Під знаком золотої пекторалі

Ось уже десять років двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень він приходить до кожного з нас, українців, під знаком золотої пекторалі. Саме він розповідає Україні й світові (через супутник його приймають у понад 80 країнах) про найсвіжіші новини розмаїтого культурного життя держави. Знайомить із оригінальними авторськими програмами. Кому, скажіть, невідомі його “Скрижалі нашої історії” — передачі про визначних культурних, політичних і громадських діячів минулого? А які популярні культурно-мистецькі програми “Душі криниця”, “У майстерні художника”, “Кінолітопис”, “Театральні історії”, “Літературна мозаїка”. Незмінний успіх у науково-просвітницьких програм: “Визначні українці” — про митців, письменників, науковців, меценатів, державних та громадських діячів, іменами яких пишається Україна; “Діалог”, де відомі митці, науковці, політики обговорюють актуальні питання сучасного культурного процесу; “Наш край” — про міста і села, їхню історію і сьогодення, культурно-архітектурні і природні пам’ятки тощо. Не обійдені увагою і діти — програма “Веселка”, і юнацтво — “Молодь і час”. І все це — “Культура”, єдиний незмінно національний за формою і духом телеканал, який “миє” золоті розсипи з українських духовно-мистецьких джерел.
З цієї нагоди 19 жовтня в Будинку кіно урочисто відзначили 10-ліття ДТРК “Культура”. Вшанувати її засновників і творців зібралося чимало відомих людей культури і мистецтва, представників влади. Вітання, нагороди приймала не лише нинішній генеральний директор телерадіокомпанії Жанна Мазицька, а й решта славного колективу.

Микола ЦИМБАЛЮК

…А починалося все десять років тому з невеличкої тісної кімнатки “Укртелефільму”.
— Починалося як авантюра, — згадує тодішній генеральний директор кіностудії, відомий кінорежисер Олег Бійма. — Ідея уже давно витала в повітрі. Але формально вона з’явилася ніби згори. Якось Леонід Кучма похопився, що ось, мовляв, у Росії є культурний телеканал, а чому в нас нема? І доручив двом відомствам: Держкомінформу (тоді ще не було Міністерства радіо й телебачення), і Міністерству культури й туризму розробити концепцію, підготувати необхідні папери (обґрунтування, розрахунки і т. ін.) для заснування нового телеканалу. Два міністерства, уся чиновницька рать думали-гадали, скільки треба стягнути з держави коштів, щоб ідею втілити в життя…
Тоді, одинадцять років тому, для цього треба було 50 млн грн. Олег Іванович, який тридцять років пропрацював на “Укртелефільмі” і на власному досвіді знав ставлення нашої влади до культури, не мав ілюзій. Він розумів: сподіватися на таку суму — утопія. Але, загорівшись ідеєю створення нової справи, зібрав своїх колег, сказав, що в них з’явилася “єдина у житті геніальна можливість вилізти з того убогого, забитого існування, на яке завжди прирікали культуру, кіно, телебачення, і почати працювати на телеканал “Культура”.
І його колеги пішли за ним, невтомно працюючи пліч-о-пліч на голому ентузіазмі. Не маючи практично жодної копійки: фінансування не те що телеканалу “Культура”, а й “Укртелефільму” було практично нульове, — вони робили, здавалося б, неймовірні на той час речі. До 1 січня 2002 року, коли на Першому національному вперше було представлено культурницький двогодинний блок, який ішов як спільне виробництво студії “Укртелефільм” і Першого національного, вони відзняли понад 100 годин матеріалу. Матеріалу абсолютно нового, ексклюзивного, змістовного і цікавого. Уже згодом більшість цих телефільмів були учасниками численних фестивалів. Кожну третю картину, кожну третю роботу відзначено на міжнародних теле- і кінофорумах, зокрема й на всеукраїнських. Тобто, за оцінкою Олега Бійми, це був справді високоякісний матеріал.
Наприклад, цікавими, у багатьох випадках новаторсько-неординарними були роботи Галини Черняк, якій він дав можливість реалізувати себе як режисера. До того вона працювала на студії багато років. І коли вперше побачив її картину “Дві ікони, дві долі”, то зрозумів глибину її таланту. Це долі двох жінок-реставраторів, які рятували, здавалося б, навіки втрачені духовні, сакральні скарби. Це не була тривіальна розповідь, як вони працюють. Режисерка незвично, талановито показала долі двох жінок-реставраторів і двох ікон ніби як у віддзеркаленні. Була ще картина, яку вона зробила, — “Портрет Віктора Некрасова”: енкаведисти використовували цей портрет як мішень для стрільби. Потім хтось його знайшов. І ці жінки-реставратори повернули його до життя.
Такими небанальними, нехрестоматійними була переважна більшість їхніх культурологічних робіт. Український глядач відкривав для себе нові імена, події, сторінки історії, забуті чи гнані з національної культури, народні традиції. Так народжувалося, розкривалося, вияскравлювалося на каналі “Культура” те чи те нове ім’я його творців.
Усе це за умов хронічного безгрошів’я, на голому ентузіазмі й почутті власної національної і професійної гідності. Для порівняння: той же російський телеканал “Культура” розпочинав із колосального, у тисячі — не в десятки чи сотні! — разів більшого фінансового вливання. Заради справедливості варто сказати, що зараз він став менш цікавим. Щодо українського, то проблем у нього не поменшало.
Леонід Мужук, перший заступник ДТРК “Культура”, аналізуючи їх, виокремив три складові: по-перше, як він зауважив, “не хочеться сказати убогість, толерантніше — бідність”; по-друге, за умов такого “недофінансування” не можна стабільно утримувати на належному рівні творчий колектив — молоді приходять і з часом переходять на комерційні телеканали, де вони морально ламаються і стають вправними “чорними піарщиками”; і, нарешті, по-третє, це абсолютна індиферентність до національного кінематографа суспільства і тих, від кого це залежить — держави. “Жодна культура не може підтримуватися на належному рівні тим ресурсом, — підсумував він, — який вона має сьогодні”.
Проілюструвати його висновок можна ситуацією з українським кіновиробництвом, бо без теле- чи кінофільмів не обійдеться жоден телеканал. Із відомих причин та ж “Культура” не може бути підтримана національним кіновиробником. Навіть відомий фільм Михайла Іллєнка “ТойЩоПройшовКрізьВогонь” продюсер змушений був продати для кінопрокату в Росію. Тепер Москва, начепивши ярлик “русскоє кіно”, показує його на своїх телеканалах. Тож думаймо, що це: чиясь ідеологія, київська політика чи просто безвідповідальність, нерозуміння нашої влади.
Але всупереч усьому основні творчі сили телеканалу “Культура”, що пройшли школу “Укртелефільму”: сценаристи, режисери, оператори, кінознавці, журналісти, позаштатні співробітники разом із молодим поповненням роблять благородну і таку потрібну для національної духовності й свідомості справу. Хтозна, можливо плани уряду щодо модернізації каналу, фінансова підтримка, про що зазначається в щойно ухваленій постанові Кабміну, суттєво змінять ситуацію. За цих умов український глядач може отримати зразок національного повноцінного телеканалу, який на високому професійно-творчому рівні пропагуватиме наші цінності, проводитиме політику єдності й захисту суверенітету України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment