Леонід ТАЛАЛАЙ: «І Вінграновський, як видіння…»

“Я — Миколай Осінній” — сказав у своєму далекому інтерв’ю “СП” М. С. Вінграновський, який народився 7 листопада 1936 року в селі Богопіль на Миколаївщині. Тоді, 1995 року, після його дати народження не було навіть натяку на оте тире, яке означає коротку відстань до дати смерті: Поет помер 27 травня 2004 року, не доживши до свого сімдесятиріччя.
“— Знаєш, мені після Миколиної смерті навіть не хочеться їхати в Київ зі свого острова. Не можу дивитися на його вікна”, — відкрився мені Леонід Талалай у переддень свого 64-річчя. 11 листопада цього року йому б виповнилося 72 роки (за паспортом — 71). 12 червня 2012 літа, за тиждень до своєї наглої смерті, він сказав мені: “Я дуже стомився. Дуже…” Розмова наша урвалася: переді мною сидів справді дуже втомлений, осінній чоловік: ні звичної відкритої усмішки, ні теплого неба в очах… Аби їх викликати, я завела розмову про Вінграновського. І чудо трапилося: Льоня заусміхався, розговорився, потеплів очима і розказав мені кілька вінграновсько-талалаївських історій. “Ти хоч їх записуєш?” — “Дещо записую, а дещо й не встиг…” — “От бачиш. А ти кажеш втомився…” Тоді мені й справді видалося, що Леонід перейде свої випробування, — у ньому було ще стільки дитинного, світлого, совісного. Навіть про свою біду він сказав: “Я справлюсь”. Не справдилося — не витримало серце. Леонід Талалай був людиною чесного імені. Його талант був його характером і долею. Честь поетичного слова — понад усе. Засягати на його ім’я означало засягати на життя — інакше він не міг реагувати. Розповідаючи мені про тих, хто це робив, він… дивувався. Не міг повірити, що підлість і підступність вживаються з поетичним версифікаторством. Не міг, бо крім усього вірив у чоловіче побратимство, у побратимство поетів. Його найближчими друзями були поети і прозаїки. Найдорожчий серед них — Микола Вінграновський. Коли вони зустрічалися на Гончара, 52 чи у Леоніда Талалая на скромній дачі (київський острів Водників, де, до речі, Гурам Патріашвілі зняв документальний фільм про М. С.), або разом мандрували на Дон, то дозволяли собі бути дітьми, хлоп’яками, підлітками, проте ніколи не забували, що поезія або є, або її нема. З Вінграновським і Талалаєм поезія була завжди, навіть тоді, коли вони про неї не говорили. Миколи Степановича не стало, Леонід Миколайович повторював: “Місце Вінграновського ніхто не посяде”. Ішлося і про поезію, і про життя: Леонід постійно відчував протяг туги за цим поетом і людиною, другом і братом. У його чернетках — вірші, де Вінграновський присутній як той, хто дасть відповідь на питання про інше, не земне життя… Пропоновані читачам Талалаєві спогади про Миколу Вінграновського повні свята, веселощів, гри, неутаєння маленьких чоловічих гріхів і навмисної категоричності: “Верлібри пишуть євнухи!” Іноді двоє поетів дозволяли собі, хоч і з пієтетом, але й з гумором, говорити про найвищі літературні авторитети…
Не варто сприймати розшифровані мною записи Леоніда Талалая, зроблені ним на розрізнених листках, як остаточний варіант спогадів про М. С. Вінграновського, адже дещо вже друкувалося, отже, це тільки фрагменти. Слід пам’ятати, що Л. М. Талалай — автор багатьох літературних портретів, літературознавчих статей про поезію та поетів, коментарів творчої й епістолярної спадщини Миколи Вінграновського. Сподіваюся, що й спадщина Леоніда Талалая буде вивчена й опублікована.
Сьогоднішній першодрук — осінні квіти на свіжу могилу Леоніда Миколайовича в день його приходу у світ і вдячна пам’ять про Миколу Степановича, Миколая Осіннього. Згадаймо їх веселими, дотепними, навмисно чудними в щедротах літа, таланту, дружби. Усміхнімося і хай наша печаль за Миколаєм і Миколайовичем просвітліє.

Любов ГОЛОТА,
голова комісії з творчої спадщини Л. М. Талалая

Із самого ранку настрій у М. С. нікудишній, адже ми зі Стасом (С. Лосєв, письменник. — Л. Г.) залишаємося на Дону, а він має летіти до Києва і йому все не так і не таке, навіть після чарки кривиться більше, ніж того вимагає ритуал.
— Набридли ви мені, гади. Полечу од вас і надовго. А ти, Льонько, приїдеш у Київ, а мене й там не буде, вже Україну в ООН представляю, захищаю і ваші, гади, інтереси. Он як. А ти, дивися, не стань падлюкою без мене. Я тебе знаю —  ще на верлібр перейдеш, а верлібром пишуть, запам’ятай, тільки євнухи.
— Так цей гріх і за тобою, Миколо, тягнеться.
— То не верлібр, Льонько, то у мене вірші без рим і написані справжнім мужчиною: “… В ногах твоїх сиджу я, ніби меч…”
А ти, Стасе, готуй машину, бо ще запізнимося і я сяду не в той літак.
До ростовського аеропорту доїхали вчасно і без пригод. Микола залишився сидіти в машині, а ми як ординарці пішли з його паспортом купувати квиток.
— Ох оці класики… — поскаржився по дорозі Стас. — Непрактичні, як діти, мабуть, не знають, що купують квитка в касі.
Та хоч ми й знали, де квитки продаються, купити не змогли: — Є, але тільки на завтра.
Як Стас не підлещувався до касирки (а це він умів робити), як не вмовляв чергового по аеропорту, заходив навіть у відділок міліції, але так нічого й не добився.
Коли повернулися до машини, Микола раз і вдруге обвів нас презирливим поглядом.
— Як нема? Всього лише одного квитка! Удвох! і не змогли взяти… Ганьба! Нічого не можна довірити. Нічого не вміють. Дітвора.
Потім повільно виліз з машини, обдивився, обтрусив від пилюги свій чорний піджак і повільно, вальяжно пішов сам до приміщення аеропорту.
— Ганьба… — повторив  під ніс Стас. — Хай сам попробує.
Повернувся Микола хвилин через п’ятнадцять.
— Ну так що, немає квитків, кажете?  А оце що в мене в руці, подивись, Льончику, що це таке? І я зараз полечу від вас, гадів, щоб не чути вас і не бачити! Немає квитків, немає квитків… Молокососи, нічого не можна довірити. Через півгодини я з неба на вас плювать буду! В машину, і геть з моїх очей, щоб я вас, гадів, і не бачив! — Це останнє було сказано таким тоном, що ми застигли, приголомшені, і розгубилися.
А Микола із сумкою в руці повільно і вальяжно віддалявся в бік аеровокзалу. Відійшовши від нас метрів на 15, зупинивсь, поставив на дорогу валізу і обернувся до нас — А ви чого як стовпи? А хто мене буде проводжати, може, я вас, гадів, обняти хочу, а ви стоїте…
…Трішки схиляючи голову, він дивився з-під лоба насупленим поглядом, а в його очах бігали веселі іскринки, золотисті бісики.
— Ну що? Га? Немає квитків! Говорити не вмієте, бо… бо… бо ви…
Доки він добирав  слово, я його випередив: —  Миколо, ми не бобові, ми ж не рослини…
Микола різко випрямляє голову і примружує очі, ніби намагаючись витиснути з них золотавих бісиків.
— Колю! Ти ввесь “як божия гроза”!
—Та де, Льонько, ти такий взявся? Ну де?..

х х х
Микола повернувся з Америки, де, здається, два місяці при ООН виконував, як він висловився, “одну з найважливіших місій по збереженню миру у всьому світі”.
— Америка, Льонько, це таке… таке… одним словом — я її не бачив, кілька разів мене вивозили на зустрічі з діаспорою, а весь інший час, Льонько, — як проклятий! — сидів у Нью-Йорку в чотирьох стінах і на все дивився з вікна. Що там хороше, точніше, смачне, так це сосиски і непогане сухе вино, яке дешевше від пива. Ото і вся була моя радість: наберу вина, сосисок і згадую наш Київ, риболовлю чи Дон і тебе, гада. Привіз я, Льонько, як ти замовляв — льоски, а також гачків… Подивися, які золоті… А ще, Льонько, мені подарували японський диктофон. Їдемо сьогодні на твою дачу і там побачимо, як він працює… Поїдем на таксі, днів на два-три. Накупимо кавунів і всього, що необхідно, щоб належно відсвяткувати нашу зустріч, і гайда!
Вже на дачі, після другої, третьої чарки я намагався повернути нашу розмову в американський бік, почути щось про його зустрічі з тамтешніми українцями і таке інше, але безуспішно.
— Та пішла вона в…, та Америка! Ось я включаю японського (підкреслює!) диктофона, а ти починаєш читати улюблені наші вірші Буніна, не забудь, першим читай “Сансан”; із Луговського, читай і нашого Костю Герасименка… А японець хай записує і вірші, і все, що ми говоримо, а завтра прослухаємо, які ми розумні після чарочки…
Із сучасників Микола інколи просив щось прочитати з Р. та Г. До цих двох поетів він давно приглядався, правда, не без застережень. Органічнішим вважав В. Герасим’юка: — Росте могутній поет… Мабуть, я їх запрошу на свій день народження… Як ти, Льончик, думаєш? І нам з тобою буде веселіше, бо із Дзюбою якось і нормально випити незручно.
Одного разу я намагався прочитати щось із поезії Л. К. Прочитав дві строфи — і М. перебив: — Досить, Льонько, не треба. Не люблю я вчительок із указкою в руці. Читаєш вірші, а сидиш за партою як школяр, якого вчать, що таке неповторність, а що ні… Прочитай краще Полонського або баладу Влизька. Не люблю я, Льоню, холодних теоретиків поезії. Ось у Сосюри: “Сходили на базар, помилися у бані, я вірші став писать під вечір золотий…”
Яка красота! Оце неповторність!
Читай, Льоню, тільки тих, що “ходили на базар” і не хизувались своєю мудрістю!
Найближчими були для М. поети-романтики з їхнім напруженим ліризмом, захватом перед життям, нестримною емоційністю і гіперболізмом. Впливу пафосної поетики свого вчителя О. Довженка   М. С. так і не позбувся, хоч із роками  став набагато стриманішим і душевно вразливішим.
Із віршів Луговського М. виділяв “Дорогу”, першу строфу з “Песни о ветре”, “Гуси”. “Курсантская венгерка”, з якої виділяв рядок:
На улице склад темноты.
Дуже захоплювався кінематографічністю вірша “Озера”:
Вынув пистолеты, мы входим в дом.
Зайчики играют на серебряной посуде.
За тяжелоногим дубовым столом
Час тому назад сидели люди…

В зеркале застыл еще туманный след
Жизнь чужая медлит. Замирая слабо…
Где она оборвана — мне дела нет, —
Дом предназначен для нашего штаба.
Саме кінематографічністю приваблювали його окремі вірші Буніна і Багрицького. А поезія К. Герасименка була для нього (як і для мене) дорога, як пам’ять про юність.
Отже, в той вечір наговорили ми і начитали чимало. Наступного дня прокидаємося, а магнітофона нема. Вкрали! Але більше нічого не взяли. Та й зайти до мене ніхто не міг… Микола махнув рукою: “Хай!”
Починаю прибирати — викидаю  шкуринки з кавуна, а з-під них вивалюється і той магнітофон — прямо у воду. Вимок увесь і відмовився працювати.
— Не біда — сказав М. — я його вдома висушу і він заговорить.
А потім якось так склалось, що я кудись поїхав і пригода з диктофоном забулась. І чи заговорив японець українською — мені невідомо.

х х х
— Льонько, як ти вірші пишеш? — напівжартома запитує В.
— Колю, так само, як і ти, сідаю за стіл, беру олівець або ручку, почухаю нею за лівим вухом і починаю писати.
— А чому саме за лівим? Моя Муза сідає біля мене. А якщо за вухом не свербить, теж чухаєш?
— Та коли як.
— А якщо серйозно, ти багато віршів написав зразу і без правок?
— Здається, жодного…
— Бездарні ми з тобою, Льончик. Оце дивився “Захалявну…” Тараса, там майже немає правок. А я ніяк не можу дописати тобі вірша. Першу строфу написав ще тоді, коли ми були в Донецьку: “На осінь вуса опустив Над Кальміусом Льонька”. А потім ще в Києві прийшло “Тоненький серп душі зійшов” (і М. С., насолоджуючись, процитував цей рядок). А знаєш, я вже так сьогодні не напишу, не зможу “тоненький серп душі зійшов…” Як тобі, Льонько? Чого ти, гад, не кажеш, що це геніально? А далі пішло на спад… Не можу закінчити і все. Може, ти його сам допишеш? Оце так “легко” мені дається слово!
— Колю, а ти чув про такого поета, як Пушкін?
— Ти що, гад Льонько, глузуєш з мене? І при чому тут Пушкін?
— Та при тому — і дістаю з полиці томик. — Поглянь, — кажу, — на автографи О. С. і побачиш, що і в нього Муза була ледачою і все, що вона нашіптувала, доводилось поетові десятки разів переробляти.
— Та в нього ще більше правок, ніж у мене! — задоволено вигукує М., переглянувши томик, і задумливо додає: — З Пушкіним — усе ясно, він дворянин і Муза в нього дворянська, працювати сама не любила і єхидно спостерігала, на що цей барчук здатен. А в Тараса була селянська Муза, яка звикла до праці і поважала нашого поета…
— Може, коли й так, а може, вона боялася, бо у Тараса було дві Музи. Адже він ще й малював і міг, розгнівавшись, ліниву кудись послати далеко….
— Може, й так, — сказав Микола, — але ж я теж не тільки поет, я ж — актор і кінорежисер!..
— Тут, — кажу, — нічого порадити не можу, це твої інтимні стосунки, розбирайся сам зі своїми Музами!

х х х
Вперше з М. В. я зустрівся у В. П’янова 1968 року, до якого заїхав по дорозі в Москву, де вчився на ВЛК. Тоді навколо П’янова гуртувалась вся творча молодь. Здається, не було жодного початківця, якому б він чимось не допоміг — і словом, і ділом. У нього можна було переночувати і повечеряти, почути всі літновини.
У просторій кімнаті, куди завів мене господар, за круглим столом сиділо троє незнайомих мені людей, серед яких я відразу ж упізнав М. В. До того я бачив його у фільмі “Повість полум’яних літ”, а також пам’ятав світлину  з добіркою в “Літ. Газеті” 1962 року.
— Знайомтеся, це молодий поет з Горлівки, — представив мене П’янов і, звертаючись особисто до В., додав: — і, між іншим, Миколо, він  непогано грає в карти!
Те, що я молодий поет, М. пропустив мимо вух: який ще може бути поет крім нього? А те, що граю в карти, його зацікавило.
— Тоді здавай, бо в мене пальця нема, — і простяг мені колоду.
Картами захоплювався з дитинства, а років у 18 мені доводилося грати з професійними картярами і, звичайно ж, не в дурня. Мною опікувався професіонал, який випадково помітив, що я володію рідкісною інтуїцією і пам’яттю на карти, і залучив до свого вибраного кола. Грав я на його гроші і вигравав для нього чималі суми, отримуючи мізерні відсотки. Врешті, карти стали моєю професією. Це в нас була напасть —  грати в очко. Оце люди йдуть із шахти і сідають грати, бувало, що й зарплати програвали. Я вже ні про що не міг думати, навіть писання віршів відійшло на другий план. Я попав у групу картярів із Донбасу. Карти мені снилися. Вже в армії я зрозумів, що карти доведуть мене до великої біди. За крупні виграші можна було поплатитися головою. І після армії я жодного разу навіть не торкався до карт. І, певне, і в цій ситуації відмовився б грати. Але ж у суперники набився сам Вінграновський, і мені хотілося хоч чимось привернути його увагу.
Після перших двох програних партій М. С. запідозрив мене в підгляданні. А в кінці третьої партії, розуміючи, що знов програє, помітно занервував.
Я відповів: мені не треба підглядати, я пам’ятаю всі карти, які вийшли, тож знаю, які в нього на руках.
Він здивовано пронизав мене очима.
— Пам’ятаєш? всі?..
— Так їх усього тридцять шість! Що ж тут запам’ятовувати? А ви, М. С.,  граєте незібрано і я не думаю, що назвете свої всі козирі, які вийшли.
— Так. Да. Я сьогодні не в формі. Не можу зосередитися. А коли я в формі, то навіть у Малишка вигравав. Зате як поет я завжди у формі. Ось послухай! Такого ти ще не чув.
І Вінграновський  почав читати: “Живу назад”. Я вірша цього не знав. Читав він блискуче! Я забув про карти, все забув, але вірш я запам’ятав. Зразу весь, після його читання.
Вірші мене не просто вразили. Потрясли. Певно, сьогодні я сприймав би їх не так захоплено. Інший час. Інша акустика епохи і висока поетика цього вірша багатьма сприймається нині як щось недоречне і ледь не фальшиве…
Пізніше, коли ми подружилися, я, пригадуючи оту першу з ним зустріч, сказав йому: “Ти, читаючи, був весь “як божия гроза”!”
— Ой, красота, Льонько: “Божия гроза!” Сам придумав?
— Ні, Миколо, бери вище. Це про тебе так сказав сам О. С. Пушкін і, між іншим, цей рядок про тебе процитував в одній із лекцій твій учитель О. Довженко.

Далі буде.

х  х  х

Осіннє марева тремтіння
і Вінграновський, як видіння,
над бур’янами виника,
і перед себе на руках
несе врочисто жовті дині,
весь в реп’яхах, в росі, в гудінні
сліпучих ос, які над ним
рояться німбом золотим.
Владика степу! Навпростець
простує зібраним баштаном,
і, наближаючись, росте
плечима, усмішкою, станом,
і розсіває навкруги
очей петрові батоги…

А вже на плині жовті тіні,
і наші поплавки спокійні,
і підглядає з казанка
більмасте око судака,
як розсідаємось на сіні
над килимком, як за столом,
де скиба кавуна — ребром
і так гостинно пахнуть дині,
що гріх не випити вина
під вічну пісню цвіркуна
за світ оцей, що, як на плині,
спливає маревом осіннім,
за риболовлю і за дині,
потрійну юшку золоту,
і за співучу марноту,
що зимуватиме у сіні.

Листок вербовий над наметом
тремтить, відчувши переліт,
але таким спокійним світ
стоїть за спиною поета,
хоч рання осінь крадькома
уже підкралась і до нього,
Владики степу, у якого,
не тільки скіпетра нема,
а навіть — пальця вказівного.

Леонід ТАЛАЛАЙ

Магія особистості В. така ж незбагненна, як і магія його кращих поезій. Він володів здатністю зачаровувати, дивувати і нав’язувати іншим створений ним світ і себе в тому світі. І рідко хто бачив М. В. поза цим світом, Вінграновського не поета, не актора, а лише людину. Він постійно грав, як на сцені, а за кулісами міг спілкуватися тільки з найближчими. Як актор, він бувало втомлювався, ставав замкнутим і роздратованим, різким на слово і здебільшого, якщо була така можливість, усамітнювався. Скептичне слово на свою адресу сприймав як образу, реагував на нього блискавично, з гнівом. Його розповіді були такими ж “реальними”, як і його проза.
Л. Талалай

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment