Марія ВЛАД. Гість (з нової книжки новел “Бурштинове диво”)

Іван Маґурєк уже багато років як у Швейцарії. Одружився, сини повиростали, пішли своїми дорогами. І в нього, і в них дружини швейцарки. Хоча Іван обох дітей змалку навчив української.
У карпатському селі Перехресне про Йвана давно забули: пропав у війну. Чи один так зник безвісти у тій кривавій колотнечі.
Відколи Іван утік до Швейцарії, а це вже понад шістдесят років, про себе звістки не подавав. Не смів. І сам боявся, і вважав на рідню. Їх би всіх за нього знищила совітська влада. За таке, за його вчинок — не прощали. Іван це добре знав і сидів собі тихо в чужім краю. Гориста Швейцарія таки нагадувала йому про Карпати. Рідне гірське село не раз і снилося йому. Та хіба що в снах він там тепер бував. Дорога додому, до батьківської ґражди під полонинами, була йому закрита до гробової дошки.
Жінку мав добру. За файного, жвавого, високого гуцула пішла вродлива одиначка заможних міщан. Іван усе вмів робити, то своїми руками таку віллу вибудував, що люди дивувалися і поважали майстерного чужинця.
Сини росли, Іван горя не знав у своєму затишному гніздечку, працював будівельником, нічого їм у сім’ї не бракувало. Навіть бринза у Швейцарії була не гірша від гуцульської, а жінка швидко навчилася варити з кукурудзяного борошна і кулешу, і масний бануш на сметанці.
А все ж тужив за своїми горами. За флоярами і трембітами. За братом Василем… Чи живий Василь — не знав. Та хоч би якого земляка вздріти — не щастило.
Сумління Маґурєка не гризло. Бо не було за що.
Хоча справа, на яку його примусили, була страшна.
Совіти не годні були виловити в горах бандерівців, то взялися в інший спосіб. Раз гуцули так люблять отих лісових бунтарів, то треба так зробити, аби їх зненавиділи і самі їх у руки “істрєбітєльним батальйонам” видавали… Івана зловили в полонині Скуповій. Закладав свою царинку, затягав смереччям дільницю. Був дужий, як медвідь, у вісімнадцять років. Тут жив і переховувався. Спершу від німців, аби на роботи в Німеччину не загнали. Потім від совітів — не хотів іти на фронт.
Та совіти таки його ймили. Зв’язали, як звіра, зав’язали туго очі і кудись понесли конем, як бесаги із сирами. Далі везли підводою — не міг знати куди. Чув, що торохкотіло шутрованою дорогою, зрештою полегки їхало колесами по рівному. Довго, десь цілий день, а може, й добу.
Коли розв’язали очі, ноги, руки — стали мовчки бити. По четверо брали межи себе, і заки стояв, гатили стусанами в плечі, попід ребра, куди попало, а на землі вже гамселили носаками. Очі затекли кров’ю, кучері злиплися в чорну криваву масу, він приглух, очманів з болю… Нічого не питали в нього, ні в чому не звинувачували — просто били. Відливали студеною водою, давали трохи оговтатися і далі катували. Підвішували за ноги, викручували руки. Іван уже не подавав голосу, тільки приглушено стогнав, лежачи на гнилій соломі у підвалі.
Нарешті потягли кудись сходами. Бамкав головою, як гарбузом, по кам’яних сходах. Тягли за ноги вверх. Кинули мало живого на залізне ліжко без підстилки. Поставили відро води і пішли. Так лежав Іван, то завмираючи, то приходячи трохи до пам’яті, але ні дотягнутися до води, ні встати не міг.
Через якийсь час його вмили, перебрали в чужий одяг, кептар був затісний у плечах, а штани, волосяні гуцульські ґачі, закороткі.
— Будеш робити, що скажемо. Іначє мать свою прокляньош, што на свєт роділа, — понял?
І стали лікувати. Здоровенний леґінь зробився легенький, як би був з вовни. Але сила поволі верталася до молодої плоті. Вже коли міг ходити, забрали в якусь казарму, до десятьох таких, видно, як він… Ні, їх було дев’ятеро, Іван десятий. Кілька місяців вдень і вночі їх вчили жорстокості і спритності. Їм давали душити, стріляти — але не людей, а манекенів. Іван радо би задушив когось із катів, та охорона добре пильнувала…
Зрештою дали йому завдання. Будеш бандерівцем. Все роби, що скажуть, пильно виконуй кожну дрібницю. Тільки вночі маєш відлучатися за їхнім завданням, а виконувати й наше: палити хати сиріт, найбідніших багатодітних сімей. Двері спершу добре зав’язати дротом, віконниці позакривати знадвору… Ґвалтувати жінок, дівчат, вирізувати їм груди, язики…
Іван опинився під полонинами. Блудькав-блудькав лісами та надибав “своїх”. Декотрі його знали. Почав виконувати простенькі доручення. Розумів, що за ним слідкують. І він прикинувся слабим. Його лишили в бункері. Іван тільки й чекав, щоби всі розійшлися. Ввечері вискочив з того бункера та, як стріляний заєць, погнав через полонини на Мадярщину…
Так невдовзі опинився у Швейцарії. Йому це вдалося.
Ото що Україна дедалі частіше то одною, то другою горою кликала Маґурєка ночами.
Одного разу, коли він робив закупи у продуктовому магазині, до нього заговорив незнайомий високий молодик. Іванові впала з повного візка пачка мюслів, а молодик підняв та привітливо сказав: “Прошу”. Іванові аж губа відвисла, чи не причулося?..
— А ви звідки?.. — несміло запитав молодика старий.
— З Петербурга. Але сам я родом з України. Чули Ніжин — таке місто?
— Але як ви вгадали, що і я українець? Ви сказали “прошу”…
— Випадково вирвалося… Рідне слово. Не думав, що ви почуєте, так гостро зреагуєте. Дивна зустріч отут, у Швейцарії, із земляком.
— Видко, сама доля вас послала, — чимраз більше тішився старий. — Чого ми стоїмо? Я би міг вас до себе в гості запросити? Чи маєте час?
— Часу в мене навалом, аж цілий місяць. Захотілося Швейцарію побачити, от узяв відпустку і…
— А, то ви вільний цілком. То я би вас радо повозив, усе показав. Чи ви тут у родини? Когось маєте?
— Та ні, йду шукати місця у готелі, я отепер прилетів з Петербурга.
— Ні, ні. Жодних готелів, я вас не пущу. Раз доля післала мені на старості земляка… У мене є де жити, широко, хоть гуляй… Прошу до авта… От яке мені сьогодні щастя трафилося, яка зустріч!..
Іван радів гостеві, як рідному синові.
Миловидий молодик заскочив на заднє сидіння Іванового автомобіля, плащик і дипломат поклав поруч. Розщебеталися, що один, що другий, цікаві знати: молодий — про Швейцарію, а старий — про Україну. Олександр недавно звідти, гостював трохи у батьків. Він часто там буває і Київ відвідує. Сам географ, науковець, працює в дослідному інституті. У Петербурзі навчався, там і залишився за скеруванням.
Іван не знав, куди гостя дорогого діти! За образи би його на радощах затикав. Приймає, пригощає — годує, напуває. Відвів дві великі кімнати. Завтра повезе показувати Швейцарію.
Та “завтра” не буде.
Завтра Івана не довезуть до шпиталю.
Дорогий гість щось підсипле старому в сік.
Отруїть діда. А сам зникне.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment