Шевченко в Казані. Минуле й сьогодення

До 155-річчя повернення Т. Шевченка з казахського заслання

Євген САВЕНКО,
голова Нижньокамської національно-культурної автономії “Українське товариство “Вербиченька”,
Татарстан

1857 року, після смерті Миколи І, Шевченка звільнили із заслання, солдатчини. Спочатку він добрався до Астрахані, потім по Волзі на пароплаві “Князь Пожарський” попрямував у Нижній Новгород. Це був не зовсім звичайний рейс. Астраханський промисловець Сапожніков орендував пароплав і подорожував по Волзі з невеликою кількістю запрошених. Уранці 13 вересня пароплав прибув у Казань. Із пристані Тарас Шевченко відразу пішов в університет. Він хотів довідатися про долю своїх соратників з Кирило-Мефодіївського братства, студентів Київського університету Івана Пасяди й Георгія Андрузського, яких 1847 року перевели в Казанський університет. Нічого про них не довідався, але оглянув будинок університету і центр Казані. У своїх мемуарах він докладно писав про бачене в місті.
Вежа Сююмбіке.
“Навіть вежа Сумбеки, безсумнівний пам’ятник часів татарських” (Із записів Шевченка).
Ця цегельна вежа в центрі Казанського Кремля, невідомо ким і коли побудована, стоїть і дотепер. Метрів за сто від неї розташований палац Президента Татарстану.
Вулиця Кремлівська від університету.
“Велика вулиця (звичайно, Московська), що веде в Кремль, схожа на невський проспект” (Із записів Шевченка).
Зараз це вулиця Кремлівська, а тоді називалася Воскрєсєнской. Вона починається від університету і закінчується біля стін Кремля. На фасаді будівлі 15/25 (нині піццерія “Джузеппе”) встановлено меморіальну таблицю, присвячену Михайлові Сергійовичу Грушевському — Першому Президенту Української Народної Республіки, який 1915 року мешкав у цьому будинку під час заслання. А вулиця Московська (нині — Клари Цеткін) знаходилася в районі Адміралтейської Слободи, де в ті часи була пристань для кораблів.
Казанський університет.
“Вулиця ця починається чудовим будинком університету, прикрашеного грандіозними іонічними портиками” (Із записів Шевченка).
Університет заснований 1804 року. Тут був ректором відомий математик Лобачевський. У музеї університету з 1984 року зберігаються копії двох ескізів Т. Шевченка, які він зробив 14 вересня 1957 року в Казані.
Пам’ятник Державіну.
“Монумент співака Катерини красувався в дворі в мініатюрному палісаднику” (Із записів Шевченка).
1847 року пам’ятник поету Г. Державіну стояв у дворі університету (університетське містечко). 1870 року його перенесли на площу перед міським театром (зараз площа Свободи). 1931 року пам’ятник переплавили. З переплавленої бронзи Казанське трамвайне депо наробило втулок для трамваїв. Зараз копія пам’ятника стоїть у парку на вулиці Горького.
Каплиця загиблих воїнів Івана Грозного.
“Я побачив у правій стороні від дороги пам’ятник, споруджений над кістками убитих при завоюванні Казані… Це усічена піраміда з портиком” (Із записів Шевченка).
У цій каплиці поховані воїни, які загинули під час штурму Казані Іваном Грозним у жовтні 1552 року. Каплицю Шевченко побачив дорогою на пристань з Адміралтейської дамби. У ті часи кораблі приставали не там, де зараз річковий порт, а в районі Адміралтейської Слободи. 1857 року порт був за десять верст від Казані. Зараз це в межах міста. У наш час каплиця стоїть на острові.
Наступного дня, 14 вересня зранку, незважаючи на похмуру погоду, Тарас Шевченко вийшов на берег і зробив два ескізи: загальний вигляд Казані, вигляд на Волгу напроти Казані й села Услон (зараз Верхній Услон — районний центр). Копії цих малюнків зберігаються в музеї Казанського університету з 1984 року.
Об 11 годині пароплав відпливав. Але Шевченко залишався собою за будь-яких умов. Йому було важко серед “благородной” публіки. Десять років солдатчини також “изисканных манер” йому не додали. На березі вранці він купив відвареного ляща і “новопетровської” шинки. На пароплаві улаштував “плебейський бенкет” і все це вжив із неабиякою порцією часнику з чорним хлібом.
Ім’я Шевченка і все, пов’язане з ним у Казані, викликає жвавий інтерес не тільки серед українців. Далекого 1961 року В’ячеслав Васильович Арістов (нині покійний), на той час співробітник відділу рукописів Казанського університету, знайшов і опублікував кандидатську дисертацію Івана Яковича Пасяди, якого після слідства і суду над членами Кирило-Мефодіївського братства 1847 року перевели з Київського університету в Казанський. Щодо студента Івана Пасяди суд визначив: за “писания… в преувеличенном виде о бедствии малороссийских крестьян… вменить в наказание содержание под арестом, отправить в Казанский университет для окончания курса наук”.
Рядки з показань одного з членів громади на очній ставці з Пасядою: Происходя из крестьян, он задумал во что бы то ни стало облегчить быт этого класса. Ненавидел дворян, почитая их виновниками всего худого, ненавидел и монархизм, будто бы потворствующий помещикам… Задушевная мысль и молитва его были восстановить Малороссию, но более изъявлял желание только облагородить жизнь простого народа”. Георгій Андрузський писав про Івана Пасяду: “Шевченку почитал великим поетом”.
Тарас Шевченко на все життя зберіг добру пам’ять про своїх однодумців. Коли поет 1857 року повертався із заслання, під час стоянки в Казані намагався дізнатися про долю засланих студентів. У своєму щоденнику Шевченко писав: “Проходячи через двір (Казанського університету — Авт.), зустрів студента з досить синім підборіддям, з чого я зробив висновок, що він не новачок у тутешній аудиторії. На цій підставі я звернувся до нього з питанням, чи не пам’ятає він Пасяду й Андрузського. Він сказав, що не пам’ятає”.
Іван Пасяда 1848 року написав і захистив кандидатську дисертацію. Другий засланий студент, Георгій Андрузський, 19 років, син полтавського поміщика, залишився вірний ідеалам молодості, і про це свідчить його біографія. 1848-го, по закінченні курсу не став захищати дисертацію (можливо, тому, що швидко втрачав зір), його відправили на службу в Петрозаводськ. 1850-го, під час обшуку, у нього знову знайшли рукописи, цього разу “злочинного змісту”. П’ять років просидів Андрузський у підвальній одиночній келії монастиря на Соловецьких островах.
Про Пасяду довгі десятиліття нічого не було відомо, поки 1961 року не виявили й опублікували його кандидатську дисертацію “Значення перших творів Гоголя в російській літературі взагалі і їх заслуга для народності”. До речі, перша дисертація про творчість Гоголя! Вона актуальна за змістом і гостра за формою. У ній не було гладких і причесаних фраз, а звучала щира, вільна думка. Це писала людина, яка перебувала під поліцейським наглядом! І весь твір перейнятий духом революційного демократизму. А яку убивчу характеристику дає він життю сучасного йому суспільства: “Время, в которое не возбуждается ни мысль, ни чувства… Продолжительность… ужасного настоящего убивает в нас всякий зародыш на мысль и чувство: живём, и в то же время нет жизни”.
Цю крамольну дисертацію він захистив! Вісім професорів прочитали її, і всі вирішили, що Іван Пасяда гідний звання кандидата.
Символічно, що серед восьми підписів на дисертації стоїть і прізвище Осипа Михайловича Ковалевського, першого з засланих студентів, переведеного 1824 року в Казанський університет із Віленського (Вільнюського). Осип Ковалевський — 1857-го вже прославлений професор, гордість російського сходознавства, засновник першої в нашій країні, Європі і світі кафедри монголознавства.
Такі студенти, як Пасяда й Андрузський, дуже впливали на однокурсників. Разом із ними в Казанський університет входила революційно-демократична думка.
У публікації В. В. Арістова наведено біографічні дані І. Пасяди. Іван Якович Пасяда (Посяденко) народився 28 березня 1823 року в маленькому містечку Зіньків на Полтавщині. Закінчив Полтавську класичну гімназію, 1843-го вступив до Київського університету ім. Святого Володимира, потім потрапив у Казанський університет. Після його закінчення служив у Рязані, з 1852 року в одному з департаментів у Петербурзі. Пасяда часто хворів (перебування в казематі Петропавлівської фортеці здоров’я не зміцнювало), 1856 року одержав дозвіл поїхати на лікування за кордон. За кордоном Пасяда затримався на кілька років. Подорожував по Австрії, Швейцарії, Франції, Німеччині, в університетах слухав відомих професорів, захопився філософією, теоретичною і практичною педагогікою, був знайомий із відомим хірургом Пироговим.
1869 року І. Пасяда опинився в Україні. Його призначили директором Коростишівської учительської семінарії. Це був перший в Україні навчальний заклад, який готував педагогів для народних шкіл. Дев’ять років був директором цієї семінарії, прищеплював демократичні традиції й український національно-патріотичний світогляд студентам. За це його звільнили із семінарії, заборонили займатися педагогічною діяльністю в Україні. Іван Якович змушений був залишити рідну землю. Вчителював у Воронежі, Оренбурзі. 1894-го повернувся в Коростишів, того ж року помер.
Арістов листувався з Яковом Яковичем Галайчуком із Брусилова, що на Житомирщині. Яків Якович довгі роки збирав матеріали про життєвий шлях Івана Пасяди, і щедро поділився ними з Арістовим. Два листи від Галайчука до Арістова мені пощастило прочитати в бібліотеці університету.
Довідавшись, що в Казані зберігається дисертація соратника Тараса Шевченка, мені дуже хотілося побачити її, доторкнутися до вічних цінностей, що належать українському народу й українській історії.
Стелла Володимирівна Писарєва познайомила мене з Ельмірою Ісхаківною Амерхановою, завідувачкою відділу рукописів і рідкісних книг наукової бібліотеки ім. Н. Лобачевського Казанського університету. Це відділ, яким довгий час керував В. Арістов. Ельміра Ісхаківна показала книги, написані Арістовим, і саму дисертацію Івана Пасяди. Мільйони українців не знають про цю сторінку життя Кобзаря. Багато хто знає, але не бачили цього документа. А я тримаю в руках сторінку української історії, читаю написане соратником Шевченка.
1984 року в Київ на святкування 170-річчя з дня народження Кобзаря поїхала директор музею Казанського університету Стелла Володимирівна Писарєва. Тема її виступу — перебування Тараса Шевченка в Казані. Із фондів Державного музею Тараса Шевченка в Києві в Казанський університет передали копії двох малюнків, зроблених у Казані 1857 року.
Незримі ниточки, які позв’язують Тараса Шевченка з Казанню, часом можна знайти в дуже несподіваних місцях. За 20 км від Казані є обсерваторія імені В. Енгельгардта. Володимир Павлович 1901 року пожертвував чималі гроші на будівлю Казанської обсерваторії й устаткування її оптичними приладами. В. П. Енгельгардт був сином поміщика Павла Енгельгардта, у якого “козачком” служив у дитинстві Тарас Шевченко. Обсерваторія працює до нашого часу.
Будували та обладнували обсерваторію під наглядом Дмитра Івановича Дубяго, астронома, ректора Імператорського Казанського університету. Ця людина допомогла відомому українському ученому історику Дмитрові Івановичу Яворницькому 29 квітня 1901 року захистити магістерську дисертацію в Казанському університеті. У Національному архіві Республіки Татарстан зберігається лист Яворницького Дмитрові Дубяго зі словами подяки за допомогу.
Є в Казані вулиця Шевченка, розташована на околиці міста в селищі Борисково. Вулиця невелика, але з огляду на те, що Казань швидко забудовується, сподіваємося, незабаром вона матиме достойний вигляд.
2014 року Україна і все світове українство відзначатимуть 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Про нього вже написано безліч книг і статей. Українці Нижньокамського товариства “Вербиченька”, що в Татарстані, прагнуть внести і свій посильний внесок у справу вшановування Кобзаря. Сподіваємося, ця розвідка стане ще одним штрихом у великій біографії. Заплановано видання ювілейного буклета-путівника про перебування Шевченка в Казані. І якщо кожна організація українців зробить хоч щось для України, святкування ювілею Кобзаря перетвориться на справді народне вшановування. Приєднуйтеся, друзі!

Висловлюю глибоку подяку за сприяння в підготовці публікації:
В. Н. Любченку — керівнику української організації Казані;
С. В. Писарєвій — директору музею Казанського університету;
Е. І. Амерхановій — завідувачці відділу рукописів і рідкісних книг бібліотеки ім. Н. Лобачевського Казанського університету;
Н. В. Єрмолаєвій — співробітниці відділу рукописів і рідкісних книг бібліотеки ім. Н. Лобачевського;
Л. В. Найденко — члену НКА “Вербиченька”.
Покійному В’ячеславу Васильовичу Арістову цього року виповнилося б 75. Гадаю, ця стаття буде доброю згадкою про нього.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment