Богдан СТЕЛЬМАХ: «Часами я ставав самим Тарасом»

Шановні читачі “Слова Просвіти”, не розцінюйте ці слова відомого українського поета, драматурга і перекладача, заслуженого діяча мистецтв України Богдана Стельмаха як надто пафосні. На винесені в заголовок слова Богдан має повне право, оскільки, як він сам розповість у цьому інтерв’ю, по суті, прожив своє життя з Т. Шевченком. А це зреалізувалося у чотирьохсотсторінковий том “Тарас”, і в однойменні п’єси, які в різних іпостасях “взяли на озброєння” Театр юного глядача у Львові (Перший український театр для дітей і юнацтва), Львівський і Хмельницький театри ляльок. Максимально повний варіант “Тараса” здійснив Черкаський драматичний театр. Богдан — автор драматичної поеми-тетралогії “Тарас”. А ще — більш ніж двадцяти поетичних книг.
Богдан Стельмах — насамперед поет, у його доробку чимало пісень, музику до яких писали В. Івасюк, Б. Янівський, І. Білозір, М. Скорик, В. Камінський, О. Екім’ян, Л. Дутківський та інші композитори.
Поему-тетралогію “Тарас” Михайло Шалата назвав подвигом поета. У цьому творі понад сто персонажів. “Пов’язати всіх цих персонажів із Шевченковим життям і Шевченковим Безсмертям, — констатує Тарас Салига, — це надскладне завдання,  але якщо воно продиктоване авторським задумом, то це вже творчий клопіт автора, який свідомо його обирає, бо знає, що і як робити”.
Отже, до уваги читачів “Слова Просвіти” наша розмова з поетом Богданом Стельмахом — митцем, талановитий почерк якого знають не тільки у Львові, де він мешкає, а й по всій Україні.

Партійна влада не бажала “засмічувати” центр Львова “націоналістом Шевченком”
— Чи знає світ Україну і чи шанує її?
— Україна і світ — давня формула і постійно цікава нам, українцям, як американцям цікава Америка і світ, чи, скажімо, чехам — Чехія і світ.
Чи знає світ Україну? Кому треба, той знає її на рівні космічних технологій, а кому це  неважливо, той знає “вот украинский борщ и украинское сало”. Процитую Маяковського: “Знают двух прославленных Тарасов — Бульбу и известного Шевченко”. Шевченко, як бачимо, “известный”. І через Шевченка — була, є і буде відомою у світі Україна. Знову-таки для тої частини світу, якій це цікаво.
— Чи подібне нетолерування національної ідентичності українців за Шевченка і нині — наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття?
— У нетолеруванні нашої національної ідентичності відбилася вся українська історія стосунків із сусідами — ближчими і дальшими, прихильними до нас і не дуже.
У нетолеруванні нашої національної ідентичності проглядається споконвічне українське яничарство відступників, зрадницька шизофренія потурнаків — від часів Андрія Боголюбського — через Шевченкових “кирпо-гнучкошиєнків” і московської “грязі” до нинішньої комуно-регіональної мерзи. “Не так тії вороги, як добрії люди” — нині для мене звучить дещо конкретніше: “не так тії москалі, як калєснічєнкі”.
А щодо подібності колишньої (часів Шевченка) і нинішньої зневаги до наших національних державницьких домагань, то сьогодні нам значно гірше, бо за тих понад півтора століття, що минули від смерті Кобзаря, Україна зазнала такої кривди, що іншим країнам цього було б забагато й на кілька тисячоліть. Але ми витримуємо тому, що з нами — Шевченко, що, на жаль, не пора ще йому все покидати і линути “до самого Бога молитися…”. І не пора саме через нас. Не годен він покинути “і лани, і гори” через нашу покірність, нерішучість, боягузливу обережність, задекоровану прапорами псевдодемократизму під фальшиву толеранцію.
— Котра з пісень на Ваші слова найбільше Вам імпонує?
— Це “Мамина світлиця” з Ігорем Білозором. Там теж є Шевченко:
В тиші світлиці урочій
Серцем читало дитя
Сині Шевченкові очі
І золоте вишиття.
Це дитя — я перед портретом Кобзаря у нашій “великій хаті”, тобто у світлиці. Я знав цього вусаня змалку, декламував його “Розриту могилу” в нашій сільській читальні. Казали, що той Шевченківський вечір 1947 року в Туркотині охороняли хлопці з лісу. Я довго вважав, що це були мої старші брати Михайло та Олекса і мої стриї  Василь, Іван та Петро. Але то були не вони: до березня 1947-го ніхто з них не дожив. Тепер вони — хто в Глинянах у Братській могилі, хто — в надрах Магадану.
— Богдане, прочитавши Вашу поему-тетралогію, хочу запитати з чого це все почалося?
— З Божої волі, тобто — з випадку. Я ішов повз львівський Театр юного глядача і зустрівся з головним режисером цього театру Мироном Лукавецьким. “Слухай, — каже, — є у нас актор Василь Баша, дуже схожий на молодого Шевченка. Напиши нам п’єсу для нього”. Досід у мене вже був: кілька дитячих вистав за моїми п’єсами ставили навіть заньківчани. Театр я завжди любив, тож одразу згодився і написав п’єсу у віршах. Її успішно поставив відомий український режисер Сергій Проскурня у березні 1989 року в Театрі юного глядача з В. Башею у головній ролі.
До речі, якщо мій вірш “Пам’ятник” якось спричинився до того, що пам’ятник Т. Шевченкові у Львові стоїть нині у центрі міста — це теж завдяки “Тарасові”. Ідея вірша зародилася в лютому 1989-го в очікуванні прем’єри. Це був той час, коли у Львові сперечалися, сварилися,  не могли визначити, де поставити пам’ятник. Партійна влада не бажала “засмічувати” центр Львова “націоналістом Шевченком”, тож варіанти були різноманітні… Вона хотіла встановити пам’ятник поза центральним проспектом, але народ наполягав на своєму.
Після прем’єри “Тараса” в Театрі юного глядача я вирішив порадувати молодих глядачів і через рік на сцені ТЮГу з’явилася ще одна вистава Сергія Проскурні — “І золотої, й дорогої”, про дитинство Шевченка. Ці дві драматичні поеми згодом побачили світ у видавництві “Каменяр” — як дилогія “Тарас”, яку Міністерство культури України відзначило премією імені Івана Котляревського.

“Я з Тарасом ходив до тих стовпів, що небо підпирають”
— Як Ви тихо бесідували із Тарасом Шевченком упродовж багатьох років? Чи довго вчилися “розмовляти з душею” українського генія?
— Тиха бесіда між нами була — це правда, але вів її не так я з Тарасом, як він зі мною: мовою свого “Кобзаря”, мовою своїх автобіографічних повістей, численних листів. “Сумними рядками” Шевченкових дум промандрував я не рік, і не два, і це не метафора. Хотілося пізнати Шевченка як найближчого свого товариша. З Тарасом я ходив до тих стовпів, що небо підпирають, потім пас ягнята за селом, любив малювати, терпів дяка, поневірявся з челядниками Енгельгардта по Вільному… по Петербурзі…
— Які книги Вас вразили найбільше під час вивчення  життя Т. Шевченка?
— В моїй бібліотеці донині на  чільному місці  “Спогади про Шевченка”, “Тарас Шевченко-Грушівський” Олександра Кониського, “Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії”, “Шевченківський словник”,  “Т. Г. Шевченко. Біографія”, “Т. Г. Шевченко в епістолярії”, “Ночі України, або Родовід генія” Єжи Єнджеєвича, “Правда Кобзаря” Василя Барки, “Повість про вічне життя” Леоніда Большакова та його ж “Быль о Тарасе” у трьох томах, “Незбагненний апостол” Василя Пахаренка, “Шевченко як міфотворець” Григорія Грабовича, художні твори про Шевченка Петра Жура, Леоніда Смілянського, а також різноманітні видання творів самого Тараса Шевченка з відповідними коментарями упорядників.
— Як довго Ви переростали свої “малі літа”?
— Свої “малі літа” я переріс дуже швидко. Коли мені не було ще й п’яти років, на моїх очах 13 лютого 1948 року заарештували батька, дали йому 15 років і ще на 5 — позбавили прав. Повернувся батько додому влітку 1956-го — після Воркути, Інти й Абезя, коли мені якраз “тринадцятий минало”. Я  вже ходив до школи, до лісу по дрова, до колгоспної скирти по солому (крав!), пас корову, доглядав сушарню в осінньому саду, читав книжки, вчився грати в шахи, передплачував газету “Зірка”. Чотири роки вчився в туркотинській школі, наступні три — у куровицькій семирічній (с. Куровичі за 3 км від нашого Туркотина). Далі Львів: восьмий, дев’ятий і десятий класи, університет.
— Чи маєте порозуміння зі своєю Долею?
— Порозумітися зі своєю долею вміють люди згідливі, терплячі, дужі. Чи я належу до них, — не знаю, але на долю не нарікаю. Щось сприймаю як дарунок, щось — як спокуту. З долею не сперечаюся. До речі, у моїй поемі немає жодної сцени, де б Тарас спілкувався з Долею безпосередньо. Але він любив її — таку, яку мав.
— Коли (і як) прийшла до Вас жорстока правда довколишнього світу — зокрема щодо українців?
— Це сталося восени 1950-го. Я ходив до першого класу. Тоді в Туркотині, як  розумію нині, завершували колективізацію. Мама ховалася в полі — докопувала картоплю, а я залишався “на господарці”. Сиджу навпроти сонечка на стежці в саду, бавлюся горіхами, аж тут “вони” — троє посіпак “з району”:
— Гдє мать?
— Поїхали до Львова, — збрехнув я.
— Када прієдєт?
— Не знаю, — настрашився я знов своєї неправди і простягнув чужинцям кілька горіхів. — Може, хочете горіхів?
Вони відвернулись і пішли, а мені було соромно за себе, за свій страх, за свою безпорадність. Треба було гавкати на них! Кусати! Жерти! А я їм — “може, хочете горіхів?” Лиха і жорстока правда довколишнього світу відтоді для мене як для українця, мабуть, ніколи не лагіднішала. А та ситуація, яка склалася тепер, явила нам такого нахабного окупанта і таке яничарство, що ого-го! І нема на них ані гайдамаків, ані холодноярських козаків, ані бандерівців. Є, щоправда, окремі платні кілери, але для своїх гонорарів вони обирають не тих.
— Може, нам, українцям, ще доведеться колись взяти шаблі до рук?
— Мені здається, що шабель ми ніколи з рук і не випускали. Але ті шаблі вже такі зазубрені!..
“Доля моя завжди йшла зі мною поряд”
— Чи був хтось, хто “виштовхував” Вас з біди?
— Це  насамперед моя дружина Марія. Були інші люди, які відводили мене з-перед очей біди. Це полковник Соколов — начальник штабу 19-ї бригади залізничних військ у Красноярську, покійний нині режисер Ярослав Маланчук — хай Бог леліє душу його, мій предвічний побратим — заньківчанин Юрко Брилинський.
— Чи вдалося Вам “випроситися”, аби “тягар буття не вминав у глину”?
— Тягар буття у глину вминає всіх, і просьби тут не допомагають. Упродовж життя ми постійно грузнемо — хто швидше, хто повільніше — залежно від того, яка у кого під ногами глина: тверда опока чи розмокле гнилище. Та врешті-решт у глині опиняється кожен. Інша річ, що один, збагнувши це, лементує і скиглить, а інший — співає собі, як співав, ніби нічого не відбувається.
— Чи безсмертне Слово обезсмертило нас, українців, у світі?
— Нас обезсмертило невмируще Слово Тараса Шевченка. І в самих собі, і в Україні, й у світі. Тих, звичайно, хто цього безсмертя вартує, хто його прагне і розуміє. Без Шевченка українське слово в нинішньому його статусі могло й не дожити до наших днів. Але дожило. І з ним на ґрунті Шевченкового безсмертя проростають теперішні наші слова, а за нашими — проростатимуть слова “ненарожденних”, і так безкінечно.
— Як у Вас почало визрівати слово? Чи давно відчули, що “слова — то діти Бога”?
— Визріває слово у кожному з нас непомітно, і зафіксувати якось цей процес неможливо. Так визріває овоч — від зав’язі, щодня більшаючи, із зеленого стаючи жовтим, рум’яним чи ще якимось. Але слово, на відміну від овоча — не в’яне, не перезріває, і його не з’їдають. Слово вічне — у піснях, у книгах, у молитві. Людина потребує слова щодня, щогодини, щомиті. І шукає його постійно. А воно, слово, шукає тебе. Особливо, коли є матеріалом творчості. Отут уже взаємний пошук, і кожна щаслива знахідка стає великою радістю.
Слова — то діти Бога. Бо хто ж їх міг укласти в наші уста, в наші душі, як не Всюдисущий. Давні єгиптяни називали ієрогліфи “словами Бога”. А Шевченків “Кобзар” переконав мене, що українські слова у ньому — то діти Бога.
— Чому нам, українцям, так тяжко бути один одному братами?
— Я — українець, і міг би бути братом кожному іншому українцеві. Але — УКРАЇНЦЕВІ. Я міг би бути і є братом усім неукраїнцям, які люблять мене, українця, і мою Україну, і мого Шевченка. А тяжко нам інколи бути братами, бо в межах України ми, як не крути, а зведенюки, виховані в різних імперських родинах. Поки воно не затреться, не забудеться, доти й блиматиме більмаками наше безбратіє. Адже “глухий тягар Державного Копита”, що понад триста років висів над Україною, нічого доброго українцям не дав. Та й висів він не для того, щоб давати, а брати, гарбати, вичавлювати. Ото й вичавив із нас братолюбіє. І не лише з нас. До того ж, коли добре роздивитися, то тягар того “копита” висить над Україною дотепер, і мета не змінилася: гнітити й вичавлювати з нас останні краплі українства.
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати…
Шевченко-пророк написав ці рядки  для України, передбачивши у “Розритій могилі” (у “ПеРевертнях”) не бозна-кого, а таки наших нинішніх регіоналів, що дощенту і самі розмоскалились і допомагають “москалеві господарювати” — разом із “нашими” комуняками. “Начетверо розкопана, розрита могила…” — писав Тарас. Чи ж то не нинішнє “електоральне поле” України: Схід-Захід, Центр-Південь? Врешті-решт і регіонали, і комуняки знайшли “общій язик” у парламенті лише тому, що то був “язик” ненависті до України, до її мови та до носіїв цієї мови.
Змови і зради визначають нашу долю, а не кольори прапора.
— Доля Ваша йшла за Вами поволі чи бігла попереду?
— Доля моя завжди йшла зі мною поряд. Усе було вчасно, все було так, як я вартував цього у Всюдисущого. Тож грішити сьогодні будь-якими здогадами не хочу.
— Як Ви почуваєтеся у “ріці часу”?
— Як досвідчений човняр перед водоспадом — приречено, але спокійно. Чую, що той водоспад гримить, але за котрим він закрутом ріки — не вгадаєш. Хай би ще був якнайдалі. Бо хочу ще дечого дочекатися: сьомої книги, що має називатися “Світлиця” і міститиме пісні на мої вірші; повної сценічної версії “Тараса” у Черкаському театрі імені Т. Шевченка, що над нею вже ось третій рік працює Сергій Проскурня; а найголовніше — того часу, коли “згинуть наші воріженьки, як роса на сонці”. Проте я знаю: це, останнє, станеться лише тоді, коли ми самі станемо тим сонцем.
— Чи “доросла сучасність до Шевченка”? Адже Є. Маланюк ще 1927 року писав: “Процес матеріалізації Шевченкової поезії потужно триває, і тільки, коли він закінчиться власною державою, ми зможемо сказати, що сучасність доросла до Шевченка”. Державу власну маємо. А як із “доростанням”?
— Актуальність Шевченкових творів бентежила не лише Є. Маланюка 1927 року, коли він писав про те, що “процес матеріалізації Шевченкової поезії потужно триває”. Відтоді минуло ще 85 літ, а процес триває. “Розрита могила” нині, можливо, актуальніша, ніж будь-коли. І весь Шевченко теж, незважаючи на незалежність України. То яка ж це незалежність, коли формула Є. Маланюка не спрацьовує. Ой, мабуть, таки “як понесе з України кров ворожу … отоді я …” І я, і ти, і ми — всі українці “в Украйні і не в Украйні” — станемо нарешті незалежними і почнемо, дорісши, сприймати твори Шевченка як давню, гірку та болючу історію воскреслого народу.

Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment