ще не було в обігу, і слідом за ними рухались у напрямку до державної незалежності України. У політичному сенсі це однозначно був Рух опору. Ще один показовий момент. У “словнику дисидентів” немає, і це правильно, Івана Макаровича Гончара з його Музеєм, немає людей його кола, а це не просто гурт людей, а весь український Київ. Можна говорити ширше — зрештою, про всю Україну, себто про тисячі громадян, які між Україною й інтернаціоналом вибирали Батьківщину. Нарешті, ще одне слабке місце в застосуванні поняття. У значенні “незгідний” інакодумання має сенс вторинності. Отже, виникає питання: чому магістральну лінію українства мають представляти Скаба, Кондуфор, Єльченко, їхні прислужники й помічники, а діячі “Клубу творчої молоді”, що формували нашу культуру і втілювали “сіль землі”, визначаються як похідне від Скаби та інших? Лишаю відкритим інше питання, що це було — опір чи національно-визвольний рух? Зрештою, опір також має сенс вторинності.

Масштаб і рівень явища
До складу Клубу входили найкращі, знакові поети того часу — Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ірина Жиленко, Станіслав Тельнюк, Микола Холодний, прозаїки — Євген Гуцало, Євген Концевич, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, літературні критики — Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, художники — Алла Горська, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький, Людмила Семикіна, Галина Севрук, Веніамін Кушнір, Галина Зубченко. За ними пішли діячі кіно (Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко), філософи (Василь Лісовий) та інші.
Було б великою помилкою вважати, що до Клубу входили тільки гуманітарії. Ідеться також про математиків (Ніна Вірченко), медиків (Любомир Пиріг), фізиків (Олексій Ситенко), біологів. Йдеться про велику епоху й ціле покоління.
Їхні долі склалися по-різному. Дехто зробив видатну кар’єру (І. Драч, В. Коротич, В. Дрозд, а разом із ними одесит В. Яворівський). На декого чекала в’язниця (Василь Стус, Микола Холодний, а разом із ними львів’янин Ігор Калинець). Спілка письменників далі продукувала “творчий потік”, але молоді поети раз і назавжди визначили рівень якості.
Коли велика кількість талантів такого масштабу стають плечем до плеча поза офіційними організаціями, неминуче виникають питання. Була, видно, якась внутрішня нагальна потреба у їхньому організаційному оформленні. Вони мали спільні інтереси і, перепрошую, ідеали.

Особовий склад
і структура Клубу
Виникають принципові питання передусім щодо персонального складу “КТМ”. Матеріали до каталогу членів Клубу склав його перший президент Лесь Танюк у 10-му томі свого “Щоденника”. Тут маємо перелік імен, роки життя, дефініції. Що найважливіше для нас, — де треба, знаходимо у дужках три сакральні літери: КТМ. Але у виданні як членів клубу не зазначено ні Людмили Семикіної, ані Галини Севрук, ані В’ячеслава Чорновола. Біда в тім, що для автора уточнення списків не було самоціллю. Десятий том — це коментований іменний покажчик до щоденника.
Важливу низку імен дає реконструкція керівних органів Клубу. Загальновідомо, що в ньому було два президенти — Танюк і Зарецький. Не враховується інший напрямок, який влада перепинила. Певна група, до якої належав принаймні Ол. Клушин, висувала на президента Світличного. Сенсаційну річ повідомив Ол. Клушин у листі до Танюка від 20 лютого 1963 року: “Клубівські події були такі. Довго і настирливо торгувалися з Тамарою [Главак], нарешті, зібравши наших хлопців у її кабінеті, вдалося дописати Жозефа [Линьова], його друга Сашка та [Михайлину] Коцюбинську. Спочатку ми настоювали на кандидатурі Світличного, але не вийшло… А вже на пленумі розгорнулася справжня сутичка. Ми всі настоювали, щоб ти був президентом, але вони затялися тільки на Зарецькому. Той вже й одмовлявся, як міг, але не допомогло… Багато чого тут було страшенно обурливо, особливо різко виступив Світличний, але лобом стінки не проб’єш”.
Важко не процитувати “спогад на часовій відстані” Ірини Жиленко: “Начальство спохмурніло. Замість Танюка настановили керувати Клубом Віктора Зарецького. Чомусь його вважали поміркованішим. Можливо, так воно й було. Але за Віктором стояла Алла, якій “поміркованість” не була притаманна абсолютно”.
Клуб не мав фіксованого членства, але в нього існувало керівництво, своє. Звалося “Рада Клубу”. Комсомольці ще не здогадалися дати катеемівцям президента від себе. У 1963—64 роках це було неможливо. “КТМ” мало своїх комсомольців, членів партії. Складна історія. Минуло чверть століття важкого історичного шляху, коли молоді вчені, аспіранти Академії наук у розпал перестройки почали формувати українознавчий клуб “Спадщина”. Після відповідних консультацій директорка Будинку вчених поставила перед ними вимогу: Вашим президентом буде стороння людина, Кудін, але тільки він. Вибирайте.
27 січня 1964 року Ірина Жиленко написала Дроздові: “Раду Клубу розігнали в одну мить. Викликали в ЦК Зарецького, Клушина й Коротича, сказали їм пару “невразумительных” слів, з яких зрозуміло було тільки те, що Ради як такої не буде, а отже, їхніх послуг більше не потребують. Мовляв, створять (“за прикладом ленінградців”) комісію, яка керуватиме. Михася [Михайлина Коцюбинська] влучно назвала її “комісією по боротьбі з творчою молоддю”. За два тижні пішов ще один лист: “І випий, Вовцю, ковточок водиці за упокій КТМ, який таки добили. Цікаво, що віщує нам у майбутньому закриття Клубу і розгін Ради?..”.
Наступного дня Ірина повідомила, що інформація про Клуб пішла до Тбілісі, куди полетіли у своїх справах Ніла Шевчук і Гриць Халимоненко. Проводжали їх з вулиці Рєпіна, від Зарецьких: “Пили за світлу пам’ять КТМ і за українсько-грузинські зв’язки. А потім співали. Це останнє — найяскравіша, найнаочніша агітація”.
Остаточно встановити членство учасників КТМ неможливо. Можна хіба що, йдучи за цілком необхідними функціями, пригадати імена людей, що організовували вечори по різних інституціях, як-от Рита Довгань, у різних техніках виготовляли чи розповсюджували самвидав. Ані без самвидаву не було б Клубу, ані без масових вечорів він нічого б не був вартий.
Не можна не назвати членами КТМ високопоставлених діячів науки й культури, які створили Клубові парасольку. Маючи належні звання, але лишаючись передусім патріотами, вони писали й підписували протести на підтримку Клубу. У часи дисидентства з’явилося поняття “підписанти”, але це трохи інше. 31 липня 1963 року в Першотравневому парку КТМ проводило вечір, присвячений Лесі Українці. Начальство його заборонило, але він відбувся “під штахетами”, “на лавках”. 5 серпня Ірина Жиленко написала в листі: “Увечері у Михайлини дізнались, що “Протест” підписали Стельмах, Сосюра, Штогаренко, Майборода та інші”. Улітку 1965 року відбулися арешти. 22 вересня Жиленко написала: “У “верхи” пішов протест, підписаний “зубрами” нашої культури і науки. Кажуть, підписалися Стельмах, Малишко, Майборода та інші”.
Не може не дивувати, що й нині, 2012 року не існує археографічного збірника, що містив би відповідні документи, зібрані у київських і московських архівах.

Клуб як масова організація
Масовою організацією КТМ став завдяки щедрувальникам і танцюристам із ансамблю Володимира Нероденка “Веснянка”. Художниця Галина Зубченко згадувала: “Ми не знали наших українських обрядів. Тоді вже з нами був Володимир Нероденко… Звичаї, обряди — тут він був неперевершений”. До них приєдналися хористи із “Жайворонка” — хору, що виник 1961 року при Київській консерваторії (керували ним Борис Рябокляч, Вадим Смогитель і Володимир Завойський). Його заступив народний фольклорно-етнографічний хор Леопольда Ященка “Гомін”, що утворився, як відомо, дещо пізніше, 1969 року на дніпровських схилах.

Назва, емблема, гімн
У різних джерелах трапляються варіанти: “Клуб творчої молоді” і “Клуб творчої молоді “Сучасник”. Емблему, що перебувала в обігу тоді, а тепер друкується у запрошеннях Музею шістдесятництва, створила художниця трагічної долі Олена Кириченко. Поштовхом до її мистецького вирішення стала перша збірка Івана Драча “Соняшник”. Тут об’єднано разом мотиви сонця й соняшника.
На якихось посиденьках я записав пісеньку:
При кононі стояв
і фурт-фурт ладував.
І фурт-фурт (6 разів)
І фурт-фурт ладував.
Не пригадаю іншої пісні, яку так охоче співали катеемівці, що краще придавалася б на роль гімну, тому пропоную вважати таким цей текст — гімн незареєстрованої організації без виразного членства.

Програмні питання,
національний
характер Клубу
Лідери КТМ рухались у кількох пріоритетних напрямках. Вони вказували на розходження між декларованими в СРСР ідеалами та реальністю, прагнули до духовності, правдивості та національно-культурної самобутності. Для творчої молоді на практиці це означало давати справжнє мистецтво замість заробітчанської халтури й брехні. Тодішні художні виставки справляли прикре враження: пикаті доярки, білозубі механізатори. Саме такі соцреалістичні твори домінували на виставках, звідки їх і закуповували. Митці домагалися вільної творчості, протестували проти вимог дотримуватися принципів класовості (партійності). Аналізуючи ленінську статтю про партійну літературу, Іван Світличний в одній із мистецьких майстерень прочитав лекцію на цю тему. Як другий крок, виступали проти канонів соцреалізму. Театральні діячі орієнтувалися на експериментальний театр.
Первісно в Клубі переважав загальнодемократично-інтернаціональний напрямок, як визначала його Галина Зубченко. Вторгнення художників означало великі зміни: “А у нас була національна ідея — відродження нашої історії, культури”. Після загибелі Алли Горської я розбирав її папери й бачив диктанти, які вона писала із своєю найближчою подругою Надійкою Світличною, а вони познайомилися, згадувала Надійка, 1963—64 року. Оскільки російськомовні перше юнаки й дівчата дерусифікувались і національно усвідомлювалися, Клуб творчої молоді на очах ставав організацією українською.
Осередком українізації не могло бути що інше, як приватна колекція, яку називали не інакше, як Музей Івана Гончара (вважається, — утворився 1959 року). У його музеї став українцем Дзюба. Саме Іван Макарович надавав молоді автентичні народні строї для їхніх свят.

Спадковість поколінь
Михайлина Коцюбинська слушно писала: “Клуб вабив до себе передусім, звісно, молодь, але різних вікових категорій: тут об’єдналися як люди дещо старші, з окресленими інтересами, певним фаховим досвідом, переважно уже сімейні, з дітьми, так і значно молодші, що робили перші кроки на самостійній творчій ниві”. Відтак Клуб нав’язував спадковість поколінь, про яку писав Шекспір у “Гамлеті” (І, 5): Порвалась дней связующая нить.// Как мне обрывки их соединить? (Пер. Б. Пастернака).
Важко переоцінити безпосередній вплив активного укапіста, секретаря київського обкому УКП, відтак і політика, прозаїка Б. Антоненка-Давидовича, широко ерудованого перекладача Гр. Кочура, мистецтвознавця Ів. Врони, що ознайомив молодих митців із творчістю монументаліста М. Бойчука. Усі троє були в’язнями комуністичних таборів, тож їхнє соціальне становище принципово відрізнялося від офіційних провідників соцреалізму як творчого методу. Охоче підтримував лідерів Клубу учень Леся Курбаса режисер Мар’ян Крушельницький.
Нарешті про контакти з іще одним вченим часів Розстріляного Відродження, про які мало хто знав. 1960 року Лесь Танюк познайомився з колишнім вихованцем імператорського Харківського університету, учнем академіка Ф. Шміта, директором харківського Музею українського мистецтва Стефаном Таранушенком. Танюк записав у щоденнику: “Василь Вечерський водив до Стефана Андрійовича Таранушенка. Бібліотека — унікальна! Його посадили в один рік із Курбасом. Настійно радить молодим зацікавитись роботами Катерини Білокур, яка живе в Богданівці, Яготинський район, Київщина. Показував її роботи. Квіти. Але які!”.
Буваючи в Умані (а там побували всі катеемівці), молодь знайомились із націонал-комуністкою, нині найвідомішою з політкаторжан Надією Віталіївною Суровцевою.
В обстановці хрущовської “відлиги”, у Клубі виникла група людей (Лесь Танюк та ін.), що збирала відомості про большевицькі репресії. Із цієї групи згодом виріс “Меморіал”. У записі, датованому 26 серпня 1962 року, Л. Танюк надзвичайно докладно розповів про поїздку до Биківні. “На вечорі Курбаса підійшла до мене жінка, схвильована, очі заплакані. Почала — про сталінізм, про жертви — я подумав, вона з репресованих, може, знає щось про Курбаса; ні. Слово за слово, і раптом: “От ви все про Соловки, хто і як там розстріляний… а в нас під Києвом свої Соловки. Людей полягло там не менше, ніж на Соловках; ніхто ні слова. А їх же поховать треба по-людськи, по-християнському…”.
Разом із Горською та Симоненком вони вийшли на очевидця тих подій Петра Захаровича Куковенка, який із численними подробицями розповів те, що бачив і чув. За його власними уявленнями, людей закопували на території чотирьох чи п’яти гектарів. За добу привозили 5—6 машин, і в кожній було 40—60 трупів. Із цих чисел у Танюка виходило 420 тисяч душ, відданих землі до війни.
Василь Симоненко, Алла Горська й Лесь Танюк поїхали у вказані їм місця і в лісі виявили те, чого воліло не бачити тодішнє та й пізніше начальство. Уже тепер, у щорічні травневі зустрічі в Биківні єдиний з цієї групи, хто лишився живий, Лесь Танюк, розповідає: Хлопчаки гуляли у футбол, а за ворота їм правили людські черепи. “Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року “за зеленим парканом”, яким було огороджене це страшне місце. Василь ніби не слухав його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки:
Ми топчемо і ворогів і друзів,
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Це відбувалося 1962 року. За чверть століття (1987), коли в Москві вже вирувала перестройка, третя урядова биківнянська комісія в Києві підтвердила висновки двох попередніх: у Биківні лежать жертви німецько-фашистських загарбників. 6 травня 1988 року тут було відкрито меморіал, призначений проілюструвати відповідну концепцію. Його спроектував архітектор Вадим Михайлович Шарапов. На кам’яній плиті викарбували безсовісний текст: “Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941–1943 рр.”. За незалежності цей напис було збито.

Пізнання культурної
спадщини, лекторій
Професійна робота культурних діячів провадилася за, можливо, формальнішими за сам Клуб, секціями — театральною, мистецькою та ін.
Важливий запис у щоденнику Леся Танюка від 17 травня 1963 року: “Воно зовсім непогано влаштувати з осені в КТМ системні лекції, як оце Богдан Горинь. У хлопців величезні провали — не лише зі старої історії, а й із двадцятих. Мають бути системні лекції — Світличного, Дзюби, Кочура, мої по театру й драмі, Кузякіної, [Льоні] Грабовського — нова музика, я б хотів втягнути в це коло аполітичного поки що [Дмитра] Горбачова з музею. Жива ще когорта старших — від Антоненка-Давидовича до Рильського, до Таранушенка, до того ж таки Михайла Рудницького; його можна “завести” й розворушити…”. 8 січня 1964 року Ір. Жиленко занотувала: “Скоро почнуть регулярні лекції з досягнень фізики, хімії, біології, медицини, техніки тощо”. Реально з лекціями виступали І. Світличний,          Г. Логвин, що керував поїздками по історичних місцях України з вивченням архітектурних пам’яток.

Cпіввідношення культурного й політичного складників шістдесятництва
Ідеологічною вершиною шістдесятництва стала праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (супровідний лист І. М. до Шелеста й Щербицького датується груднем 1965 року). Чи не головне тут було найстрашніше для партноменклатури — розвести ідеального Леніна й сучасну партноменклатуру, піддавши різкій критиці діяльність і сучасного йому московського Політбюра, і його київської експозитури.
Пізніша праця Максима Сагайдака (Степана Хмари) “Етноцид українців в СРСР” (після арешту В. Чорновола виходила лише в закордонному “Українському віснику”, ч. 7/8, 1975), була генетично пов’язана і з працею Дзюби, і з ближчою йому роботою Івана Геля.
З історичного боку цікава не стільки літературознавча, а й передусім політична діяльність Івана Світличного, Алли Горської та їхніх друзів, тим більше, що брали людей не так за організацію несанкціонованих поетичних вечорів, як за політику. У слідчих справах членів Клубу творчої молоді знаходимо як “вещдоки” не лише самвидавні вірші, а й тамвидав (у різному вигляді) — і “Вивід прав України / Впорядкування, вступна стаття і довідки Богдана Кравцева” (Пролог, 1964), і “Україну і українську політику Москви” Мирослава Прокопа (Ч. І. Мюнхен, 1956), які шістдесятники поширювали.
Найвидатніші поети тієї доби писали про далекі країни, географічно віддалені від нас події. Але всі сучасники, усі читачі “Літературної України”, усі присутні на вечорах молодої поезії, усі щасливці, хто чув ці твори в авторському виконанні у господі Світличних, вперше знайомлячись із цими творами, розуміли, що йдеться про них самих.

Кінець шістдесятництва,
зокрема КТМ
Діяльність шістдесятників викликала шалену протидію і всілякі перешкоди з боку влади. Брутальним побиттям було вкорочено життя Симоненкові. Активну діяльність членів Клубу у їхніх попередніх формах припинили арешти 1965 року.
Перелік репресованої тоді молоді беру з книжки В’ячеслава Чорновола (“Лихо з розуму”: Портрети двадцяти “злочинців”: Зб. матеріялів), зіставляючи її відомості зі смолоскипівською енциклопедією “Рух опору в Україні”. 24 серпня 1965 року були арештовані Іван Гель і Мирослава Зваричевська (Львів), 25 серпня — Ярослава Менкуш (Львів),       26 серпня — музейник і мистецтвознавець Богдан і його брат Михайло Горині (Львів), хімік-лаборант Євгенія Кузнєцова (Київ), 27 серпня — музейник Ігор Герета (арештований в Одесі, переведений до Тернопільської тюрми) та живописець і графік Панас Заливаха (Івано-Франківськ), 28 серпня студент-стоматолог Ярослав Геврич, та інженер геолого-розвідувального НДІ Олександр Мартиненко (Київ), Михайло Осадчий (Львів). Того самого дня зробили трус у інженера-геодезиста інституту “Київоблпроект” Івана Русина (дати арешту немає). 31 серпня відбувся трус у Світличного,   1 вересня його вперше заарештували, але за кілька місяців випустили. Постійні переслідування тривали протягом подальших десятиліть і закінчилися його загибеллю. У серпні (дат немає) були заарештовані також співробітник Інституту геофізики Микола Гринь (Київ), Дмитро Іващенко (Луцьк), учитель музики Методій Чубатий (Тернопіль). Наприкінці серпня забрали Михайла Озерного (Івано-Франківська обл.), 1 вересня — історика Валентина Мороза (викладав в Івано-Франківську, суджений у Луцьку). Невдовзі до них приєднали й старших: 4 вересня 1965 року узяли письменника й педагога Михайла Масютка (арештований у Феодосії й доправлений до Львова, вперше арештований 1937), 13 листопада — лексикографа Святослава Караванського (Одеса, вперше арештований 1945). За випадкових обставин 23 травня 1966 року посадили письменника Анатолія Шевчука, Валерієвого брата (Житомир).
28 листопада 1970 року хтось, досі невідомий на ім’я, убив Аллу Горську. Перед членами Клубу творчої молоді розпочався новий період життя. Яскрава діяльність КТМ, сповнена надій і радісної творчості, скінчилася. Доходило краю саме їхнє молодече життя. Почався період так званого “застою”. 1972 року прокотилася нова хвиля арештів. Набувши нових форм, що одержали назву дисидентства, діяльність шістдесятників перейшла на інші рівні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment