Степан ВОВКАНИЧ: «Ідея відродження корінної нації має бути сильнішою»

Продовжуємо друкувати розмову письменника Богдана ЗАЛІЗНЯКА зі Степаном Йосиповичем ВовканиЧЕМ — провідним науковим співробітником Інституту регіональних досліджень НАН України, доктором економічних наук, професором.

Закінчення. Поч. у ч. 41, 42 за 2012 р.

— Як Ви розумієте соціогуманістичну парадигму? Це для Вас, вочевидь, фундаментальне поняття.
— Введений у науковий обіг дискурс “соціогуманістичний” віддзеркалює бінарну парадигмальну сутність збереження автентичності українців, яка полягає в паритетному підході до гармонізації прав і людини, і нації; потребу їхнього захисту в адекватному, сприятливому для їх розвитку середовищі, в його якнайширшому інформаційно-мовному, світоглядному, національно-патріотичному, державотворчому, врешті, геополітичному, геостратегічному вимірі. Масштабність такого виміру диктує якнайшвидше надання цій бінарності статусу світового морально-правового імперативу, а відтак — міжнародної юрисдикції. Лише за такого комплексного розуміння введеного дискурсу можна широко соціалізувати універсальність принципу взаємодії стратегічно жорсткого інформаційно-мовного, культурно-етнічного каркасу кожної нації (народності) з гнучким, мобільним і щоденним його поповненням цивілізаційними досягненнями без шкоди збереженню їхньої автентичності.
Правове зміцнення соціогуманістичного забезпечення міжнародних взаємин конче потрібне — у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство ухвалило Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Шкода, але панує змагання за лідерство сильних світу цього, а дехто намагається стати всемогутнім диктатором керованої (?) демократії. Не все людське — людяне. Якщо поняття “соціальне” означає людське, суспільне, а “гуманне” — людяне, то їхній синтез, власне, складе нову “соціогуманістичну” якість, украй нині потрібну. Не може бути вільною людина, коли підневільна її нація. На цьому тлі українська ідея формує, концентрує важливі соціогуманістичні цінності та мотиви діянь, які пов’язані саме з боротьбою за свободу і людини, і нації — їх безпеку, побудову самостійної держави, за суверенітет країни, збереження її етнічної, мовно-культурної, релігійної та іншої ідентичності на своїй землі в межах усіх компонентів національного простору. Чи не тому тільки для нас характерне таке словосполучення, як “борець за волю України”, чи не УПА воювала під гаслом “Свободу людині!”, “Свободу народам!”. Воно — не галицьке, а всеукраїнське і світове.
— Соціогуманізм у Вашому розумінні — це також новий, достойний ХХI століття гуманний порядок міжнародних відносин у цивілізованому світі?
— Ми девальвували поняття “гуманний”. У нашому вживанні поняття “соціогуманістичний” не зводиться до одноразової гуманітарної матеріальної допомоги, пов’язаної з різними природними катаклізмами (землетруси, паводки і т. ін.), з нераціональною діяльністю людини (біженці воєнних конфліктів, екологічні катастрофи, гуманітарна місія військових) чи з “секондхендівською гуманітаркою”. Усе це паліативна допомога людям, які потрапили у матеріальні скрути, природні чи неприродні ситуації.
У запропонованому трактуванні прикметник “соціогуманістичний” означає нову якість: сталий захист духовних і матеріальних цінностей титульних, корінних націй і народностей, їхніх традицій, мов, культур від зодноріднення не тільки невідворотними глобалізаційними впливами, а асиміляційними діями неоколоніалістів, які інспірують в інформаційний, освітній та інші простори свої замисли і тексти, зловмисно і широко використовуючи так званий інтелектуальний антиукраїнізм в імперській семіотиці, антиукраїнській семантиці й аксіології для цинічного зомбування інтелекту людей, їхніх душ, цінностей і свідомості через інспірацію імперських інновацій в інформаційний простір українців. Імперська семіотика, оспівана в пам’ятниках Леніну, Сталіну, Кірову, представлена танками, сорокоп’ятками — загарбницький матеріальний рудимент, його має обновити буцімто духовна ідеологія “русского міра”, який надуманий та експортується одержавленою церквою.
— Чинний Президент України, відповідаючи на запитання журналістів, як він розуміє УНІ, звів її до проведення модернізації країни. В ЗМІ неодноразово УНІ представлялася як панацея побудови заможної, демократичної України. Водночас, українцям натякають, що все буде, якщо ми ще при цьому й покаємося, попросимо прощення. Правда, не уточнюють: за що і перед ким. Може, за Голодомор, Розстріляне Відродження? Що Ви можете сказати з цього приводу?
— Підміна понять, намагання УНІ втиснути в “вузьке” прокрустове ложе модернізації, імітація нової гуманітарної політики, замість того, аби чесно вести пошук нової соціогуманістичної концепції буття української нації, розвитку її питомої мови, культури — це все або від нерозуміння серйозності проблеми, або, як кажуть, від лукавого. Нині актуалізується проблема проведення модернізації не заради неї самої, не “поза рамками нації”, аби “вселюдськими фразами інтернаціоналізму… прикрити своє духовне відчуження від рідної нації”, за Іваном Франком, як це вже було із індустріалізацією та колективізацією “всей страны”. Модернізація має працювати на підвищення суб’єктності України, підвищення конкурентоспроможності її економіки. Але зараз важливо, щоб ринкові перетворення не набули суто технічних, регіональних домінант та ухилів, а відповідали загальнонаціональним цінностям, соціогуманістичним потребам духовного відтворення нації, захищали її людину від подальшого національного знеособлення, нищення інтелекту, питомої мови як Логосу. Водночас захистили корінний (титульний) український народ від знеодержавлення, адже його свідомість, історичну пам’ять впродовж тривалого періоду окупанти жорстоко “зачистили” від бажань стати Державною Нацією. Тому питання далі відкрите (і не лише для України): встануть та, головне, чи витримають реформаторський курс новонароджені держави без нової філософії допомоги ослабленим, без підтримки живильної сили ренесансу їх середовища та національного простору буття, без знищених еліт, культурних традицій? Адже культура, мова — не лише основні ознаки нації, а в поєднанні з сучасними інноваційними технологіями, економікою знань — життєво необхідний атрибут її буття, збереження ідентичності, конкурентності, врешті-решт, ковітальності, колективного державного мислення. Україна як самостійна держава не нищила жодний народ, а інші іменем своїх держав нищили нас на нашій обітованій землі; тому каятися і просити прощення треба не нам. Ні Троцький, ні Балицький, ні Пілсудський не були українцями, але свої криваві “пацифікації” проти нас проводили. Українці — давній народ, а не посполиті Польщі чи служиві Росії, не ґвинтики імперії зла чи “русского міра”, який знову хочуть оживити в ХХI сторіччі одержавлені церковники поза високими морально-духовними імперативами соціогуманістичного виміру.
— Контент нової соціогуманістичної парадигми буття людини і нації, мабуть, актуалізує нові підходи до вже звичних понять. Чи не так?
— Введення в науковий обіг поняття “соціогуманістичний” актуалізує чи радше вимагає реконцептуалізації існуючих підходів до, здавалося б, звичних речей, і в українському слововживанні, і в ширшому міжнародному контексті. Візьмімо для початку український аспект, скажімо, неправильне вживання понять “ресурс” і “потенціал”. Ми досі не самоусвідомили вітчизняний парадокс: “Багата Україна — бідна країна, зубожілий народ і не національний інформаційний простір”. Чому? Відповідь коротка: Нема людей! Нема людей великого інтелекту і душі, моралі та фаху, які б перетворили наші, поки що багаті ресурси в творчий потенціал народу. Помилкою, якщо не брехнею, є твердження, що буцімто Україна має великий потенціал. Україна поки що має чималі ресурси — земельні, мінеральні, лісові, водні та інші. Але ті ресурси ще треба перетворити засобами мудрої та вмілої діяльності у відповідний потенціал. Ресурс — це те, що маємо, володіємо; це те, що нас оточує. А потенціал — це якісний показник нашої з вами праці; індикатор того, як ми розпорядилися наявним добром, наскільки якісно використали багатство, що маємо, що нам було дано природою і Богом. Отже, потенціал завжди пов’язаний із діяльністю людини, він характеризується якістю праці, достоїнствами її виконавця і носія, врешті, його людяністю. Не все людське є людяним. Народу багато, а людей мало. Як у Біблії: багато було запрошено, але мало прийшло. Потенціал віддзеркалює не кількість запрошених, а хто і як відгукнувся на запрошення.
— Адже просили всіх…
— Власне, соціогуманістичний вимір вимагає більш якісно-прикладного розуміння поняття “духовний”. Саме у цьому контексті шукаймо домінанту, сенс і новизну цього поняття. Ця думка повністю може бути перенесена на проблему екзистенції, самоідентифікації та розвитку української нації, руйнації її мови, культури, не включення в процеси суспільного оновлення духовних цінностей, традицій, ресурсу знань, досвіду, зрештою, інтелекту. Дискурс “духовний” не пов’язаний виключно з релігійною чи церковною природою. Праця вчителя, науковця — також духовна, тут передача і здобуття знань, інформації. Вона передовсім віддзеркалює силу розуму, зокрема інтелекту як випереджальної реакції людини (нації) на необхідність передавання традиційних і створення нових знань, їх використання для соціогуманістичного розв’язання потреб сьогодення і майбуття. Широка соціалізація духовності пов’язана з інтелектуалізацією, елітаризацією і гуманізацією спільноти щодо спроможності, по-перше, генерувати нові знання; по-друге, безперервно їх передавати наступним поколінням, широко та інтенсивно їх застосовувати. Що більше, приростити досвід минулого як нематеріальний (інформаційний) актив, як здобуток (невичерпний ресурс) людського капіталу, який у разі розкриття може стати інтелектуальним потенціалом сучасників, насамперед тоді, коли вони творять добро.
— Креатив людини не завжди скерований на творення тільки добра.
— На жаль, але це правда. Добро і зло йдуть поруч, їх творить інтелект, одного і того ж складу сірі мозкові клітини і завойовника-асимілятора, і повстанця. Більше того, завойовник зловмисно перериває передачу інформації від покоління до покоління, поширення традицій поневолених, аби їх асимілювати. Фюрер чи вождь усіх народів креативно продукували не лише інформацію, а й дезінформацію, яка не сприяла правді, розвиткові — національному, сталому чи ноосферному. Природа інформації, як дезінформації, звісно, завжди — інформаційна, але це не гарантує лише духовно вмотивоване використання знань, інновацій для добра і прогресу. Коли йдеться про моральність, соціогуманізм, то головне, на наш погляд, доброзичлива вмотивованість інформаційного (духовного, ідеального, а не тільки матеріально-фізіологічного) процесу генерування нових і передавання нагромаджених знань, досвіду, навичок, їх альтруїстична скерованість саме задля добра, а не корисливого визиску. Країни, які вчинили таке пригнічення щодо інших націй, мають справді морально, соціально-психологічно переродитися, тобто покаятися, як це зробили повоєнні Німеччина чи Японія. Це може вчинити лише одухотворений інтелект, людський капітал і духовно-інтелектуальний потенціал. Тому говоримо не просто про інтелектуальний, а духовно-інтелектуальний потенціал, про духовно-інформаційну мобільність, тобто додаємо слово “духовний” в його соціогуманістичному наповненні. У такий спосіб націлюючи їх на якісно-новий конструкт у розбудові української України, в збереженні національної ідентичності та гордості народу, у творенні конкурентоспроможного його національного середовища, простору та ідеалу як інституційних джерел тяглості життя.
— Вина за невикористання запропонованої парадигми розвитку нації лежить на державі, її гуманітарній політиці, яка не сприяє самоутвердженню українського народу як соборної нації, не впроваджує інститутів управління ідеологією такого самоутвердження на індивідуальному рівні. На завершення хотілося б почути щось оптимістичне.
— Я не вмію тішити, тим більше тоді, коли є реальна загроза втрати української ідентичності. Тут вина не лише на державі Україна, а на державах, їх ідеологіях. Хочемо того чи ні, актуалізується розробка в якомога стислий термін зеленої ідеології не лише з акцентом на екологію, економіку, а й на соціогуманістичні цінності як духовно-моральні імперативи збереження середовищеспроможності нації за складних умов і нових викликів. Йдеться про не лише сталість (Ріо+20) розвитку у світовому контексті, а й тяглість розвитку ослабленої української нації в умовах подвійної глобалізації — залишково-імперської та невідворотно-цивілізаційної. Завдання такої якісно нової ідеології — створити необхідні умови, аби спільнота була ковітальною, тобто здатною забезпечити свою самодостатність як суб’єкта власного розширеного відтворення і пов’язаних із ним комплексу господарських, духовних, гуманітарних та інших напрямків творчої діяльності. Без такої ідеології, без сучасної науки інвайронментології (середовищезнавства) та її знань про творення належних умов не зазеленіє на національних луках те, що під прикриттям релятивізму впродовж тривалого часу затоптувалося в болото небуття різними шовіністами-загарбниками. Принаймні у цьому контексті українська освіта, мова, культурні традиції, духовність нації негайно потребують червонокнижного соціогуманістичного захисту (аналогічно з загрозами зникаючій флорі та фауні) на рідній землі як духовний ексклюзив нації, як світоглядна візія її життя, дум, діянь різних і не лише економічних. І в цьому бачиться комплексність і архіважливість завдань сучасної візії та місії Української Ідеї, не в національному, а і в світовому вимірах. Але чи світ про це знає і, найголовніше, хоче знати?! Вже минулого сторіччя в Ялті переможці Другої світової війни поділили світовий простір на зони впливу, на блоки своїх інтересів. І Україна через цей поділ втратила тоді не тільки багато своїх споконвічно-етнічних земель, а й лемків, як давній український субетнос, який злочинно виселили і розсипали брати-слов’яни по світу. Хотілося б, щоб незалежна Україна проводила в Ялті не лише економічні форуми, на яких запитували б модерні гуманісти про долю Юлі, а нарешті, організувала для сильних світу цього планетарну конференцію “Ялта-2”, аби реалізувати соціогуманістичну концепцію бінарного захисту людини і нації, ліквідувати зловживання сильних світу цього щодо обезсилених ними ж народів, а відтак — припинити деукраїнізацію та денаціоналізацію в Україні та втовкмачити ситій Європі, що Україна — це не Росія. Така конференція засудила б не лише нацистські, а й більшовицькі нелюдяні, хоча, як це не прикро визнавати, людські теорії, тобто стала б не тільки для злочинців комуністичної імперії, а й для сучасних “реваншистів-підрахуїв” — “Ньюрнбергом-2”.
— Ви вже визначилися за кого голосуватимете? На нещодавній нашій зустрічі Ви лише твердо сказали, що, по-перше, підете на вибори, по-друге, знаєте, за кого не будете голосувати. А як зараз?
— Я голосуватиму за ту партію і за того її провідника, ідеологія яких найближча не лише до мого розуміння української національної ідеї, а й вони самовіддано і альтруїстично реалізовуватимуть її в непростих умовах наступу на українізацію. І до цього закликаю всіх українців.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,
м. Львів

Продовження.
Поч. у ч. 41 за 2012 р.

— І що робити?
— У цьому плані показовою є наука чи, радше, розправа з триптихом гасел УНІ від М. Хвильового, які і сьогодні не втратили актуальності: “Даєш інтелігенцію! Геть від Москви! Даєш Європу!” Не менш повчальна думка іншого відомого харків’янина — Юрія Шевельова, в якій він визначив найбільших ворогів нашого відродження — це Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини. Тому рецепт простий: росіянам, як і іншим національним меншинам, що чомусь традиційно стають на бік “сильного и могучего” й у такий спосіб свідомо чи не свідомо збільшують масу російськомовного населення, підсилюючи шовіністичний тиск постімперської асиміляції, треба перестати претендувати на без того ослаблений ними ж національний простір українців! І тоді — від Львова до Луганська — не буде поділу на “своїх” і “чужих” і буцімто непереборних регіональних особливостей, якими постійно спекулюють, прикриваючись правами регіональних мов, правами людини. Хоча, насправді йдеться про так звану радянську людину, імперську націю, що заперечують право українців на національну ідею, на їхній суверенітет — державний, мовно-територіальний, інформаційно-просторовий. Це не хочуть зрозуміти ні вічно орієнтована на своє, буцімто нове “обустройство” імперська Росія, ні повсякчас байдужа до нас Європа, ні сучасні українські кочубеї, ні п’ята колона.
— Ви хочете сказати, що поняття “середовища” і “простору” так посутньо впливають на ідеологічні вектори нашого державотворення?
— Саме від розуміння наповненості цих понять залежить нині стратегія УНІ як магістрального напрямку нашої інтеграції в цивілізований світ, внутрішня і зовнішня політика, доктрина національної безпеки, з одного боку. З іншого — наша програма дій з адекватним набором механізмів, ресурсів, пріоритетів їх застосування. Українська ідея — нині це символічний бренд нації, знакове усвідомлення якого визначає стратегічно-тактичне структурування ідеї, її концептуальний поділ на Велику і Малу, основні їх інгредієнти та чинники другого, третього та наступних порядків, сталі ранги і поточні рейтинги, які формуватимуть не тільки українське середовище, простір, а й спроможність щодо ковітального відродження нації.
— Отже, Ви виокремлюєте Велику і Малу національну ідею? Які ж блоки формують, скажімо, Велику?
— Це можна назвати й блоками, але, як на мене, це акумулюється такими сучасними складовими Великої національної ідеї — Україна: соборна, українська і гідна людини. Не деталізуватимемо кожну складову, за якими стоїть низка чинників, ресурсів, пріоритетів їх застосування. Лише зазначимо, що соборність розуміємо не тільки географічно, а й як соборну здатність нації творити українську державу, наповнювати її добрими ділами національного й загальнолюдського змісту. Основне завдання УНІ — сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний простір і допомогти всім українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність — не лише інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально-психологічна характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Це інтеграція в зовнішній світ. Українська Україна не означає зловмисно підкинутого гасла: Україна лише для українців. Таку позицію затаврував ще Михайло Грушевський, позиціонувавши демократичну думку: якщо ти живеш в Україні та працюєш задля її добра, ти — українець. Щодо третього складника, то теорія світових стандартів, які б забезпечували людині гідне життя достатньо розроблена. Тут і економіка, зарплата, соціальний захист, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, екологія, спорт і т. ін. Україна поки що не “дотягує” до цих стандартів, але є ще і чинник зобов’язань людини перед державою: вона має бути гідною держави. Чи є такою щодо нашої Незалежності так звана радянська людина? Чи можна до такої людини звернутися перефразованими словами Президента США Кеннеді: не питайте, що вам дала незалежна Україна, а спитайте себе, що ви зробили для її Незалежності?!
— А як щодо Малої? Наскільки тут українці гідні своєї держави?
— Ми також виокремлюємо Малу національну ідею: “Знання, інформація і рух (чин, дія)” як робочий інструментарій вирішення тих чи інших складових Великої. Мала ідея — поточне, часто тактичне гасло. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує сьогодні продуцентів лідерської інтелектуальної власності, творчу енергію наукової молоді на інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини, її культури та інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку в плані безперервного досягнення високої освіченості, креативності, духовності та моралі; пізнання навколишнього світу, зменшення його ентропії та небезпек — внутрішніх і зовнішніх. Місія сьогоднішніх складових УНІ — це соборна нація як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне середовище в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, де повнокровно функціонує передача знань від покоління до покоління, а, значить — виховується національно-свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, здатна відроджуватися завдяки новій зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які підживлюють це середовище, розширяючи його до масштабу всенаціонального чи навіть світового простору. Україні потрібна не “секондхендівська гуманітарна”, а нова соціогуманістична парадигма буття корінного народу й національно-свідомої людини.
— Це дуже істотно за обставин, коли одна нація ослаблює іншу, перекриваючи їй духовно-інтелектуальний кисень, зловмисно нищить її мову, вишукує проценти носіїв іншої, аби утвердити свою як регіональну, а відтак — назавжди припинити сподівання на її відродження, перекинувши націю за точку неповернення до своїх праджерел.
— Ухвалення так званого закону про засади мовної політики не тільки розколює Україну, а й далі її деукраїнізує. В Україні сакраментальність шекспірівського запитання “бути чи не бути” набуває значно ширшого і трагічнішого аспекту: буття чи небуття титульного народу як державної нації зі всіма її ознаками: мовою, освітою, наукою, культурними традиціями, творчою діяльністю тощо. Врешті, йдеться про знеособлення людини і знеодержавлення нації у спосіб пригнічення, уповільнення, а відтак припинення їх духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) як домінанти соціального руху інформації (знань, досвіду).
Ось дефініція: ДІМ нації — це перманентний, природний і вільний суспільний процес передавання сучасниками наступному поколінню традиційної інформації (знань, досвіду), яку вони, успадкували від своїх попередників, зберегли та примножили не лише для збереження своєї етнонаціональної ідентичності, а й для того, аби не опинитися на узбіччі науково-технічного, технологічного, соціально-економічного чи будь-якого іншого прогресу як цивілізаційного планетарного явища.
Цей рух здійснюється людиною (громадою, суспільством) шляхом традиційного її передавання “по-вертикалі” (від покоління до покоління) і творчого генерування нових знань “по-горизонталі”, здобутих на рівні одного покоління (чи особистості). Якщо в першому випадку домінантна роль належить сім’ї, школі, вишам, то в другому — науці, проектно-конструкторським організаціям, інноваційній, творчо-пошуковій активності й раціоналізаторсько-винахідницькій діяльності. Потенціал знань від двох попередніх векторів соціалізується як рівнодійна, побудована на основі їх інтегрування “по діагоналі”.
ДІМ людини і нації реалізується в знаннєвомісткій “вертикалі” спадковості (консерватизму, традиціоналізму) розвитку, з одного боку; з іншого, — у модерній наукомісткій “горизонталі” інноваційної діяльності. Отже, ДІМ свідчить: прогрес ґрунтується на двох основоположних складових (традиціях і новаціях), оптимальне поєднання яких забезпечує тяглість (спадковість) і модерність (інноваційність) поступу.
— Щодо двох векторів, то зрозуміло. А як Ви розумієте третій?
— Щодо третього вектора “по діагоналі”, то він комплексно, у “знятому” вигляді відображає комфортні умови, необхідні для оптимізації середовищеспроможності людини (нації) зберігати і розмаїття форм своєї ідентичності, і утримувати передові (а можливо, і лідерські) позиції в динамічних процесах сучасного розвитку людства на рівні високих “зелених” технологій, ідеологій, екологій та інших сфер діяльності. Ці умови стають чинниками зеленого дизайну, якщо інформаційний чи будь-який інший простір у контексті УНІ не пригнічує середовище, а співвідношення використання традиційної та інноваційної інформації — адекватне потребам розвитку людини, громади і корінного (автохтонного) народу, з одного боку, з іншого, — національних меншин і демократичним нормам світового співтовариства. Усе залежить від, так би мовити, репера знищення нації, рівня денаціоналізації.
— Прошу детальніше щодо згаданого репера, про що, власне, мова?
— Я дедалі більше переконуюся, що нам, розробляючи систему ідеологічного забезпечення державотворення, треба відштовхуватися від висхідних, засадничих принципів, виходячи зі стану нашого народу — його національного репера, який зумовлений важким, далеким і не дуже, минулим. Що таке репер? На землі репер показує висоту даної точки над рівнем моря. Наш національний репер повинен показувати рівень нищення нації. Ми, за Джеймсом Мейсом, етно-лінгво-інтелектоцидна нація. Ми ослаблена нація, в зміцненні потуги котрої ніхто не зацікавлений: ні Європа, ні Росія. Ніхто не зважає на рівень нашої ослабленості, хоча посіпаки Петра I вирізали Батурин, Катерина II знищила Запорізьку Січ, більшовики розтерзали УНР, поляки провели “пацифікацію”, німці — танками двічі глибоко, вздовж і впоперек, перерили українську землю. Проте ніхто не хоче бачити, що до нас упродовж трьохвікового поневолення застосовували тактику “зрізання елітних колосків”.
— Якось я прочитав притчу: один диктатор вирішив відправити сина на науку до іншого правителя, аби той навчив його азів керування поневоленими народами. Минає час, а вихованець гуляє при дворі диктатора і про жодні принципи менеджменту з вуст вчителя не чує. Аж одного разу диктатор запрошує свого вихованця поїхати з ним верхи на конях. Виїхали вони в поле, де колосилася пшениця. Всі колоски рівні, але кілька височіють над іншими. Диктатор пальцем показав на них, зліз із коня і, зрізавши їх, мовчки розтер і кинув на суху дорогу. Не сказавши ані слова, він повернув коня і поїхав до палацу. Ось і вся наука загарбника.
В Україні не лише зрізали й топтали високі колоски, а нищили все на полі під корінь, аби воно не налилося національним свідомим колосом; голодом морили села, завозили чужинців у опустілі хати, модернізували соціум. А сьогодні їхні діти заявляють: “Мы здесь родились, это наша земля, надо модернизировать экономику, Конституцию, всю нашу страну”. Вони правильно кажуть, але це не аргумент, бо забувають, що їхні батьки, діди чи прадіди прибули сюди у військовому обозі. Ми, українці — єдиний народ, тому не могло бути великого мовно-культурного розриву між Львовом і Луганськом без зовнішнього колосального асиміляційно-колоніального тиску, який сьогодні шовіністи, неореваншисти намагаються узаконити, вишукуючи відсотки росіян, поляків як буцімто європейські правові підстави продовження такого тиску. Ні “західники”, ні “східняки” в Україні не воювали між собою, на “чужих” і “своїх” нас ділили імперії, аби ослабити.
— І таки ослабили…
— Не тільки ослабили, а не припинили претендувати в Україні на інформаційний простір українців. Ніхто не покаявся за скоєне. Тому під час проголошеної чинним урядом модернізації економіки, Конституції вкрай важливо, щоб набуті знання виступали суспільно-інформаційною мембраною, яка не допускала б проникнення недостовірної інформації, підвищували б імунітет (опірність) людини проти її денаціоналізації та дезінтеграції країни, водночас посилювали б середовищеспроможність нації в плані розвитку вітчизняної освіти, науки, культури, підприємництва, екології на її шляху досягнення цивілізаційного поступу. А це значить, що проголошена урядом модернізація економіки має відбуватися комплексно: на інноваційній, новаторсько-інформаційній і культурологічній основі. Знання, інформація — інструментарій реалізації складників Великої ідеї, яку не можна зводити до вузького технічного розуміння модернізації економіки, забуваючи світові, європейські епіцентри генерування інтелектуального потенціалу спільнот як лідерів високих “зелених” і технологій,  ідеологій, де знаннєво-інформаційний ресурс — невід’ємна складова їхнього буття.
— Звідси, мабуть, всеукраїнська мета: розбудувати власну модерну державу як дім нації на спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних засадах модернізації національної економіки, її перепрофілювання, модернізації та реструктуризації відповідно до модерних завдань формування її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку.
— Не тільки. Названі сучасні компоненти УНІ (соборність, українськість та гідність людини, нації) — це лише головні бренди довгого й відкритого списку чинників другого порядку, їх пріоритетів, ресурсів, інституцій, екосистем, потрібних для реалізації складників націдеї, — фундаментальних і нагальних для екзистенції українства, його національних інтересів і пошуку нових якісних змін життя. Тому зараз важливо не тільки кого, а що, які цінності вибираємо. Гасло загарбника: “народ без національної духовно-інтелектуальної еліти, а еліта без мови народу” далі діє, кочубейство, обман, корупція тривають.
Попри те, вже нині очевидно, що візія майбуття України не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії, тобто в гармонізації: а) національних інтересів і загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального й економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) неоліберальної (в центрі — людина, вільна ринкова економіка) й націоналістичної (акцент на розвиток нації, патріотичної любові до неї) ідеологій. Шлях досягнення мети один: на основі гармонійного поєднання цих чи дотичних до них ідеологій створити нову парадигму суспільного розвитку — соціогуманістичну, яка комплексно й паритетно захищала б людину і націю як коґнітивно необхідне мовно-інформаційне, звукове, візуальне, водночас природно-ексклюзивне середовище (тло, а відтак — простір), де можна було б зберегти і розвивати свою національну ідентичність, ментальність, культуру, промисловість, народні промисли, торгівлю та інші сфери трудової діяльності в умовах глобалізації.
Далі буде.
Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК
— Як Ви розумієте соціогуманістичну парадигму? Це для Вас, вочевидь, фундаментальне поняття.
— Введений у науковий обіг дискурс “соціогуманістичний” віддзеркалює бінарну парадигмальну сутність збереження автентичності українців, яка полягає в паритетному підході до гармонізації прав і людини, і нації; потребу їхнього захисту в адекватному, сприятливому для їх розвитку середовищі, в його якнайширшому інформаційно-мовному, світоглядному, національно-патріотичному, державотворчому, врешті, геополітичному, геостратегічному вимірі. Масштабність такого виміру диктує якнайшвидше надання цій бінарності статусу світового морально-правового імперативу, а відтак — міжнародної юрисдикції. Лише за такого комплексного розуміння введеного дискурсу можна широко соціалізувати універсальність принципу взаємодії стратегічно жорсткого інформаційно-мовного, культурно-етнічного каркасу кожної нації (народності) з гнучким, мобільним і щоденним його поповненням цивілізаційними досягненнями без шкоди збереженню їхньої автентичності.
Правове зміцнення соціогуманістичного забезпечення міжнародних взаємин конче потрібне — у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Водночас, якщо світове співтовариство ухвалило Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Шкода, але панує змагання за лідерство сильних світу цього, а дехто намагається стати всемогутнім диктатором керованої (?) демократії. Не все людське — людяне. Якщо поняття “соціальне” означає людське, суспільне, а “гуманне” — людяне, то їхній синтез, власне, складе нову “соціогуманістичну” якість, украй нині потрібну. Не може бути вільною людина, коли підневільна її нація. На цьому тлі українська ідея формує, концентрує важливі соціогуманістичні цінності та мотиви діянь, які пов’язані саме з боротьбою за свободу і людини, і нації — їх безпеку, побудову самостійної держави, за суверенітет країни, збереження її етнічної, мовно-культурної, релігійної та іншої ідентичності на своїй землі в межах усіх компонентів національного простору. Чи не тому тільки для нас характерне таке словосполучення, як “борець за волю України”, чи не УПА воювала під гаслом “Свободу людині!”, “Свободу народам!”. Воно — не галицьке, а всеукраїнське і світове.
— Соціогуманізм у Вашому розумінні — це також новий, достойний ХХI століття гуманний порядок міжнародних відносин у цивілізованому світі?
— Ми девальвували поняття “гуманний”. У нашому вживанні поняття “соціогуманістичний” не зводиться до одноразової гуманітарної матеріальної допомоги, пов’язаної з різними природними катаклізмами (землетруси, паводки і т. ін.), з нераціональною діяльністю людини (біженці воєнних конфліктів, екологічні катастрофи, гуманітарна місія військових) чи з “секондхендівською гуманітаркою”. Усе це паліативна допомога людям, які потрапили у матеріальні скрути, природні чи неприродні ситуації.
У запропонованому трактуванні прикметник “соціогуманістичний” означає нову якість: сталий захист духовних і матеріальних цінностей титульних, корінних націй і народностей, їхніх традицій, мов, культур від зодноріднення не тільки невідворотними глобалізаційними впливами, а асиміляційними діями неоколоніалістів, які інспірують в інформаційний, освітній та інші простори свої замисли і тексти, зловмисно і широко використовуючи так званий інтелектуальний антиукраїнізм в імперській семіотиці, антиукраїнській семантиці й аксіології для цинічного зомбування інтелекту людей, їхніх душ, цінностей і свідомості через інспірацію імперських інновацій в інформаційний простір українців. Імперська семіотика, оспівана в пам’ятниках Леніну, Сталіну, Кірову, представлена танками, сорокоп’ятками — загарбницький матеріальний рудимент, його має обновити буцімто духовна ідеологія “русского міра”, який надуманий та експортується одержавленою церквою.
— Чинний Президент України, відповідаючи на запитання журналістів, як він розуміє УНІ, звів її до проведення модернізації країни. В ЗМІ неодноразово УНІ представлялася як панацея побудови заможної, демократичної України. Водночас, українцям натякають, що все буде, якщо ми ще при цьому й покаємося, попросимо прощення. Правда, не уточнюють: за що і перед ким. Може, за Голодомор, Розстріляне Відродження? Що Ви можете сказати з цього приводу?
— Підміна понять, намагання УНІ втиснути в “вузьке” прокрустове ложе модернізації, імітація нової гуманітарної політики, замість того, аби чесно вести пошук нової соціогуманістичної концепції буття української нації, розвитку її питомої мови, культури — це все або від нерозуміння серйозності проблеми, або, як кажуть, від лукавого. Нині актуалізується проблема проведення модернізації не заради неї самої, не “поза рамками нації”, аби “вселюдськими фразами інтернаціоналізму… прикрити своє духовне відчуження від рідної нації”, за Іваном Франком, як це вже було із індустріалізацією та колективізацією “всей страны”. Модернізація має працювати на підвищення суб’єктності України, підвищення конкурентоспроможності її економіки. Але зараз важливо, щоб ринкові перетворення не набули суто технічних, регіональних домінант та ухилів, а відповідали загальнонаціональним цінностям, соціогуманістичним потребам духовного відтворення нації, захищали її людину від подальшого національного знеособлення, нищення інтелекту, питомої мови як Логосу. Водночас захистили корінний (титульний) український народ від знеодержавлення, адже його свідомість, історичну пам’ять впродовж тривалого періоду окупанти жорстоко “зачистили” від бажань стати Державною Нацією. Тому питання далі відкрите (і не лише для України): встануть та, головне, чи витримають реформаторський курс новонароджені держави без нової філософії допомоги ослабленим, без підтримки живильної сили ренесансу їх середовища та національного простору буття, без знищених еліт, культурних традицій? Адже культура, мова — не лише основні ознаки нації, а в поєднанні з сучасними інноваційними технологіями, економікою знань — життєво необхідний атрибут її буття, збереження ідентичності, конкурентності, врешті-решт, ковітальності, колективного державного мислення. Україна як самостійна держава не нищила жодний народ, а інші іменем своїх держав нищили нас на нашій обітованій землі; тому каятися і просити прощення треба не нам. Ні Троцький, ні Балицький, ні Пілсудський не були українцями, але свої криваві “пацифікації” проти нас проводили. Українці — давній народ, а не посполиті Польщі чи служиві Росії, не ґвинтики імперії зла чи “русского міра”, який знову хочуть оживити в ХХI сторіччі одержавлені церковники поза високими морально-духовними імперативами соціогуманістичного виміру.
— Контент нової соціогуманістичної парадигми буття людини і нації, мабуть, актуалізує нові підходи до вже звичних понять. Чи не так?
— Введення в науковий обіг поняття “соціогуманістичний” актуалізує чи радше вимагає реконцептуалізації існуючих підходів до, здавалося б, звичних речей, і в українському слововживанні, і в ширшому міжнародному контексті. Візьмімо для початку український аспект, скажімо, неправильне вживання понять “ресурс” і “потенціал”. Ми досі не самоусвідомили вітчизняний парадокс: “Багата Україна — бідна країна, зубожілий народ і не національний інформаційний простір”. Чому? Відповідь коротка: Нема людей! Нема людей великого інтелекту і душі, моралі та фаху, які б перетворили наші, поки що багаті ресурси в творчий потенціал народу. Помилкою, якщо не брехнею, є твердження, що буцімто Україна має великий потенціал. Україна поки що має чималі ресурси — земельні, мінеральні, лісові, водні та інші. Але ті ресурси ще треба перетворити засобами мудрої та вмілої діяльності у відповідний потенціал. Ресурс — це те, що маємо, володіємо; це те, що нас оточує. А потенціал — це якісний показник нашої з вами праці; індикатор того, як ми розпорядилися наявним добром, наскільки якісно використали багатство, що маємо, що нам було дано природою і Богом. Отже, потенціал завжди пов’язаний із діяльністю людини, він характеризується якістю праці, достоїнствами її виконавця і носія, врешті, його людяністю. Не все людське є людяним. Народу багато, а людей мало. Як у Біблії: багато було запрошено, але мало прийшло. Потенціал віддзеркалює не кількість запрошених, а хто і як відгукнувся на запрошення.
— Адже просили всіх…
— Власне, соціогуманістичний вимір вимагає більш якісно-прикладного розуміння поняття “духовний”. Саме у цьому контексті шукаймо домінанту, сенс і новизну цього поняття. Ця думка повністю може бути перенесена на проблему екзистенції, самоідентифікації та розвитку української нації, руйнації її мови, культури, не включення в процеси суспільного оновлення духовних цінностей, традицій, ресурсу знань, досвіду, зрештою, інтелекту. Дискурс “духовний” не пов’язаний виключно з релігійною чи церковною природою. Праця вчителя, науковця — також духовна, тут передача і здобуття знань, інформації. Вона передовсім віддзеркалює силу розуму, зокрема інтелекту як випереджальної реакції людини (нації) на необхідність передавання традиційних і створення нових знань, їх використання для соціогуманістичного розв’язання потреб сьогодення і майбуття. Широка соціалізація духовності пов’язана з інтелектуалізацією, елітаризацією і гуманізацією спільноти щодо спроможності, по-перше, генерувати нові знання; по-друге, безперервно їх передавати наступним поколінням, широко та інтенсивно їх застосовувати. Що більше, приростити досвід минулого як нематеріальний (інформаційний) актив, як здобуток (невичерпний ресурс) людського капіталу, який у разі розкриття може стати інтелектуальним потенціалом сучасників, насамперед тоді, коли вони творять добро.
— Креатив людини не завжди скерований на творення тільки добра.
— На жаль, але це правда. Добро і зло йдуть поруч, їх творить інтелект, одного і того ж складу сірі мозкові клітини і завойовника-асимілятора, і повстанця. Більше того, завойовник зловмисно перериває передачу інформації від покоління до покоління, поширення традицій поневолених, аби їх асимілювати. Фюрер чи вождь усіх народів креативно продукували не лише інформацію, а й дезінформацію, яка не сприяла правді, розвиткові — національному, сталому чи ноосферному. Природа інформації, як дезінформації, звісно, завжди — інформаційна, але це не гарантує лише духовно вмотивоване використання знань, інновацій для добра і прогресу. Коли йдеться про моральність, соціогуманізм, то головне, на наш погляд, доброзичлива вмотивованість інформаційного (духовного, ідеального, а не тільки матеріально-фізіологічного) процесу генерування нових і передавання нагромаджених знань, досвіду, навичок, їх альтруїстична скерованість саме задля добра, а не корисливого визиску. Країни, які вчинили таке пригнічення щодо інших націй, мають справді морально, соціально-психологічно переродитися, тобто покаятися, як це зробили повоєнні Німеччина чи Японія. Це може вчинити лише одухотворений інтелект, людський капітал і духовно-інтелектуальний потенціал. Тому говоримо не просто про інтелектуальний, а духовно-інтелектуальний потенціал, про духовно-інформаційну мобільність, тобто додаємо слово “духовний” в його соціогуманістичному наповненні. У такий спосіб націлюючи їх на якісно-новий конструкт у розбудові української України, в збереженні національної ідентичності та гордості народу, у творенні конкурентоспроможного його національного середовища, простору та ідеалу як інституційних джерел тяглості життя.
— Вина за невикористання запропонованої парадигми розвитку нації лежить на державі, її гуманітарній політиці, яка не сприяє самоутвердженню українського народу як соборної нації, не впроваджує інститутів управління ідеологією такого самоутвердження на індивідуальному рівні. На завершення хотілося б почути щось оптимістичне.
— Я не вмію тішити, тим більше тоді, коли є реальна загроза втрати української ідентичності. Тут вина не лише на державі Україна, а на державах, їх ідеологіях. Хочемо того чи ні, актуалізується розробка в якомога стислий термін зеленої ідеології не лише з акцентом на екологію, економіку, а й на соціогуманісти

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment