Рідна мова й інтелект

img_0222Іван ЮЩУК,
професор Київського міжнародного університету

Інтелект, як пояснює тлумачний словник української мови, — це “розум, здатність людини думати, мислити”. Чи існує залежність між рідною мовою й інтелектом людини? Чи для інтелектуального розвитку людини має значення, якою мовою вона постійно користується, думає — рідною чи чужою?
Щоб фахово говорити на цю тему, слід насамперед з’ясувати, яка ж мова є рідною для людини.
У недавно ухваленому Верховною Радою законі “Про засади державної мовної політики” дано два різні визначення цього поняття, які виключають одне одного. У статті 1 закону стверджується: “Рідна мова — перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві”. У статті 3 говориться вже протилежне: “Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною … і змінювати свої мовні уподобання”. Тож чи існують об’єктивні критерії, за якими можна визначити, яка все-таки мова рідна для людини?
Чи справді рідною є та мова, якою людина вперше заговорила? Факти цього не підтверджують. Видатний український письменник і громадський діяч, автор знаменитого чотиритомного “Словаря української мови” Борис Грінченко народився й виріс у повністю російськомовній сім’ї: мати — росіянка, батько — офіцер російської царської армії, але за рідну Борис Грінченко мав українську мову і працював заради її збереження й розвитку, про що свідчить уся його творчість і його саможертовна діяльність на терені рідної мови. Видатний український поет Володимир Сосюра народився й виріс у російськомовному Донбасі, навіть свої перші вірші починав писати російською мовою, але за рідну визнав лише українську і всіляко захищав її і страждав за неї. Пригадаймо його вірш “Любіть Україну”. Відомий письменник Борис Антоненко-Давидович, звинувачуваний за радянських часів в “українському буржуазному націоналізмі”, дитячі роки провів у російськомовному Брянську і в сім’ї весь час чув лише російську, тому в нього, як пише його біограф, “найперші враження і мова раннього дитинства були російські”. Але він, як міг, обстоював права української мови в Україні. Йому ж належить відома праця про культуру української мови “Як ми говоримо”. І таких прикладів серед українців чимало. До речі, і основоположник нової російської літератури славетний Олександр Пушкін у дитинстві від батьків і гувернерів чув тільки французьку, розмовляв тільки нею і перші в житті вірші починав писати саме французькою, але сказати, що рідною мовою для Пушкіна була французька, — було б блюзнірством.
Отже, рідна мова не обов’язково та, яку вперше почула людина в дитинстві, і навіть не та, якою вперше вона заговорила.
То, може, рідну мову людина може вибирати, міняти, як рукавички, залежно від того, яка кон’юнктура, які віяння — сьогодні одна, а завтра — інша? Та й те ні. Бо в народі й серед нормальних людей є чіткий критерій визначення рідної мови. Татьяна, героїня поеми “Євгеній Онєгін” того ж Олександра Пушкіна, не розмовляла російською мовою:
Она по-русски плохо знала,
Журналов наших не читала
И выражалася с трудом
На языке своём родном…
Але рідною мовою своєї героїні Пушкін вважав російську, хоч вона в житті користувалася, як можна здогадуватися, лише французькою мовою.
Тарас Шевченко з 15 років був відірваний від українськомовного середовища (Вільно, Петербург), шість років ретельно вивчав, крім малювання, російську мову в Петербурзькій академії мистецтв (тут вона була обов’язковим предметом), десять років йому втовкмачували її унтер-офіцери в Оренбурзьких степах, а проте він її так і не визнав рідною. Навпаки, послухаймо його. “А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і в нас народ і слово”, — писав Тарас Шевченко в підготовленій передмові до невиданого “Кобзаря”. Ось і свого брата Варфоломія він просить: “Ще раз прошу, напиши мені пиcьмо по-своєму, будь ласкав, а не по-московському”. Тож розмови про дві рідні мови в Тараса Шевченка — це теж тенденційне невігластво і блюзнірство.
Отже, існує об’єктивний критерій для визначення рідної мови людини — це мова її роду й народу. До якого народу я признаюся, то й мова того народу є моєю рідною, хоч я, скажімо, працюючи в якійсь міжнародній установі, змушений постійно послуговуватися міжнародною англійською чи російською мовою або, приїхавши в рідне село і шануючи рідню, переходжу на місцевий русинський чи якийсь інший діалект.
Німці, наприклад, у побуті розмовляють своїми діалектами, а вони такі різні, що часом важко розуміють один одного, проте ніхто з них не вважає діалект рідною мовою, а тільки загальнонімецьку літературну мову.
Ще за радянських часів знаний радянський мовознавець Іван Костьович Білодід із повним резоном стверджував: “Національною мовою українців — корінного населення Української Радянської Соціалістичної Республіки, одного з найбільших народів Європи, другої за чисельністю (після російської) соціалістичної нації Радянського Союзу і другого ж за цією ознакою народу в слов’янському світі, є українська мова”. І саме так: рідною мовою для німця є німецька мова, для француза — французька, для росіянина — російська, а для українця — звичайно, українська. І це природно: адже кожен народ сам собі творить мову, без чужої допомоги. І творить її відповідно до свого, а не чужого менталітету. Українцеві чи німцеві немає потреби сніг називати двадцятьма різними словами залежно від його стану, а ескімос має таку потребу, бо це його життєва необхідність.
Найоптимальніше й найоб’єктивніше визначення рідної мови дано у “Вікіпедії” — авторство не зазначено: “Рідна мова — мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мові”. Якщо людина з дитинства змушена користуватися мовою чужого народу, то це означає, що вона живе в ненормальних соціальних умовах.
У декого може виникнути питання: для чого стільки уваги мові взагалі й рідній зокрема? Ну от є мова, хоч би чия і яка вона там була, своя чи чужа, досконала чи покалічена, — тож спілкуйся нею, аби тебе розуміли. Хіба не все одно, якою мовою користуватися? Аби жилося добре, аби було вдосталь і їсти, й пити. У чомусь, справді, все одно, коли йдеться тільки про людське животіння, а в чомусь, коли йдеться про духовність, — далеко не все одно.
У літературі описано випадок, коли діти змалку не чули людської мови.  1920 року індійські мисливці виявили у вовчому лігві двох дівчаток разом із вовченятами. Одній із них було приблизно років сім-вісім, другій — років два. Менша скоро померла, а старша, яку назвали Камалою, прожила ще близько 10 років. Вона ходила на чотирьох, спираючись на руки й коліна, хлебтала воду язиком, м’ясо їла лише з долівки, зривала з себе одяг, ночами вила по-вовчому. Тобто її поведінка була повністю запрограмована вовками. Тільки через два роки вона навчилася стояти, через шість — ходити. Протягом чотирьох років Камала вивчила тільки шість слів, а за сім років — 45. Вона так і не навчилася думати, не усвідомила себе людиною, хоч наприкінці свого життя й стала горнутися до людей. Серед вовків їй, безперечно, не бракувало ні зовнішніх вражень, ні їжі. Вовки, очевидно, дбали про неї, як і про своїх вовченят. Не вистачало їй лише одного — людської мови. Сказано ж бо: не єдиним хлібом живе людина.
Людині, крім харчів і тепла, потрібне ще й слово. Через людську мову людська істота запрограмовується на людину. Брак мовного спілкування призвів, як бачимо на прикладі Камали, до цілковитої розумової глухоти людської істоти.
Що ж являє собою мова взагалі? Людська мова складається з трьох функціонально-структурних компонентів: фонетики (набір звуків), лексики (набір слів) і граматики (набір символів для кодування можливих зв’язків між явищами дійсності). Фонетика забезпечує вихід мови назовні, в оточення, тобто матеріалізує мову. Функція фонетики насамперед соціальна. А внутрішній світ людини, її психіку, її душу, її індивідуальність формують лексика й граматика.
Лексика членує на окремі елементи всесвіт, що його людина тримає у своїй уяві, бо ж усе, що ми бачимо, чуємо й відчуваємо, фіксується і майже назавжди залишається в мільярдах клітин головного мозку. Крім того, лексика ще й певною мірою визначає співіснування та ієрархію вичленованих в уяві елементів сприйнятої людиною дійсності. Членуючи той уявлюваний всесвіт на більші й менші частини, лексика присвоює їм символи — назви, якими й оперує людина, коли думає чи спілкується. І кожен раз, коли ми чуємо те чи інше слово, у нашій уяві постають відповідні фрагменти навколишньої дійсності. І, навпаки, коли ми вимовляємо ці слова, слухач теж повинен уявляти те саме, що й ми. Інакше спілкування не відбудеться. А слова в кожній мові членують світ досить по-різному, так, як його бачить і членує певний народ у сукупності, тобто нація. Тому в різних мовах майже немає слів із цілком тотожним значенням, щоб замість них можна було механічно підставляти слова іншої мови.
Граматика закодовує всі можливі зв’язки між вичленованими уявними елементами дійсності, співвідношення і взаємодію між ними. Чужі слова з усіма їхніми відтінками значень можна сяк-так вивчити, а щоб осягнути граматику — треба докорінно перебудувати свій спосіб мислення. Геніальний Микола Гоголь, пишучи свої твори, користувався російською лексикою (щоправда, далеко не точно), а граматика, сам лад мовлення в нього — українські. Російська мова для Гоголя не була рідною. Один із дослідників більш-менш точно сказав про мову його творів: “Он к русскому ржаному хлебу подмешивал и украинской соли и даже перцу”. Сам Гоголь про себе сказав ще точніше: “Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская”. Душа в нього (сприймання дійсності, лад мислення) була українська, але він її тамував, гнітив, і в цьому роздвоєнні й виявився трагізм Миколи Гоголя.
Людину творить мова. Як комп’ютер без програми, вираженої чітко визначеними відповідними символами, — це лише металевий брухт, так і людська істота, не запрограмована і не структурована людською мовою, не стає людиною.
Отже, якщо мова — це програма стосовно людини, то чи байдуже, яка й чия мова виконуватиме цю функцію стосовно дитини, що перетворюється на людську особистість? Люди різних національностей так чи інакше різняться своєю зовнішністю: формою обличчя, кольором очей, тілесною поставою. І це самоочевидно. То чому в людей різних, так би мовити, національних популяцій не повинна якоюсь мірою різнитися й структура головного мозку, основного вмістилища людської душі? Адже людський мозок — це велетенська система, яка складається з багатьох мільярдів нейронів і безлічі зв’язків між ними. Як пише відомий американський психолог Денніс Кун, “головний мозок людини… складається зі 100 мільярдів нейронів, індивідуальних нервових клітин… Кожен нейрон у чарівливому світі головного мозку пов’язаний із 15000 інших нейронів. Ця мережа забезпечує об’єднання й збереження величезної кількості інформації. Фактично в головному мозку окремої людини може бути більше “доріжок”, що зв’язують між собою нейрони, ніж атомів у всьому всесвіті”. Фантастично, але, мабуть, близько до істини. У такій колосальній системі відмінності неминучі, і внаслідок спадковості ці відмінності, передаючись з покоління в покоління, стають домінуючими в тієї чи іншої нації.
У такому разі особливостям організації мого мозку якнайкраще відповідає саме мова, створена моїми предками, з якими в мене завжди є набагато більше спільного в структурі мозку, ніж з представниками інших національностей. Як пише відомий мовознавець Михайло Кочерган, “надзвичайна прихильність людини до рідної мови зумовлена тим, що кожному народові властиві неповторні асоціації образного мислення, які закріплюються в мовній системі й становлять її національну специфіку”.
Наприклад, хто має справу з англійською мовою, той раз по раз стикається з незрозумілою й немотивованою для нас специфічною багатозначністю англійських слів. Ось побутове слово boot [bu:t] — назва, що стосується взуття: черевик, чобіт, копняк (удар взутою ногою). Між цими значеннями слова ми ще відчуваємо певний зв’язок, хоч нас і дивує нерозрізнення в англійській мові черевика і чобота, але подальші асоціативні значення цього англійського слова в нашому розумінні видаються дивними, штучно притягнутими: новобранець (про моряка), багажник, вигода, користь, гроші (розмовне), аванс зарплати. Або візьмемо англійське слово chek [tSek] — перешкода, зупинка, затримка, перевірка, контроль — ці значення ми ще сприймаємо як якоюсь мірою споріднені, але значення позначка, номерок у гардеробі, ярлик, картата тканина, шотландка, рахунок у ресторані, шах у шахах, тріщина в дереві і ще трохи в іншому написанні, але в такому самому звучанні банківський чек (chequе [tSek]) — для нас ніяк не в’яжуться з основним значенням слова — перешкода, зупинка.
Між різними значеннями того самого англійського слова ми часто не бачимо жодного зв’язку, а для англійця такий зв’язок самоочевидний. Це зумовлено тим, як зазначає щойно цитований мною мовознавець Михайло Кочерган, що кожному народові властиві свої неповторні асоціації образного мислення, які й закріплюються в мові. Таким чином, мова аж ніяк не нейтральна стосовно тієї чи іншої людської спільноти і кожної людини, яка належить до цієї спільноти. Мова — це не щось таке, що можна легко міняти.
Тож чи варто, чи доцільно в такому разі зрікатися своєї національної, а отже, рідної мови й хапатися за чужу, навіть престижнішу? Як відомо, в Росії ХІХ століття у високих колах модною була французька мова, тільки нею зверталися вже до немовлят, розмовляли у великосвітських салонах, але чи хоч один франкомовний росіянин став бодай поганеньким французьким письменником? Або вченим? Матеріальні умови для цього в них були, не вистачало тільки духовних, інтелектуальних умов, які створює лише рідна мова. Дали своїй нації неоціненні духовні скарби тільки ті, хто повернувся до рідної мови: Пушкін, Тургенєв, Лев Толстой.
Як писав великий педагог Костянтин Ушинський — і йому не можна не вірити, — “не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п’є духовне життя й силу з рідної груді рідного слова. Воно пояснює їй природу, як не міг би пояснити її жоден природознавець; воно знайомить її з характером людей, що її оточують, з суспільством, серед якого вона живе, з його історією та його прагненнями, як не міг би ознайомити жоден історик; воно вводить і в народні вірування, в народну поезію, як не міг би ввести жоден естетик; воно, нарешті, дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно, не міг би дати жоден філософ”. Не випадково великий французький філософ Вольтер стверджував, що основні європейські мови можна вивчити за шість років, а рідну треба вчити все своє життя.
Відмова від рідної мови, сформованої протягом багатьох століть рідним народом на рідній землі, призводить, як зазначав видатний мовознавець Олександр Потебня, до “деморалізації суспільства, аморальності, спідлення”. Намагання батьків із меркантильних міркувань відлучити своїх нащадків від нібито непрестижної мови рідного народу Олександр Потебня оцінював украй негативно: “Так з дітей, які мають непогані здібності, роблять напівідіотів, живі пам’ятки безглуздя й душевного холопства батьків”.
Рідна мова, мова рідного народу й рідної землі посилює інтелект людини, помножує її творчі можливості.
Тарас Шевченко, як уже було сказано, у 15 років був російськомовному середовищі: пан Енгельгардт, Вільно, Петербург, шість років навчання в Петербурзькій академії мистецтв, де російська мова була одним із основних предметів і де викладання велося, звичайно, російською мовою, десять років солдатчини в Оренбурзьких степах, де української мови, звісна річ, не було чути, потім знову Петербург, бо в Україну не пускали. Навіть писати Тарас Шевченко починав російською мовою. Але геніальним став саме тому, що творив рідною мовою рідного народу. І всесвітню славу здобув не російськомовними творами, які російською мовою писав вимушено, бо ж йому на засланні було найсуворіше заборонено писати, та ще й, не дай Боже, українською мовою. За таке могли ще раз повторити термін заслання. Саме в творах, писаних рідною мовою, Тарас Шевченко якнайповніше розкрив свою душу.
Панас Мирний за тогочасних умов мусив змалку користуватися російською мовою. Навіть свій щоденник у неповні шістнадцять років почав писати російською. Та вже третього дня задумався: “Какое несчастье Украине, этой бедной вдове, народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено… Не начать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю московский и берусь за свой”. І справді, наступного дня в щоденнику він записує вже рідною мовою: “Я тільки знаю, що я дурень, та й превеликий, що не вчивсь нашої мови”. І його романи, повісті, оповідання українською мовою — на рівні найкращих творів світової літератури.
Талановита українська поетеса й безстрашна патріотка Олена Теліга, яку німецькі фашисти розстріляли 1942 року в Бабиному Яру, народилася в Підмосков’ї у зросійщеній українській сім’ї, жила в Петербурзі, виховувалася в російському імперському дусі. Тогочасну себе вона пізніше змалювала так: “Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіального шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербурга як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі істоти, що той простір заповнюють, ні ті життєві інтереси, що в тому просторі існують”. І ось в еміграції, у Празі, вона зіткнулася з кричущою національною несправедливістю. “Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, — згадувала Олена Теліга бенкет, влаштований в еміграції комітетом російських монархістів. — Не відомо хто і не відомо з якого приводу почав говорити про нашу мову зо всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”… “мордописня”… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!..” З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою”. Якби Олена Теліга залишилася поза рідною мовою, мовою свого народу, то навряд чи розкрився б її неординарний поетичний талант і навряд чи поклала б вона своє життя за Україну.
І ще один приклад — порівняно недавній. Григір Тютюнник, український письменник, неперевершений майстер новели, народився на Полтавщині, але з шести років виховувався в дядька Филимона на Донбасі, бо батька арештували й запроторили в Сибір, навчався в російській школі, бо української не було. З того часу і до 1962 року, коли йому виповнився 31 рік, як зазначав сам Григір Тютюнник, він розмовляв, писав листи, іноді оповідання тільки російською мовою, відслужив у радянському морському флоті, де української мови, Боже борони, не чути було, закінчив російське відділення Харківського університету і перше оповідання “В сумерки” надрукував російською мовою. Але його брат, відомий письменник Григорій Тютюнник, автор чудового роману “Вир”, прочитавши це оповідання, відзначив його неприродність, до певної міри штучність і порадив писати таки своєю, українською мовою. І тоді Григір Тютюнник у 31 рік заповзявся за вивчення рідної мови. Пізніше він писав: “Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої “Сумерки” на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею до самої смерті”. Мова його творів вражає своїм багатством і точністю, своєю досконалістю.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. —
записав Тарас Шевченко 1848 року в неволі на далекому Косаралі, зворушений рідною українською піснею земляка.
Бог, чи Абсолют, чи Універсальний закон всесвітнього існування (кому як зручніше) вділив кожному народові його неповторну мову як інструмент не тільки взаєморозуміння, а й пізнання й осмислення навколишнього світу, як інструмент саморозвитку. Як кожна людина трохи по-своєму сприймає навколишню дійсність, так і кожна мова по-своєму відображає, віддзеркалює, переломлює, членує явища, і таким чином, завдяки різноманіттю мов, людство в своїй сукупності має змогу якомога повніше й докладніше відтворити картину світобудови. Без тої чи іншої мови вселюдське уявлення про світ буде не таким повним, як неповною буде веселка без якогось кольору або навіть його відтінку. Тому кожен народ зобов’язаний дбати про цей дар, захищати його, розвивати, відточувати, удосконалювати, помножувати його можливості й ефективно використовувати його. Народ, який не чинить цього, грішить проти Найвищої сили. Такий народ зникає з лиця землі як народ, як зникли печеніги й половці і багато інших народностей. Бо якщо я не говоритиму рідною мовою, і ти, і ти, то чи збережеться рідна мова, а отже, й рідний народ? Це байдуже тільки для безбатченків, для людей, для яких, як писав Іван Карпенко-Карий, Котляревський “без надобності”.
Мова не тільки засіб спілкування, а й могутній інструмент мислення та пізнання світу. Якщо спілкуватися можна з однаковим успіхом будь-якою мовою, аби тільки володіти нею, то мислення й пізнання світу, а отже, й інтелектуальний розвиток найефективніше здійснюється за допомогою рідної мови (мови рідного народу й рідної землі).
Мова будь-якого народу, зокрема й нашого теж, природно починалася в глибокій давнині зі жменьки слів і найпримітивнішої граматики. У процесі життєвої практики людей та чи інша мова розвивалася, збагачувалася протягом багатьох століть, відкидала випадкове й закріплювала закономірне, розширювала свої виражальні й пізнавальні можливості. І постійно відбивала мінливі умови життя. Таким чином мова, передаючись від покоління до покоління, вбирає, акумулює в собі життєвий досвід найвіддаленіших предків і, отже, полегшує нащадкам орієнтацію в міжлюдських стосунках, у природних умовах своєї землі і взагалі в цьому світі.
Така мова якнайкраще пристосована до психологічних особливостей народу — творця мови, його способу мислення, уявлень (менталітету), природного середовища і, отже, якнайкраще сприяє всебічному виявленню творчих духовних сил і усього народу, і кожної окремої людини, що належить до того народу. Як писав німецький мовознавець позаминулого століття Вільгельм Гумбольдт, “мова є ніби зовнішній вияв духу народу; мова народу є його дух, і дух народу є його мова — важко уявити собі щось більш тотожне”. Кожна мова позначена неповторною індивідуальною печаттю її носія — народу, і в тому її найбільша цінність.
“Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, досвід, розум”, — писав Панас Мирний. Тільки користуючись рідною мовою й, таким чином, активно розвиваючи її, той чи інший народ (а народ — це ми разом і кожний зокрема) може справно виконувати свою місію на землі, визначену йому Провидінням.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment