Жайворонок над Україною

Іван ДРАЧ

— Я вас, хлопці, привіз сюди на свято першого жайворонка. Дивіться, що вони виробляють — поділили собі синє небо на свої гектари. І кожен собі виспівує, як тільки може. Кожен старається. І на певній відстані, щоб один одному не бути на заваді!.. Дисципліна…
Андрій Малишко нас привіз сюди на своїй довготелесій чорній машині, а сам разом із весняними жайворонками був уже у весняних небесах. Він ходив по зеленому моріжку і руками наче диригував оркестром небесних музик. Чорна рілля пасувала до його машини. Зелена озимина старалась бути свіжою оторочкою. Чи то коло Григорівки, чи коло Германівки. Шофер Андрія Самійловича, незворушний Жора курив собі і трохи скептично слухав господаря. Видно, ми були не першими, кого сюди привозив уславлений митець. Але я розкрив рота і захоплено слухав. Наче сам Малишко був одним із тих жайворонків, і тимчасово мав прописку на землі, і ділиться з нами секретами весняної творчості.
Він був захоплений — і я ним захоплювався. Та я тисячу разів ходив полями з Теліженець до Тетієва і навпаки, тисячу разів слухав жайворонків, але щоб отакого… Магія розповіді про дуже звичне і дуже буденне, але разом з тим незвичне і травневе, небесне і захоплено високе мене діставала до глибин мого серця. Я любив Малишка, і любив це синє весняне небо, а кожен жайворонок мав обухівську прописку з Малишковими регаліями, з тембром його особливого голосу, наче мав його східну подобизну. Наче б на кожного хотілося сказати, щоб не почув сам: “Ну й монгол!..” Його “Жайворонок” був таким:
За свіжим подихом весіннім
В напівпрозорій вишині
Не клекотом, не голосінням
Вночі згадаєшся мені.
І як шукать тебе в глибинах
Небесних незвичайних нив?
В роздоллях житніх і полинних
Навік ти серце полонив.
Обляже, ляже чорна туча
І вже сріблом стинає тьму,
Маленька грудочка співуча
Не видна зору мойому…
Отак би жити синім квітнем
Під небом зоряно-рясним,
На око — зовсім не помітним,
На слово — дивно голосним.
Я згодом теж віддав належне… жайворонкам. (З “Балади про жайворонків”). Тим. Малишковим.
…І тільки небо жило — жваве, жагуче,                     жахне.
Синє безмежжя поділили собі на сині                                гектари
І тяжко трудилися жайворонки в сірих                        куфайках
Кожен співун на своїй піднебесній ділянці
Краплями сонця прополіскував золоте                     горло,
Бо ж забивало дух пилюгою сухою,
Кожен — летючий пророк у сірій куфайці
Мордувався у співі… Вихор… Вітер…
Я помру (вітер суглоби доріг хусткою витер),
Ви помрете (вітер перекотиполе
з корінням видер),
Всі помруть, перекотиполем зійдуть,
Жайворонки не помруть, сиві жайворонки…
Хтось із нас (крізь вихор, крізь вітер!),
Все-таки хтось із нас,
Хто вміє прополіскувати краплями сонця                    золоте горло,
Матиме іншу — дивно співучу долю:
Встане рано-ранісінько до схід сонця,
Вмиється рано-ранісінько хвилею з Дніпра,
Задумається, востаннє втреться по-земному,
Помре, одягне сіру куфайку жайворонка
І полетить собі на свій гектар неба —
Крізь вихор, крізь вітер…
…Пройде чверть століття, і вірші Малишка, і саме про любов до рідного краю, прийдуть разом з гостем із Москви, а саме із Горбачовим, який шукатиме контакту з українськими письменниками.
Борис Олійник через його дружину Раїсу Максимівну організував цю стрічу. І де? В кабінеті Щербицького…
…Хлопчик зі Ставропілля з походження українець, у старших класах був, і вивчали вони у російській школі, з газет вивчали вірш про Україну. Він запам’ятав його на все життя і коли став Генеральним секретарем ЦК КПРС і Президентом СРСР, то на зустрічі з українськими письменниками у кабінеті Першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького процитував і запитав: “Хто написав такі рядки?” —
Запалали огні за долиною синього неба.
Самольоти гудуть, бо на захід фронти і                     фронти
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою                                 берегти.
Михайло Горбачов хотів відразу сподобатися українським письменникам — своєї мети він досяг негайно. Ми жалілися на Щербицького, а гостя з Москви вже сприймали майже як свого. Звичайно, я спрощую ситуацію, але сила голосу Андрія Малишка діяла через півстоліття. Україна тоді (1943) була у німецькому полоні, і поети виповідали найсокровенніше — душа була чутливою, муза не мовчала, хоча гармати зривали свій голос і з того, і з другого боків. Його любили і писали про нього Дмитро Павличко, який перший розгадав загадку Горбачова (передмова до десятитомника), і Борис Олійник, а Микола Вінграновський у вірші, присвяченому А. Малишку, пророче обіцяє боротись із сонмом нечисті:
…І гнів мій бухне…
вже напевні
Передчуття мої грядуть:
Кривавим цвітом зацвітуть
Любові павіті земні!..
І вже тоді, у тій обнові
Не ймучи в біблію й коран,
В своїй згорьованій любові
Я стану демоном карань!..
П’явки із черевом китів,
Іхтіозаври кабінетів,
Вам не минути в часолеті
Моїх неспинних слів — катів!
Так, ви не звикли до хули!
Ви узаконились до гробу!
Ви за професію взяли
Любов до партії й народу!
Кривавсь, мій гніве!.. Чорно, тлусто!
Кривавсь в огні своїх щедрот,
І дмухай в світ,
і дмухай в людство,
У мій звулканений народ!
Коли Андрій Малишко вже “збувся”, прийшов через газети і радіо, через хвалебні статті і підручники до читача і слухача, з’явилась і осторога. Це не були заздрісні наклепи і голобельна критика майстрів соцреалізму, це була осторога з боку молодої когорти критиків. З’явилась стаття Івана Дзюби в “Літературній газеті” за 23 травня 1961 року — нинішній коментар самого критика: “Написана дуже стримано з урахуванням статусу А. Малишка як одного з недоторканих в українській радянській літературі, стаття, однак, зразу ж дістала дружну відсіч у київській пресі” (І. Дзюба, I том, ст. 439).
“…Чималенько в книжці велемовності й суєслів’я. Надмір в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зорь, рушників, калинових грон, чебрику — і зовсім немає багатьох куди важливіших складників Шевченкової поезії…
…І запрошуймо Тараса Григоровича у сучасність, в гості до нас, не як весільного батька: “Уставай, Тарасе наш, та сідай на покуті!”, а з серйознішою метою.
…Щоб ми не так молилися на Тараса, бо це йому “однаково”, як думали про нього…”
Та Андрій Малишко не затаїв образи і на свій ювілей (1962 р.) запросив і Дмитра Павличка, й Івана Дзюбу, й Івана Світличного, і Ліну Костенко, і мене грішного. З висоти свого ювілею до всіх схилявся, всіх любив…
Згадую свої перші зустрічі з класиком. Тоді здавалося — п’ятдесятиліття — це вже так багато, це Андрій Самійлович уже такий старий — 1962 рік! Малишко запросив усіх до себе на ювілей, на “вечерю” в Спілці письменників. Іван Дзюба згадує в своїй книжці “Спогади і роздуми на фінішній прямій”: “…Андрій Самійлович збуджений і вже захмелілий:
— Я хочу поцілувати свого побратима Дмитра Павличка… Митя! Митя! — кличе і йде до нього. Потім до Василя Швеця: — Вася! Вася!
Ліна Костенко — до мене (ми сидимо поруч: я, Ліна, Євген Сверстюк, Іван Драч, Леонід Коваленко):
— Їм легко… У них багато побратимів…”
А тепер дещо зі своїх коментарів.
До речі, саме тут мені згадалося, що коли ми компонували вітальну телеграму Андрію Самійловичу, я запропонував підписати її чи скомпонувати такий ряд: “Майстрові — підмайстри”. Видно, згадав свій вірш, присвячений академікові О. І. Білецькому: “Підмайстри мого віку…” Тут з підмайстрами не вийшло, хтось запротестував, чи не Іван Світличний. Просто всі підписали телеграму. А я підмайстром лишаюся і досі, особливо при Андрію Малишкові. Та це мій глек по воду.
Ще трохи зацитую Івана Михайловича:
…“Тим часом Малишко, часто забувши про інших, підходив до нашого гурту… цілуватися.
— Ваня, Ваня, де ти… Я за Ваню Дзюбу п’ю… Він інших мучить, тому що сам мучиться. Ваня Драч, я тебе люблю… Ліно, Ліно…
Ліна: — Він поет, і десь глибоко, підсвідомістю, все розуміє. Цей біль і робить його поетом… Десь чимось він розуміє, що коли є в нього справжні друзі, так вони тут… Хіба оті, хто зараз цілує його і виголошує тости, хіба то друзі його? Він самотній… Колись я в Ірпені бачила таку картину, сидить Малишко і дивиться телевізор, дивиться таку передачу, якої нікому несила дивитися, од якої всі втекли — тільки од страшної самотності можна отак сидіти і дивитися телевізор…
Коли Малишко знову підійшов до нас із черговим тостом, Ліна сказала йому це:
— Ваші справжні друзі тут…”
В листопаді 1962 року відзначали піввіковий ювілей Малишка, а в грудні того ж року Василь Стус звертається до нього ж із розпачливим листом, з проханням зарадити в біді, з якої немає виходу:
“Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається від сокири. Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів?!.”
Приходить пора гніву, і приходять люди    гніву.
Таким був Василь Стус… Чому він вибрав Малишка? А ось чому. Андрій Малишко написав передмову до ранніх віршів Василя Стуса, у грудні 1959 р. в “Літературній Україні”, і коли молодий автор вибирає собі того, до кого має звернутися в критичну пору, він звертається саме до Андрія Самійловича. А живі ще були і активно діяли і Павло Тичина, і Максим Рильський, і Микола Бажан, і Леонід Первомайський тощо. Але спершу кілька рядків передмови до першопублікації:
“Здається, що творчість 21-річного учителя з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна, зокрема своєрідність підходу до явищ життя і вміння узагальнювати ліричні роздуми (а не говорити про них загально). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора…” Та ще Малишко надіслав вітальну телеграму безпосередньо у військову частину — вітав із першопублікацією молодого солдата. Наче з небес прийшло це вітання! Стусу — Малишко!..
Поет і влада. Сталінові Малишко присвятив цілу книжку, брав участь у створенні колективної поеми “Слово товаришу Сталіну від українського народу”. Хрущов підтримав молодого комсомольського поета, коли на нього напосідалися старші орденоносні колеги, які кричали: — А в нього старший брат — у “зелених” був!..
— А Андрій буде в червоних!
Читай, Андрію!
І Андрій читав, може, з вірша, присвяченого Павлові Тичині, про комсомолку:
— Не сумуй одна,
Не журись одна,
Дівчино моя хороша,
Вишня наливна!
Ой напій коня,
Каре оченя,
Сизокриле голуб’ятко,
До побачення!
Так Малишка порятував Хрущов — перший раз. Прокотилась війна — і от згадує Юрій Смолич: “Переді мною був молодик, трохи, може, приземкуватий, але широкий, кремезний в плечах і грудях, бравий майор — весь, як кажуть, в орденах і медалях. І ті ордени і медалі мелодійно побрязкували — здавалося мені, в унісон мелодії з голосу й клавіатури: майор Малишко співав, акомпануючи собі на баяні. Його вузькі “азіатські” очі то мрійливо мружилися, то раптом широко розпанахувалися, війнувши густими віями, теж, здавалося мені, в такт мелодії та словам пісні. Співав Андрій Самійлович загальновідому популярну пісню “Розпрягайте, хлопці, коні”, але не просто “виводив” мелодію — як то часто буває в співаків, а мелодіював, якщо можна так сказати, самі слова, самий зміст пісні. Мелодія, слова і почуття співака були в якійсь незбагненній єдності — осмислені й опоетизовані. Є такий музичний термін бельканто. Так-от, в Андрія Малишка, на мою думку, й було таке вроджене, по-народному своєрідне, бельканто. Спів Андріїв завжди брав за серце…” (Ю. Смолич, том 8, ст. 307).
Любов Забашта, дружина поета, наводить нотатки Остапа Вишні, які не можуть не вражати. Згорьований старий письменник, який повернувся зі страшної сталінської каторги, молиться за долю молодшого побратима: “Господи всевладний і многомилостивий! Умиротвори Андрія Малишка, щоб він не горів з-за нечисті, а щоб горів він, як і горить, для поезії. 28.IV.50 р. Любіть Україну… Це Сосюра. А це я… Коли хочете любить Україну — любіть Андрія Малишка. І це я говорю цілком серйозно і за ці слова відповідаю іменем Остапа Вишні. Андрій Самійлович Малишко — уже прийшов, але він не йде, а летить… 1.XII.50. Андрій Малишко! — це українське сонце — і в рухах, і в голосі, і в інтонаціях. Навіть в погляді, такому погляді, тільки самому Малишкові притаманному, — райдужно веселковому, якомусь такому і степовому, і луговому, і гайовому: от передо мною Малишкові очі: вони і грають, і запитують, і колисають… Ах, Малишко! Ах, Андрію! Який я щасливий, що можу назвати тебе на “ти” (а ми з ним на “Ви”!)… Ах, Андрію, якби ти знав, як я люблю тебе за твій розум, за подих твій чесний!
…Сиджу, сиджу перед смертю і в душі кричу:
“Хай живе Малишко!”…
Деякі характерні епізоди тих часів.
Згадує дружина Платона Майбороди Тетяна Василівна (“Літературна Україна”, 14.12.2002).
“Якийсь час першим секретарем ЦК КП(б)України був Лазар Каганович. Малишко десь на зборах різко виступив, і його викликали в ЦК. Тоді вони жили з Майбородою в одній квартирі. Андрій Самійлович забрав у невелику валізу все необхідне на перший випадок, якщо заарештують: рушник, мило, білизну. А мати Платона Іларіоновича розклала на столі карти й каже: “Андрію Самійловичу, вас не заарештують, ви повернетесь додому”. — “Ой, мамо (він називав її так після смерті своєї неньки), якби Ваші слова та й Богові у вуха…” І пішов. Повернувся пізно ввечері, кинувся до матері Платона Іларіоновича й поцілував її. А другого дня приносить їй матерію на спідницю…”
У письменницьких колах ходила тоді поголоска, що після різкої розмови в ЦК ошелешений поет намагався вийти з кабінету Першого дверима вмонтованої у стіну шафи — вхідні-вихідні двері і двері шафи були майже одинаковими. Згодом, опісля смерті Сталіна, Малишко різко лаятиме Кагановича, який тоді був у Москві і мав ще он яку силу! Для поета вихідець з Хабного, з поліської України Лазар Мойсейович був утіленням жахного сталінського режиму, який тероризував Україну протягом тридцяти літ — і голодом, і холодом, і винищенням української мови…
Юрій Мушкетик згадує, яке незабутнє враження справляв Андрій Малишко на похороні Володимира Сосюри. Була окрема трибуна, оббита червоним сатином і чорним крепом, де стояло українське керівництво. Меншою була трибуна, але тої ж барви, звідки виступали промовці.
“Пробач, що ми не покрили славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не поклали на твоє серце червоної калини — яку ти так любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові. Ми б хотіли поховати тебе так, як годиться великому співцеві, і пронести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій рідній землі…”
І раптом Малишко одривається од тексту і з малої трибуни звертається до великої, кидаючи гнівні звинувачення присутнім головачам:
— Це ви догнобили його до краю за любов до України — і він одлітає од нас, наш соловейко!..
— Це ви домучили його і його музу…
— Це ви, ви — його мучителі!..
В морозному повітрі було страшно і неприкаяно. Мороз скував жахом кожного, бо лунали слова правди 11 січня 1965 року…
Того ж дня, коли Малишко повернувся додому, з поштової скриньки він витяг перемерзлими руками дивного листа — то був його виступ на партійних зборах, коли він як парторг Спілки письменників лаяв Сосюру за вірша “Любіть Україну” і коли Володимир Миколайович намагався одбути критику якимось черговим патріотичним віршем, парторг накинувся на проскрибованого колегу:
— Не вдасться в такий спосіб обдурити партію. Кайтеся і засуджуйте свої вчинки.
…Отож доки Малишко повернувся з похорон, в поштовій скриньці вже була стенограма колишніх партзборів з правдоподібним написом: “Мучителю — від замученого В. Сосюри…” Контора Глибокого Буріння працювала чітко…
А я згадую, як він ділився зі мною сокровенним:
“Я одяг білу сорочечку. Туди, коли йдеш, то не знаєш, чи на кілька годин, чи навіки. Цього разу сказали таке, що надовго задумався. Наче б зловили молодого бандерівця, і як його не допитують, не хоче колотися. Поставив умову — “привезіть мені на зустріч Малишка. Маю йому дещо сказати…” Мені вже чекісти не раз натякали, що мої вірші популярні і там — в схронах. Задумайтесь, Андрію Самійловичу”. Тоді якраз була популярною моя поема “Прометей” — Сталінська премія I-го ступеня. Як російський боєць врятував своїм життям українське село від фашистів. Коли я приїхав до Львова, мене відразу повезли туди. Хлопець був побитий, губи покусані. Засвітився, коли мене побачив:
— Хотів Вам сказати, Андрію Самійловичу, що це я врятував село, коли вийшов зі схрону. Такі умови вони поставили, або я виходжу, або село — на Сибір… От я і вибрав. Про мене пишіть. Напишете?! Я — Прометей!..
Так досі, Ваню, мені стоїть той хлопець. І я з виною про нього, видно, і на той світ піду. Побитий весь. Губи покусані…”
Андрій Самійлович мені не один раз казав про це. Видно, щоб упевнитись, що я не забуду. І що ця розповідь не лише для мене… для вас також. Делікатний був. Знаючи про мої близькі стосунки з М. П. Бажаном, ніколи жодним лихим словом не прохопився про останнього. Хоча обидва вони належали до двох антагоністичних угруповань у середовищі Спілки письменників України. Малишко був близький до Рильського, якого обожнював, а Бажан приятелював із Савою Голованівським та Юрієм Смоличем.
Одного разу на чергових партійних зборах я звернувся як до свого до старшого письменника, якому теж свого часу діставалося як космополіту, але не співчуття чи бодай розуміння ситуації почув від колеги, але жовчний вибух все довершив:
— А чого Ви з тим Малишком водилися!?.
Малишко був для них “той”! Для мене ж він був завжди “свій”, “наш”, “мій”…
І коли на партійних зборах “проробка” вже торкалася нашого покоління — грона шістдесятників, він не був з тими, хто громив…
У часи війни працював у газеті “За Радянську Україну”, де головним редактором був Микола Бажан. Хто з нього не підсміювався за дуже вже не військовий вишкіл! Чи то Малишко, чи то Воскрекасенко, а може, і вдвох разом склали про старшого пісеньку:
Широка шинеля.
Замурзані поли.
І лисина, як самовар.
Ніколи, ніколи
Не буде з Миколи,
Як єсть, бойовий комісар.
Із ромбами полкового комісара Бажан намагався вкоськати молоду письменницьку вольницю, а вони ще не те придумали! Замовили художнику Агніту особливі карти, де королями були Тичина, Бажан, Корнійчук і Рильський, а піковою дамою — Ванда Василевська. І скільки вже було того реготу, коли козирна дама (а часом таке випадало дамі- пік) била короля Корнійчука. Та це траплялося в короткі чи довгі перерви між боями, а газета справно виходила, а нам залишилось чи не фото Давидзона, де Бажан, Корнійчук і Ванда схилились над газетою, де був тоді Малишко (на карті — молодий валет), мабуть, віршував…
Я зараз мешкаю в будинку Конча-Озерна, 47. Мені його продав після Чорнобильської біди Сава Голованівський. В кабінеті, де стосами стоять книжки, не виводиться сталінський дим. А зберігся він з того часу, коли тут люто курив Сава Овсійович. Він димів з тих люльок, які привозив з Москви від Іллі Еренбурга. А тому письменникові дарував ті люльки сам Сталін. І коли Сава приїздив з Москви із новою люлькою, до нього сходились хуторяни з Кончі-Озерної, і кожен прицмокував зі сталінського дарунка. Малишка не запрошували — він був недругом Сави Овсійовича. От так! Цілу книжку віршів присвятив вождеві, а от поцмулити диму з вождевої люльки не поталанило.
Так-от у мене у Кончі 17-й номер, а в Андрія Малишка був 1-й, де зараз живе син Любові Забашти. Перший номер письменницького хутора стоїть у вічній вишиванці — так розпорядився поет, якому доля вистелила всього лише п’ятдесят сім літ: будівельники орнаментували новобудову українським взором. Малишко був українцем у всьому — у гніві і ніжності, у лютості і радості. Був дивовижно розумним і безтямно наївним. Був жайворонком…
Мати Ївга Базилиха любила, коли її слухають. А малий Андрійко вмів слухати.
— …Вирій-птах — це жайворонок, він на своїх крилах несе весну із райських садів. Саме у жайворонків знаходяться ключі од неба. Коли вони відлітають на зиму, вони замикають небеса і забирають ключі з собою. А коли повертаються весною, відкривають небеса, і тоді одчиняються небесні живодайні джерела.
— І це все жайворонок, мамо?
— Жайворонок. Без нього весни не буває. Ось хліб пектиму. Зроблю тобі з тіста кілька жайворонків. З’їси жайворонка, такого гарячого і пахучого, я його ще маком посиплю, швидше весна прийде!
— Хочу бути жайворонком, мамо!
— Будеш! Рости швидше!
Коли малий Андрійко сидів біля мами Ївги Базилихи на припічку, коли у печі палав таємничий вогонь, коли нагрівалася вона (“У нашої печі золотисті плечі, золотисті плечі та серебрянії крила, щоб нам жайворонків гнітила!”), зароджувалися таємниці Малишкової творчості.
Читаю останню книжку Віталія Абліцова: “Василь Голобородько. Листи” і знову знаходжу Андрія Малишка. Та слово самій книжці:
“У квітні 1964 року юного поета запросили до Спілки письменників до Києва. Старші колеги зібралися, щоб обговорити творчість В. Голобородька. Головував на засіданні Андрій Малишко…: “Поезія Василя Голобородька — буйна, одухотворена, по-філософському заглиблена… Ми зазирнули у несподіваний і багатий внутрішній світ нашого молодого сучасника”. Влітку того ж року В. Голобородько знову складав вступні іспити до столичного університету. І знову на нього чекала невдача.
Повернувся додому й став чекати призову до війська (медична комісія визнала, що призовник В. Голобородько за станом здоров’я здатен служити на підводному флоті).
Якою ж була радість молодого поета, коли він отримав телеграму з Києва:
“Приїжджай. Тебе зарахували до університету”.
Так з допомогою А. Малишка Василь Голобородько став навчатися на філологічному факультеті КДУ імені Т. Шевченка (тепер Національний університет імені Т. Шевченка)…”
Отож бачимо причетність Андрія Самійловича до найцікавіших подій у поетичному середовищі — від Павличка і Вінграновського до Стуса і Голобородька. Жива гаряча душа всюди підтримувала і оберігала, боронила і заохочувала…
По смерті Малишка пройшло було двадцять літ. І я відчув його підтримку в своїх рухівських справах. Мені вкрай необхідною була підтримка київських письменників-комуністів. І я її дістав. Ось як це було. На полум’яних зборах виступив письменник-фронтовик Олесь Жолдак (1989 рік).
— Коли ми не підтримаємо Івана Драча і Рух, то що ми за письменники, що за фронтовики. Малишко підтримав би Рух!
Згодом він підійшов до мене і змовницьки підморгнув мені:
— Знаєш, чого я за тебе? Бо тебе любив Малишко.
І як мені згодом було немилосердно тяжко, коли я дізнався про трагічний скін Олеся Жолдака, прекрасного поета і перекладача, героїчного фронтовика. В перші роки незалежності, в часи клопотів з нашими побутовими незгодами, в часи, коли всі ми були мільйонерами на купоно-карбованці, він спересердя заплив дуже-дуже далеко в Дніпро, і вже не виринув з тої крутії… Такий одчайдушний, такий неповторний побратим Андрія Малишка.
“Мій Малишко”, — писав Вінграновський.
Мій Малишко, повторюю і я…
…Чи ви ще будете коли-небудь маленькими і сидітимете біля полум’яної печі, а Ваша мама спече для вас “жайворонка”, та помастить його олією, та дасть його вам, посипаного маковим насінням, та ще й скаже неповторним глибинним голосом, повним любові:
— Їж на здоров’я, мій жайворонку!
І ви з’їсте, і готові вже будете полетіти… А коли цього з вами не трапиться, то прочитайте вірші Андрія Малишка, або заспівайте бодай у душі його пісні, і тоді душа ваша сповниться теплом рідного дому, осяється материнською любов’ю… Жайворонок над Україною…

20.10.2012

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment