«Моя професія — актриса». Сповідь Марії Заньковецької

Народна артистка України Лариса Кадирова в рамках цьогорічного вже IX театрального фестивалю жіночих моновистав “Марія” (що відбувся у Києві в Національному драматичному театрі ім. І. Франка з 4 до 9 жовтня) подарувала глядачам свою нову прем’єру — моновиставу “Марія” (“Коли розлучаються двоє…”). Режисер постановки — Збігнєв Хшановський. Вистава присвячена видатній українській акторці Марії Заньковецькій, безпосередній патронесі фестивалю “Марія”.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
спеціально для “Слова Просвіти”

Грати Марію Заньковецьку надзвичайно складно. Це геніальна жінка, а в геніальних жінок доля неймовірно тяжка. “Марія” — модерністсько-символістська вистава, в якій показано епізод із життя величної акторки — останні години в житті М. Заньковецької. А отже, трагічний апофеоз смерті як звільнення й, можливо, воскресіння, вже змушує до окреслення цієї вистави в екзистенціалістських категоріях.
Традиційно Лариса Кадирова вдягнула на себе маску величної жінки, як Сара Бернар чи Сірануйш із її інших моновистав. А велична жінка — трагічна за своєю природою. Вона часто залишається незрозумілою для своєї епохи, не почутою. І навіть якщо вона здобуває величезний професійний успіх, проте в серці нуртує біль. Біль від зрад і жорстокості навколишньої дійсності. Ларисі Кадировій вдалося майстерно передати глибину цього трагізму. Вистава побудована на автентичному листуванні М. Заньковецької, М. Садовського, на історичних документах. І в цьому неодмінна сила постановки, яка не просто передає емоційне співпереживання, а й сам дух епохи.
Ще одна риса відчутна в цій постановці. Природне поєднання трагічного й веселого. На тлі другого гіркота і біль першого стають ще виразнішими. Марія Заньковецька починає з монологу ексцентричної Проні Прокоповни. Але ми знаємо, що цю роль сама акторка вважала провальною для себе, вона була переконана, що так і не змогла відчути цього образу. Комізм Проні контрастує з трагічністю подальших мізансцен. Але вже тут ми помічаємо перший натяк на трагічний фінал. Проня раптом хапається за серце, вона не знає, чи доживе до вечора. Кожне чергове перевтілення Марії Заньковецької у своїх колишніх героїнь тільки загострює вісь трагізму.
Вистава, яка йде майже годину, філігранна. Надзвичайно точні декорації, світло майстерно передає внутрішній стан акторки — суцільна темрява й освітлене обличчя Марії Заньковецької в моменти особливого трагізму втілюють маску смерті на тлі порожнечі. Моменти екстатичної радості від згадуваних подій, від молодості змінюються моментами дикого розпачу й нестерпного болю. Марія Заньковецька у виставі програє своє життя. Не випадково на її столику потрійне дзеркало. І на краю сцени розкидані квіти — спалахи неймовірної слави. Правда, кількість квітів парна… А дзеркало, як зазначають теоретики театру, — це завжди означник смерті, у ньому народжується двійник, із яким фактично й говорить персонаж. Ми — свідки цієї розмови, яка насамперед розповідається для себе, аби в такий спосіб звільнитися від життя. За дзеркалом — інший світ, світ холодної вічної смерті. І Марія Заньковецька вдивляється в нього, немов у свого безкровного двійника, зустріч із яким віщує кінець.
За вікном проносять труну з Миколою Садовським. Йому була вірна Марія протягом усього життя. “Я — однолюбка”. Така природа жіночого єства, яке кохає, віддаючись цьому стихійно, шалено. Але зрада обриває всі зовнішні вияви любові, навіть якщо всередині все лишилося незмінним. Вистава “Марія” — про любов і смерть, про вічні теми людського існування, про змагання жінки з часом, про готовність піти на жертву, про трагічний вибір… Постановка вражає філософською глибиною. Це вистава у стилі театру Метерлінка або Ібсена. У ній немає нічого зайвого, нічого надмірного, нічого, що спотворювало б образ блискучої акторки, що робило б його спрощеним і штучним. Лариса Кадирова змогла передати глибину двох найскладніших станів — кохання і зради, змогла передати психологію жінки, яка втрачає все… чи яка вже давно це втратила. Фактично виставу показано в умовному “чорному просторі” (П. Брук), за яким — порожнеча смерті, в якому — самотність і тиша. Марія Заньковецька говорить поза часом і простором, говорить у майбутнє, говорить для своєї України, яка колись має згадати її.
Висповідавшись, Марія Заньковецька кутається у величезну фіранку з вікна, повз яке проносили труну Миколи Садовського. Світло гасне. Холод. Тиша. Акторка йде у небуття — без надривності, гідно, велично.
“Марія” — красива вистава про величну жінку, яка не дозво спонукає глядачів до розмислів про онтологічні питання в людському житті, загострює переживання, показує абсурдність навколишнього — тоді й тепер. У цьому профетичний і прогностичний характер постановки.
Насамкінець залишається вірити, що на малій сцені Театру Франка цю виставу ще побачать сотні глядачів, які прагнуть відкрити для себе істинність почуттів і переживань, і в тому прочитати внутрішній світ Марії Заньковецької.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment