Святослав ГОРДИНСЬКИЙ (1906—1993). Сам собі праводавець

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

І є найвище
          із найвищих прав —
Собі самому
          бути праводавцем.
С. Гординський

Він так довго жив за кордоном, що “…для нього “солодкий запах надвечірніх піній” десь в околицях Риму такий самий близький і рідний, як і “струнка готична колонада” дерев українського лісу” (І. Качуровський).
Про своє перебування в столиці Франції Гординський з гумором розповів у віршованих “Листах з Парижа”. Виразно уявляються холостяцька кімната на п’ятому поверсі будинку у старому кварталі, артистичний безлад у ній, розкидані на столику, ліжку і кріслах книги, а з-поміж них Монтень, Вольтер, Стендаль і, звичайно ж, Рембо, Бодлер, Аполлінер — “мистці письменницької шпаги”. Книги — пристрасть молодого поета і художника, яка не раз коштувала йому обідів: “Я гроші сам у себе крав і залишав у букіністів”.
З грішми, судячи з тексту, було сутужно. Інакше б, як він сам про те говорить, не ходив би у подертих черевиках і витертих до глянцю штанях “на тлі паризьких елеганцій”. Утім, мовиться про те весело, без жодної драматичної ноти. За рядками прочитується безтурбоття молодості, але й уперта праця, зокрема художницька в мансарді, де творяться “синтези барвних плям” і “де лиш антени й голуби”. Гординський ще звикає, ще він сам подивований, що як поет і художник віднайшов себе “в огнях неонових бульварів” Парижа. Саме через Париж, каже М. Неврлий, він “прокладав міст між українською і світовою культурою”.
Щоб це зрозуміти, треба знати найважливіші етапи пройденого ним шляху. Отже: гімназія і малярська школа О. Новаківського у Львові. Студії в Європі: курси рисунка в Академії мистецтв у Берліні та в Академії Жуліана в Парижі (клас Жана-Поля Лорана). Навчання у паризькій “Модерній Академії” знаменитого кубіста Фернана Леже. Участь у виставках Салону французьких художників, Салону художників-декораторів, Міжнародного салону книжкового мистецтва.
Гординський — особистість універсальна. Працював у різних жанрах — живопис, графіка, плакат, екслібрис. Оздобив 50 храмів у 12 країнах світу. Його мозаїки — окраса собору Святої Софії в Римі. Їхня загальна площа — понад 600 квадратних метрів.
Вагома мистецтвознавча спадщина: монографії, статті, нариси, рецензії. Об’єкти зацікавлень — мистецтво Франції та Італії, українське різьбярство, малярство В. Винниченка, екслібриси. Виступав із доповідями з історії і теорії мистецтва, редагував мистецтвознавчі праці, писав передмови, зокрема до ґрунтовної монографії Архипенка, відгукувався на найпомітніші події у художницькому світі. Окремо слід відзначити його тритомну, щедро ілюстровану історію української ікони.
З огляду на такий розмах діяльності Гординського, складається враження, що поезія була для нього супутнім чи й принагідним заняттям. Тим паче, що останню нову поетичну книжку він видав 1947 року. Звідтоді виходили тільки його вибрані твори.
Чи не першим спростував припущення щодо другорядності поезії серед професійних занять Гординського Качуровський. Він назвав його найбільшим європейцем серед українських поетів. І зауважив: коли б зібрати його поетичні твори, розкидані в періодиці, то вже до оприлюдненого додався б ще один том.
Багато можна довідатися про поета, якщо налаштуватися на його довірливу ноту. Ось у ньому озивається художник і він зізнається, що підвечір хоче бачити не речі, а барви, які любі йому в Гогена: кобальт, “кров цинобри”, “зелений веронез”, ультрамарин, “оранжі і карміни”. Зізнання як наближення до поетики. Ось віршеві передує мотто з Бажана і сам вірш наближений до його почерку. В “Автопортреті” Гординський твердить, що він поет не модний. І все ж воліє дотримуватися власних принципів. “Гострота тематики”, навіть “політичний нежит” для нього дорожчі, ніж “легкий ліричний тріолет”. У сонеті “Спокій” мовиться вже про пристрасну красу “вічної змінності”, про “переливи барв і динамічність ліній”. Завершується він так: “Шукаючи краси в захопленні невпиннім, поновно в кожен ритм перетворяюсь я і рівнобіжно йду в ліричному тремтінні”.
Це належить запам’ятати, позаяк Гординський поет стилістично строкатий, “поновний” і не завжди надається до впізнавання. “Біле: все. Синє: все. Неокреслене не збагну ніяк. Як знайти те, що скрите в минулому і майбутньому?”
Сліди неокресленого і скритого проглядаються у віршах і в малярстві.
Гординський не приховує своїх літературних симпатій і антипатій. Взірці для нього наддніпрянські поети: Рильський, Бажан, Влизько й інші. І неприйнятна “гостроверхість фраз львівських нудних писак з глибокодумністю “дажбогових магістрів”.
Повірте! — приємніше
немає, як слова
Бажана й Рильського!
Ніколи й не збагнете,
Як вию тут не раз,
читаючи бува
Старі календарі
чи галицьких поетів!
Він справді багато взяв у Бажана й Рильського, як брав і в інших, але при тім зумів лишитися собою.
Самі слова пливуть,
музичні й колоритні,
Й складаються самі
в узори, рими й ритми!
У збірці “Буруни” відбилася романтика мандрів, чужих міст і країн, відлуння міфів, історичні й культурні ремінісценції. І, звичайно ж, море, як і все, що прямо навертав до його співців. Хоча згадує Гординський тільки Лотреамона. Назви віршів свідчать самі за себе: “Флоренція”, “Атени”, “Мандрівка по Альпах”, “ В порті”, “Про мандрівки”, “Царгород”, “Егея”, “Данило Паломник”, “Марсейський порт”, “Дівчина з Корсіки”, “Морські вовки”, “Рибальська пісня”, “Японський дредноут”, “Загин брига”, “Моряцькі дороги” з їх мальовничими подробицями.
Читачу, ти,
що розпочавши путь
Морську, блукаєш
по уяви мапах,
Відчуй як пахне
у портах мазут
Або смоли
солодко-млявий запах!
Там кораблі у доках гомінких
Гойдаються ввесь день,
на них, щоглистих
Широкогруді курять моряки
Англійський кнастер
і голландський кепстен.
Вгорі, рвучкі вітаючи вітри,
Розвішані
на ринвах кораблевих
Лопочуть,
мов барвисті прапори,
Штани блакитні
й сорочки рожеві.
Перепади стилю, зміщення планів, розхитування строфи, подовження рядка до прозового спрощення, намагання висловитися круто, як тим переймалися поети у підрадянській Україні — усе це ознаки шукань й утвердження власного голосу. “Полісмен диригує надхненно оркестрою авт на естраді старого театру, що зветься Парижем”.
Саме у цій книжці Гординський скаже про “тверді й суворі форми” і “про найвище із найвищих прав — собі самому стати праводавцем”.
Танки в колонах армій
Клацнуть зубами заліз,
І місто впаде Верхарном
Під шприхи іржавих коліс.
Думається, Верхарна Гординський згадав не тільки тому, що той загинув під колесами потяга. Він вловлював у його поезії те, що близьке йому. До Верхарна прислухався й Бажан. А він, як мовилося, належав до лектури Гординського.
Попри стилістичну різність, поет впевнено рухався у напрямку неокласики, що найповніше засвідчив писаний октавами “Сновидів”. Ця поема — з найдосконаліших творів Гординського. Пластична, мінлива, невимушена, розцвічена точними пейзажними деталями, переліком сузір’їв, “безмовністю і мерехтінням зірок”, вона дивує граційністю й безпосередністю викладу думок та імпресій.
У поемі мовлено про природу поезії, її різновиди й тенденції. Побіжно згадується й Богдан Ігор Антонич, який належав до Асоціації Незалежних Мистців, що одним з її організаторів був Гординський.
Колись носив
Антонич по кишенях
Монети зір,
мов ґудзики хлопчак,
І кожну мить
солодкого надхнення
Скуповував за них він по ночах;
Космічних сфер
безмовне незбагнення,
Безмежности
недовідомий жах, —
Передавав поет той кучерявий
(Хоч у житті,
по правді, він лисявів).
“Сновидіву” передували “Римські ямби”. Кажучи про італійський цикл Гординського, Качуровський відзначив, що в ньому “віршем відмальовано чи то Оранту в Торчелльо, чи то мозаїчний портрет Теодори з октагону Сен Вітале в Равенні”.
Гординський був неабияким літературним критиком. З тих небагатьох  поетів, що цікавилися теорією літератури. А ще — блискучим перекладачем. Йому належить антологія “Поети Заходу”. Він переклав твори Франсуа Війона. Багато сил і часу віддає перекладові і тлумаченню “Слова о полку Ігоревім”.
Доречно згадати про вплив на його творчість французьких парнасців. Але й не годиться переоцінювати цей вплив. Бо ж Гординський не цурався й верлібрів, “що постали ще до поетики нью-йоркських модерністів” (В. Лучук).
Так, у його поезії відбилися ознаки творчості поетів різного індивідуального досвіду. Але він законний господар свого поетичного господарства, який ревно дотримувався самонастанови: “Брязкай міддю, строф загнуздуй коні”. Бунтарська твердість його музи, що мовби грає м’язами слів, її грубувата тілесність, спазматичне рване дихання через десятиліття озвалися у поезії Стуса.
Має рацію сучасний дослідник: “Скільки б йому не дорікали і в 30-их, і в 60-их за “стилеву строкатість” (порівнюючи при цьому з Леопольдом Стаффом), Святослав Гординський вирізняється своєю внутрішньою цільністю, котра, наче горно, переплавляє впливи, віяння, запозичення і витворює нову мистецьку якість” (Р. Лубківський).
Гординський знав і те, що досяжне тільки поетові. Він писав ще й про “трагічну марність слів”. Про сувору німоту, у якій “стигне вибух” — “бо більший за слова”. Хто знав, може, саме завдяки цьому знанню й діймає краще з ним мовленого.
Собор

Поривами жадоб і мрій,
Щодня стрункіше вгору, вгору,
Над обрій димний і хмурний
Встає довершеність собору.

На чорних звалищах руїн,
На віковічнім бойовищі,
Його все вищий обрис стін
Даремно час стирав і нищив.

Та в діб нещадності не щез,
Не зблід завітний відблиск слави,
Ятрить сліпучим злотом веж
Незаспокоєність уяви,

Аж в гнівних вибухах огню
Він, подолавши тління смертне,
Нетлінно в брилу кам’яну
Дарунком вічности затвердне.

Коли ж перекотом луни
Знов гримне орд ворожих тупіт,
То він із них, а не вони
З його — червоне злото злупить.

Нехай не дійсність він іще,
Ще тільки думка, тільки мрія,
Та в скроні гнівно вже товче
Одухотворена стихія.

Що камінь зрушить і здвигне
Віків склепіння неозоре:
Рости, нерукотворний творе,
Незгасним зрізьбленим огнем!
1937

Щоденне

Так серце накипа.
Щодня сильніше, дужче,
У стисках жилавих ненависти і зла,
І ореол сузір горить тремтінням злющим
Вгорі, над мармуром поблідлого чола.

У їх іронії тим болісніш, тим скорше
Встає потворна суть. Знесиленим думкам
Свідомість зомліва.
Лиш підсвідомим скорчем
Уперті щелепи змикаються, мов брам

іржаві засуви, щоб крик одчаю й болю
З твоїх затятих уст не вирвався наверх
І серце, що свою пізнало марну долю,
Крутіж злосердних днів,
спіймавши, не роздер.

Так зустріча воно любови слово зрадне,
Безправства, ґвалту, мсти оздобленої вир,
Зневаг їдке жало, брехню ворожих вір
І, в міді ковану, ворожих прав нещадність.

Та серце учиться в своїм немилосерді
Пізнати до дна жах, тривогу, розпач, біль.
І — не прийняти їх, як ринуть звідусіль,
Щоб тиском сумнівів скорити і роздерти:

Над ними, в гордості, яку опроменив
Крилатим привидом
огонь безумних марень,
Ширяє звитяжно у пурпурі роз’ярень,
Сильніший над усе твій непокірний гнів.
1938

З циклу “Римські ямби”

V

Сліди старого покриває ржа,
Як довго час нещадний збереже їх?
В пилу повалені лежать
Минулих воєн різьблені трофеї.

У далину задумано глядиш:
Минає день у синяві спокійній…
Пожди ще: будуть, як колись,
Бої, походи, божевільні війни.

Як і колись: уранці вийдеш ти —
Вози, намети, ржуть скажені коні,
Тобі ж, тривожному, іти,
Піднявши зброю у меткій долоні.

На пустирях, на схилах гір стрімких,
В тісних проваллях битись з ворогами,
І пити воду із ріки,
Припавши ниць спрагненними устами;

Щодня походи, упадати з ніг,
Та все вперед, від бою і до бою,
Лиш камені твердих доріг
Без віддиху лишати б за собою.

А по ночах, коли притихне бій
І сплять бійці, розклавши чуйні ватри,
Ще вільно марити тобі,
Як і колись, про очі Клеопатри,

Про смаглість рук, про груди золоті,
Ворожих уст солодке пожадання, —
Під зорями такі прості
Життя і смерть, ненависть і кохання!

До Франції

На фотелях паризьких кав’ярень
розпершись вигідно,
Соломинки вмочавши в солодкі,
веселі коктейлі,
До грудей притискають
Францію, любу і рідну,
На тисячфранкових банкнотах
туго набитих портфелів.

Солодко жмурити очі їм на терасі кав’ярні,
Про минуле з рукою
на серці слинить натхненно,
Бо ж для них під хрестами
лишилися корпуси армій
На бівуаках, підземних Арра,
Шарльруа і Вердена.

Нині парадно ідуть
по Полях Єлісейських угору,
Під Лук Тріумфальний
з вінками трибарвними в шані,
Доторкати вогнем
спопелілу і мертву вікторію
І вірить, що то — не повториться,
що то — вже востаннє!

В чудотворному Луврі
на triduum моляться з жаром
І благають навколішках: —
Боже, дай вічного мира! —
Та чи дасться вблагати
сер всемогучий Загаров,
Як в собори готичні гармат
насторожаться гирла?

О, зіскоч з п’єдесталу,
крилата, гнівна Марсельєзо,
Груди випни і руш по бульварах,
шалена та горда,
Жбурни по розбитих асфальтах
кров’ю, залізом,
І бий їх, бий по рентьєрських
надутих мордах!

Людей з передмістів заклич,
із задимлених, чорних кварталів,
Хай шампаном револьти
уп’ються і ринуть, мов хвилі,
По авню на бульварах,
і гримнуть ударом навали
На всіх їх сердець
скам’янілих останні Бастилії!

Вже небо Парижа клекоче
і жах затискає вже горла,
Про надобрійні заграви
мріє знов сонячна Франція.
І, піднявшись нестримно,
жорстока тінь командора
Встає під пошарпаним сальвами
прапором Корсіканця!
Париж, березень 1935

Вірш про Влизька

Не в очі, а в голову ззаду відстукали кулі,
В коридорах вже крок конвоїрів замовк…
Знаю, солодко вам, прокураторе Ульріх,
Затягатись тепер
моссельпромським димком:

На затятих устах — немаскована злоба,
Транспарент самовпевнення — ваше чоло,
Та дарма над частиною шостою гльобу
Гордовито підводите лоб!

Ви — законів державних слуга і захисник,
І черкнути пером не здригнула рука,
Та написано — де? — що Історія звисне
Вже незмінна на вістрі триграннім штика?

У підвалах в’язниць, і катівень, і каторг,
В усевлонській тайзі,
в чорних покладах руд,
В темних штольнях сердець
заховавши відплату,
Вже нові царегубці ростуть.

Чи ж не чуєте ще: хід напружених кроків,
Чи ж не бачите вже:
блиск народжених сяйв?
Недаремно
Поетів під муром цегляним епохи
Вже вітають букетами сальв!
1934

* * *

Ти, що зориш із вишини,
Зроби неплідною цю землю,
Хай, горблячись, її сини
В ній порпаються надаремно.

Поля їм попелом засип,
Плуги обламуй їм об камінь,
Хай родить ця земля не хліб,
А сухоості з будяками.

Криниці висуши, нехай
Заллє їх стухлим ялом сірки,
Полями спраглих їх ганяй,
Хай язики їм палить гіркість.

Хай дітям їхнім голод-жах
Щодня поблідлі губи лиже,
Хай розжене їх по світах
Страшна, як смерть, жадоба їжі,

Хай у голодній їх крові
Замре навіки сите й ніжне,
Хай діти їм зростуть нові,
Немилосердні і драпіжні;

Нехай чужі країни в їх
Серцях засяють, як багаття,
Хай стануть для сусідів всіх
Вони як пострах, як прокляття,

Щоб всі ненавиділи їх,
Але жахалися їх скрито,
І щоб ім’я їх, як батіг,
Свистало карою над світом!

Крик
II

Так, уста заціплюючи, вір,
Інших клич, і сам себе накликуй,
Кидай вірш зім’ятий на папір,
Кожен — клапоть вирваного крику.

Так щодня — в одчайнім вирі гри
Не затиснуть розпачі долоні,
Вічний голос, як наказ: твори! —
Брязкай міддю, строф загнуздуй коні
І надхненням захлинутий, слів
З дна душі випльовуй чорну рану, —
Може, десь на перехрестях днів
Ти й зустрінеш Слави дівку п’яну…

Ну, і що ж? Однакі будуть дні
(тільки мармур, а не простий камінь),
Знов: твори! Ще важчий біль надхнінь,
Горла стиск і в далеч крик без тями.
1937

Над рікою

Ця світла синява, у небесах розлита,
Ця зелень квітних трав,
ця соковитість літа,
Що простеляється достиглістю щедрот,
Прозора далина, холодний подих вод,
Густі ліщинники на набережних схилах,
Розжарений пісок, хмаринка легкокрила,
Сліпучих променів такий розтратний жар,
Те все, що навкруги,
все — створене як дар
Тобі, — впиватися і напувати тіло,
Обточувати стан, вливати пружність, силу,
Сповняти світлістю, сторадістю життя.
Очима п’ю тебе, красу твого буття,
Коли на березі, спираючись недбало,
Смаглява, золота від соняшного палу,
Лежиш, усмішкою вітаючи — кого?
З якою пристрастю до рамена твого,
Коли б ти знала це, — припав би я устами!
Але без поруху, мов оповита снами
Триваєш, віями накривши глиб очей.
А, може, вдаваний незрушний спокій цей
І вмисне, граючись, очей не підведеш ти,
Бо хочеш, потайки, щоб милував і пестив
Тебе цілунком нестримних палань
І сонцевий вогонь, і пал моїх бажань?

Вирватись

Крізь днів однаковість,
крізь рій турбот щоденних,
Як пронести мені, не розгубивши скрізь,
Високість дум моїх
і мрій моїх надхненних,
Зі мною вплетених у життьовий крутіж?

Нестримно рине час, і нині — вже учора.
Вночі, лягаючи, на свій похмурий суд
Викликую себе: душа моя сувора
Нічого не таїть, — найменша думка й труд

За недовершеність мене докором мучить
І, в мимолетний рин задиханих хвилин
Жадливо вслуханий,
ловлю їх лет могучий,
Як крилить звитяжно,
без мене!, до вершин.

Боюсь, що серця ритм
невговтаний свій стукіт
Не включить в біг хвилин і,
серед марних діл,
Дрібних і кволих днів,
я — не простягши руки
Окрилені, впаду під ярий небосхил

І юність гомінка прогуркотить повз мене
Із брязком колісниць —
непереможний вал, —
І я, заслуханий в її гримітний чвал,
Не вихилю жаги й тривог її шалених…

Ця мить мене жаха, сповняє серце гнівом:
Зірватись! Вирватись! Хай понесе мене
Бурунна повінь
днів нестриманим поривом
Над малість днів моїх, в простір’я осяйне,

Де б вітер знову рвав мої зів’ялі стяги,
Зів’ялі стяги днів на держалнах зусиль,
І дух мій збуджений
знов пив солодкий біль
Життя, що пророста
незчерпаністю спраги!
1936

Глиб

Трагічна марність слів!
Коли в гарячці лютій
Поривами гримить напруженість важка
І горло кожна мить задихана стиска,
І очі залива іржавим пливом муті,

І крови гнівної, ображеної крик
Грюкоче все сильніш,
свій струм рвучкіше котить
І, в вузол п’ястука затиснутій істоті
Б’є пульсу гнівного ямбічний маятник, —

Ти чуєш, як вони, зірвавшись з синіх губ,
Поранені падуть —
і інших слів не кличуть
І, мов в Ахіллеву прип’яті колісницю,
Волочать за життям свій онімілий труп…

Так ринуть дні твої.
Всіх злоб ворожих до дна
Ти вихилив питво, пізнав їх чорний глиб,
І зуби зціплені щоденний згризли хліб
Твого злосердя й мсти —
іще душа голодна.

Та жадно пізнає: від слова дужчий чин;
В п’ястук твердий
її стискають дні недаром,
Щоб міг піднятися він на удар ударом,
Як виплеск глибини, нестриманий нічим.

Так кров свою ятриш,
пропалюєш огнем ти,
Терпкою їддю днів, що мозок рве і їсть,
Ховаючи душі обвагітнілий зміст
Під слова сплощені, убогі орнаменти…

Далеким відблиском невговтаних навал
Встають вони, бліді, не досягнувши глибу,
Де, серце вихрячи,
бунтарський стигне вибух
В суворій німоті — бо більший за слова.
1938

Розмови

Виходь самотній уночі
Й, опершись мовчки на воринні,
Зори іскристу височінь:
Нехай в опівнічні хвилини
П’є хвилі зоряних озер
Душа нестямна і шалена,
Хай підіймається в етер,
Немов сосни струнка антена,
Що, увігнавшись до сузір,
У простір зимний і таємний,
Спливає музикою зір
Униз коріннями заземлень.

В долоні снігу набери,
Сніжинок мертвих і холодних,
Що заблукалися згори
На дно піднебної безодні
І м’яко тануть у руці,
В твоїй розжареній долоні…
Ти стій, дивися і кричи
Туди, в розіскрене бездоння:
Нехай летить безмовний крик,
Недовідомий і невломний,
Хай серце полум’ям горить
Від поривань твоїх бунтовних, —
Кінчай підзоряні молитви
І затули уста душі,
І йди в морозному повітрі
І, нахилившись до землі,
У сніг, спокійний і глибокий
Клади вирізьблюваний слід
Своїх чітких і певних кроків.
1934

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment