Що необхідно для державності української?

Анатолій ЗАГНІТКО,
доктор філологічних наук,
член НСПУ, м. Донецьк

У сучасному минуле і не тільки… Про мову загалом та про українську зокрема, її значущість для народу в його самоідентифікації, вирізненні народу як Цілісності написано чимало. Не менше досліджено складність життєвої долі української мови, її численні заборони, список яких складає сотні друкованих сторінок. Забороняли в різні часи неоднаково. Чи не найвитонченішим був спосіб доплати за викладання російської мови, а поряд — добровільне вивчення школярами української. Важко уявити учня, який у своєму віці чітко усвідомлював би необхідність вивчення біології чи фізики, математики чи історії… У такий спосіб українську мову було відкинуто на маргінеси, хоча формально була Українська Республіка, що мала власний голос навіть в ООН. Цю ганебно провокаційну тенденцію — звільнення школярів від вивчення української мови — Валерій Борзов порівняв із їхнім звільненням від занять фізкультурою — і там, і там одна-єдина причина — хвороба. Тільки треба з’ясувати, яка ж хвороба заважає дитині знати українську мову.
Наприкінці 1980-х активно запроваджувалася практика переведення українськомовних шкіл на російськомовні, підставою для чого були заяви батьків. Завдяки використанню двох цих чинників формувалися цілі анклави неприсутності української мови, зокрема, в сучасних Донецькій, Луганській, почасти Запорізькій та інших областях. Переважно це землі, що входили до колишньої Російської імперії. Подібних ситуацій зовсім не було на Правобережній Україні, зокрема на землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Це ще раз підтверджує тяглість ситуацій попередніх епох — відносно мовно-демократичного облаштування в Австро-Угорщині (особливо в австрійській частині протекторату), де українська мова мала освітянський простір, і заборонювально-репресивного в Російській імперії, де українська не тільки не мала власного освітянського та інших просторів, а й постійно заборонялася. Та й саме визнання окремого статусу української мови було здійснено в царській Росії тільки на початку ХХ століття під активною дією тих демократичних сил, що набували поступового розвитку. На терені Російської імперії були напрацьовані моделі зросійщення, а кращі провідники цієї ідеї отримували нагороди від самого імператора — медалі за русифікацію. Таким чином, значна частина корінного населення з національно-мовною самоідентифікацією під впливом кількох чинників: 1) силового навантаження російської мови в імперії; 2) постійного звинувачення українськості в її хуторянстві, в недолугості самої ідеї українства;    3) звуження активного навантаження української мови в наукових студіюваннях (заборона), художньо-мистецьких творах (відсутність друку і переслідування за використання української мови);      4) проголошення тези про тяглість київсько-руської мовної традиції тільки в російськомовній стихії;    5) нав’язування ідеї про штучність української мови, її проповідування на усіх рівнях тощо втрачала національно-українську самоідентифікацію і переходила в силове поле російської. Про це слід завжди пам’ятати, оскільки й сьогодні заявлені чинники не тільки наявні, вони активно використовуються “достойниками” “новітнього” мовного законодавства і лобістами російської мови. Останнім часом дедалі активніше звучить думка про меншу інформативну завантаженість української, що є не тільки абсолютною неправдою, а просто нісенітницею.
Якщо не зникає мова, то її слід зробити непотрібною і непрестижною. На цю ідею працювали ще за часів Російської імперії, найінтенсивніше ж вона почала набувати ознак псевдонауковості, або недонауковості в так званих ідеях недомови, мови з малопотужним інформаційним простором, мови з недостатнім інтелектуальним простором, граничним виявом чого постає утвердження тези про хуторянство української мови та інше. Апологети ж таких тверджень ідуть далі: недомова, тобто неповноцінна мова, а ті, хто нею користуються, закомплексовані, інтелектуально нерозвинені. Мабуть, більшість упізнали в останніх думках усіх тих, хто так активно впроваджував ідею ухвалення Закону “Про засади державної мовної політики”, який у першому читанні більшістю Верховної Ради (“більшовиками”) ухвалено протягом двох хвилин, а в другому читанні — протягом однієї. Тут не варто переказувати і деталізувати усі порушення регламентних приписів вищого законодавчого органу Держави, а слід тільки наголосити на тому, що основну ідею цього документа становить не так уже й старанно замаскована ідея максимального знекровлення української мови і витіснення її із загальнодержавного простору. Адже в низці визначальних положень Закону використання державної мови повністю знівельовано, тому що використання регіональних мов (читай — російської) виступає не поряд із державною, а замість неї. За відсутності чітко прописаних механізмів заборони такої заміни-підміни вона відбуватиметься скрізь, де цього захоче чиновник. Адже сьогодні не рядовий мешканець обирає мову спілкування з місцевою владою, а місцева влада нав’язує “мовний режим”. За умови реалізації основних положень Закону та озвучених окремих змін, зокрема збільшення відсоткового бар’єру для регіональних мов до 20—30 (за словами радниці Президента Ганни Герман), такою мовою буде саме російська. Українськомовні громадяни за державного статусу їхньої рідної мови перетворюються в нацменшину, особливо за домінування агресивної моделі нав’язування власної думки як даності, як волевияву всієї місцевої громади. Та й на підтримку легко зорганізувати мітинги, а активних прихильників українськомовності звинуватити в хуторянстві, недомовності, окраїнності (термін одного з тих, хто активно сповідує ідею вторинності усього того, що перебуває на “окраїні” — задвірках держави, мається на оці Російська імперія, в якій українці проживали на окраїні). Хай не видаються ці думки абсурдними — погляньте на силове поле сучасних ЗМІ — телевізії, радіо, кіно, преси, де українська мова не заборонена, але її навантаження становить від сили 10—20 %, це в кращому випадку. Так, наприклад, на концерті заслуженого артиста України Юрія Костенка в славному місті Трускавець (8.08.2012) з усіх виконаних пісенних і романсових творів тільки чотири були українською (аж 7 %). Та й продукт на тих самих так званих національних телеканалах є на 80 % не українського виробництва (тут уже не говориться про мову). Постає логічним запитання: а громадянина якої, власне, держави виховують такі телесеріали, кіно та ін., які цінності він сповідуватиме? Мабуть, не важко здогадатися.
Таким чином громадянинові нав’язується думка про непотрібність української мови, її незатребуваність ані суспільними, ані науковими, ані інформаційними викликами. А що ж мови національних меншин, про які так дбали законотворці?.. На використання білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської як мов національних меншин основні положення Закону зовсім не зорієнтовані. Доля цих мов залишилася поза увагою, хоча славнозвісна Хартія захисту регіональних мов спрямована саме на їхню підтримку, адже для кожного з них: Рідна мова, ти чудова, / Гордо йдеш ти в майбуття, / Рідне слово, рідна мова, / Ви для мене — все життя (Сергій Стаєв, за походженням гагауз).
Та й інколи дивно чути з уст голів низки обласних рад, авторитетних політиків про те, що в нашій області мешкає понад сто національностей, оскільки в більшості випадків ідеться лише про представників національностей. Національність передбачає насамперед компактність проживання та задоволення культурно-освітніх потреб. Висновковою тезою цього аналізу сьогоднішньої ситуації можуть бути слова Станіслава Тельнюка, мовлені ще далекого 1960-го, але які так адекватно відбивають сучасну неукраїнськість українсько-державної влади: Хочу я гукнути знову й знову, / Закричати, скільки сили стане: / Забувайте українську мову, / Не гайнуйте часу, громадяни! / Бо ж вона теперечки не модна, / Бо ж її тепер ніде не знають, / І її лиш дурні великодні / В селах лиш подекуди вживають. // …Бо у нас лиш націоналісти / Розмовляють мовою своєю. // …Те, що зветься: українська мова, / Чим у нас пишалися донині, — / Українцям необов’язково / Знати і вживати на Вкраїні. / Тож під наш усі ставайте прапор… / Забувайте українську мову, Забувайте власну мову, люди! / Хай це буде в нас не примусово, / А нехай це добровільно буде!.. // Ой народ! Немає в нім зухвальства! / Він прекрасний, він чудовий сильно! / Зробить так, як звелено начальством, — / Ну й, звичайно ж, зробить добровільно!.. // Скільки нас крокує в цих колонах! / Ми свідомі, ми не примітивні! / … І сказала б ця мільйонна маса: / “Щоб життя було у нас казкове, / Громадяни, не гайнуйте часу — / Забувайте українську мову!”. Так мріється сучасному державному чиновникові за функцією, але не українсько-державному за духом. Так мріється… Але так не станеться, бо мова — космічне явище (за Павлом Мовчаном), її втрата — це втрата Людством тієї гармонії, якої воно так прагне. І нехай мова як сутність не входить, за певними соціологічними опитуваннями, навіть у тридцятку запитів нашого сучасника, саме вона робить людину людиною, вирізняє її з-поміж інших, а рідна мова пов’язує з усім тим неповторним минулим і спрямовує в майбуття, гарантуючи достойний статус у колі Цивілізованих Народів, бо ж — “Не можна любити народів других, / коли ти не любиш Вкраїну” (Володимир Сосюра). Далекого 1944 року з’явилася ця поезія, що усім своїм звучанням спрямована на формування патріотичних світлих почуттів, на пробудження любові до рідної неповторної України, але яка вона сьогодні знакова і значуща. Мова — основа духовного життя народу, втрата її — це “смерть для його душі” (Панас Мирний). Народ закінчується там, де не звучить його мова, — тому не можна виховати достойного громадянина без належного його ставлення до мови як одного з визначальних чинників державності. Українці завжди поважали і шанували інші народи — це традиція, яка передається з покоління в покоління та є підсвідомою. Зачувши іншу мову, українець прагне створити умови максимальної комфортності для її носія. Тому в Україні, по суті, немає українськомовного громадянина, який би легко не спілкувався російською. Та, на жаль, російськомовний громадянин здебільшого не те що не володіє українською, але просто не вважає за необхідне переходити на українську. Таке ставлення має кілька рівнів — зневажливо-скептичний (усе одно мене зрозуміють і дадуть відповідь), агресивно-зверхній (містить тезу: а чому я повинен переходити на українську, я тут визначаю правила), поблажливо-насмішкуватий (пограйтеся, пограйтеся у свою мову) та інші. Не так давно довелося бути у Трускавці свідком цікавої ситуації. Продавець відповіла покупцю українською мовою, на що почула: “Почему вы говорите по-украински?” У відповідь вона досить чемно сказала: “Бо живу в Україні і користуюсь рідною мовою”, на що почула агресивно-зверхнє: “Могла бы и по-русски. Ничего с тобой не случилось бы”. У ситуації ухвалення Закону “Про засади державної мовної політики” славнозвісна мовна толерантність українців спрацювала проти них самих і не в самому процесі, що тривав із певними перервами майже два роки — від законопроекту Єфремова—Симоненка—Гриневицького до законопроекту Ківалова—Колесніченка (обидва законопроекти схожі у своїй основних положеннях). Досить вдало прореагувала на законопроект Ківалова—Колесніченка Асоціація єврейських організацій і общин України (Ваад), наголошуючи у своїй спеціальній Заяві: Закон “порушує громадський консенсус щодо мовного питання, … розв’язує руки тим, хто намагається взагалі вилучити українську мову з обігу у реґіонах, де є більше 10 % іномовного населення… Автори законопроекту борються за те, щоб громадяни не розмовляли українською мовою, не вивчали її й не користуватися нею, натомість дають значні преференції російській мові… законопроект не вирішує проблем з мовами національних меншин, натомість суперечить Конституції України та положенням Європейської хартії регіональних та міноритарних мов та Рамковій конвенції стосовно національних меншин”.
Любити Україну — визнавати єдність і цілісність її часової просторовості, шанобливо ставитися до тих цінностей, що сформовані й утрадиційнені не тільки сьогодні, а й у далекому вчора… Мовні проблеми — це також любов до України. Не слід, та й не можна силовими методами вирішувати те, що становить щонайтоншу плівку взаєморозуміння, а будь-яке нав’язування сьогодні завтра виллється в непередбачувані результати і наслідки. Як можна поважати інших, якщо не поважаєш самого себе, але й вивищення себе (“…мы развели их, как котят…”) над іншими не дає бажаного результату ніколи.
Що необхідно кожному… Пам’ятати: 1) про власне Я як цінність не тільки свою, а й складника нації і народу. Втрата своєї самоідентифікації та ототожнення зі своєю нацією послаблює не тільки саму особистість, а й знекровлює націю; 2) шанобливе ставлення до інших народів та їхніх мов аж ніяк не означає “розчинення” власного Я в них; 3) українська мова завжди мала високий потенціал інтелектуальності та інформативності, абстрактності й розгалуженості, постаючи рівноконкурентною з будь-якою іншою мовою; 4) злісні випади проти української мови свідчать про слабкість їхніх авторів; 5) руйнація власного мовного середовища зумовлює психологічну і морально-естетичну видозміну особистості.
У сучасному витку цивілізації визначальним є принцип: хто володіє інформацією, той володіє світом, перефразовуючи його, можна сказати: яка мова найпотужніше виявлювана в інформаційному просторі, та і нав’язує правила гри. На інтернет-просторах, у ЗМІ — паперових, електронних та інших — в Україні домінує російська. Кожному слід задуматися над тим, в якій державі він живе і яка ж мова основною функцією має збереження єдності всіх українських земель? Така функція властива державній мові. Знати державну мову, володіти нею — це святая святих кожного патріота своєї Вітчизни, кожного, хто шанує і поважає український народ та інші народи держави, кожного, хто є на службі своєї Держави (якщо він вважає її Державою), кожного, хто бачить власну Державу на просторах світової цивілізації, кожного, хто шанує і цінує пам’ять пращурів, їхній дух, здобутки та завоювання.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment